Зниклий журнал

Фрау Піхлер чекала на неї в коридорі.

Це саме по собі було ознакою біди: хазяйка ніколи не виходила зустрічати мешканців, вважаючи, що жінка, яка швендяє коридорами, втрачає гідність. Тепер вона стояла біля своїх дверей у халаті, з папільйотками, урочисто схрестивши руки, і пахла валер'янкою.

— Фрейлейн Гольцер, — сказала вона тим тоном, яким оголошують про хворобу родича. — У вас був відвідувач.

— Який відвідувач?

— Пан із газової компанії. Приємний, у капелюсі. Сказав, що перевіряє лічильники після скарг на витік. Я впустила його, звісно, на п'ять хвилин. Він сказав, що все гаразд.

— Ви дали йому ключ?

— Він сам попросив. Сказав, що у вас домовленість. — Фрау Піхлер звела брови. — А хіба ні?

Грета не відповіла. Вона вже бігла сходами, перестрибуючи через сходинки, і серце калатало так, що віддавало у скронях. Замок був цілий. Двері піддалися одразу, вона влетіла до кімнати, грюкнула ними за собою й, не знімаючи пальта, впала навколішки біля третьої від вікна дошки.

Дошка піднялася легко, надто легко. Краї її були акуратно підігнані, без жодної нової подряпини, ніби хтось піднімав її з великою шаною. Грета запустила руку в порожнечу, намацала бляху, витягла коробку «Мандль».

Кришка лежала на місці. Зошита всередині не було.

На дні, на пожовклому папері, лежало маленьке темне зернятко, яблучна кісточка, акуратно покладена посередині.

Вона довго дивилася на неї, не рухаючись. Потім сіла на підлогу, сперлася спиною на ліжко й сиділа так, доки у вікні не посіріло.

Журнал було викрадено, але викрадено не заради грошей: у ньому не було нічого цінного, крім слів. Рядки в системі Габельсбергера, які прочитає лише той, хто знає систему. Рядки, які записувала дев'ятнадцятирічна дівчинка, не розуміючи, що пише свідчення. Там були всі фрази Марти, до єдиної. Там було «14 березня» і година приходу, і опис ночі, і навіть запис про те, що шинеля пахла яблуками. Тепер у людини в сірому капелюсі був документ, що доводив: вона знала.

А знання, як вона тепер розуміла, було саме тим, що хтось шукав десять років.

Вона перебирала можливих злодіїв, як карти в руці. Фрау Піхлер, мимовільна спільниця? Ні. Ільза Кранц, яка підклала квиток і чию обізнаність не можна було пояснити самою добротою? Але Ільза не знала адреси. Фелікс? Вона ніколи не казала йому, де живе, хоча в трамваї він міг простежити… Ні, він спав у потязі, і руки в нього були такі…

Думки повернулися до одного імені. Єдина людина, яка знала адресу, яка сім років платила їй платню й щотижня підписувала розписки, якій Брандль переслав привіт і яка напередодні ховала шафу від її рук.

Уранці вона увійшла до кабінету без стуку, з блокнотом і нечесаним волоссям. Адлер сидів за столом, розбираючи пошту. Він підвів голову, і вона сказала, не вітаючись:

— З моєї кімнати вкрали журнал. Зошит тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Про це знали ви.

— Фрейлейн Гольцер…

— Ви знали мою адресу. Ви знали, що я зберігаю записи. Ви самі вчили мене зберігати все. Ви послали когось, бо я відкрила шафу, бо…

— Я не посилав нікого.

Він сказав це рівно, без обурення, так ясно, що вона на мить замовкла.

— Я навіть не знав, що у вас є такий журнал, — продовжував він. — Ви ніколи мені про нього не говорили. Я знав тільки, що ви пишете. Усі, хто пише, десь ховають те, що бояться втратити.

— Тоді хто?

Адлер підвівся. Він підійшов до вікна й довго дивився на подвір'я, на мокрий каштан. Потім сказав, не обертаючись:

— Ви почули фразу на першому сеансі й зламали олівець. Ви вийшли з кімнати на другому. Ви відкрили мою шафу на третьому тижні. Ви дуже послідовні, фрейлейн Гольцер. Я намагався не помічати. Я старий боягуз і звик не помічати. Але я не сліпий. Я знаю, чиї це слова.

Вона завмерла.

— Ви знаєте?

— Я здогадався ще до того, як Фелікс Рот вимовив другу фразу. — Він обернувся, і обличчя його було дуже старе. — У тисяча дев'ятсот сімнадцятому році, фрейлейн, я був молодою людиною, що хотіла служити великій науці. Я працював в одному місці, під началом однієї людини. І одного разу я підписав папір. Один. Я не прочитав його уважно, я довіряв людині. Я потім…

Він замовк. Щелепа здригнулася.

— Який папір? — спитала Грета, ступивши ближче.

— Ні, — сказав він. — Не сьогодні.

— Пане докторе…

— Я сказав: не сьогодні.

У приймальні задзвонив дзвіночок. Двері відчинилися, і Ільза, не дивлячись на них, оголосила:

— Фрау Лорнер.

Адлер випростався, обсмикнув жилет і підійшов до дверей. Голос його, коли він вітався з пацієнткою, звучав м'яко й рівно, ніби нічого не сталося. Грета, стоячи біля ширми, дивилася на його спину й уперше бачила не наставника, не роботодавця, а людину, що десять років несе на плечах камінь і не може його опустити.

Вона сіла за ширму. Нагострила три олівці. І, записуючи скарги фрау Лорнер на білі коридори, подумала: «Він не крав. Але він знає, хто». Ця думка була страшніша за будь-який обшук.