Лекція

У понеділок уранці в кишені її пальта опинився квиток.

Вона знайшла його тільки в трамваї, коли полізла по дрібні гроші: вузький картонний прямокутник, надрукований на машинці, з рівною олівцевою приміткою на звороті: «Сер., 19:00. Великий зал Товариства лікарів. Не сідайте в перший ряд». Почерк був гострий, жіночий, із тих, якими пишуть акти й рецепти. Грета вертіла квиток у пальцях і не одразу зрозуміла, хто міг покласти його в кишеню, аж доки не згадала, як Ільза Кранц допомагала їй зняти пальто в п'ятницю.

Назва лекції виглядала безневинно: «Навіювання й воля: межі терапевтичної влади». Доповідач значився дрібним шрифтом унизу: «Проф. д-р Ернст Брандль».

Вона довго дивилася на ці слова. Потім дістала з кишені сумки блокнот і вивела в куточку: «Б.»

У середу ввечері зал Товариства лікарів був повний. Люди в темних костюмах і дами в капелюшках з пір'ям шумно розсідалися по рядах, пахло камфорою, пудрою й мокрими парасолями. Грета вибрала місце в дванадцятому ряду, збоку, біля колони. Вона сіла й поклала блокнот на коліно, як звикла, і одразу подумала, що це безглуздо: навіщо вона його дістала? Вона не збиралася нічого записувати. Вона збиралася побачити обличчя.

Він вийшов на кафедру без паперів. Високий, стрункий, сивий, із красивою, трохи відкинутою головою й такою спокійною поставою, що зал стих ще до того, як він заговорив. На вигляд йому було шістдесят, але рухався він легко. Він поправив манжету, і в світлі ламп зблиснув важкий перстень із печаткою: дубовий листок в овалі.

— Шановні колеги, пані та панове, — сказав він, і Грета перестала дихати.

Це був голос. Низький, оксамитовий, рівний, із легкою хрипотою на видиху. Вона чула його десять років тому, у коридорі поліційного управління, того страшного дня, коли слідчий закрив справу. Тоді цей чоловік стояв у тіні, у довгому пальті, і коли вона вийшла, він ступив їй назустріч і сказав: «Фрейлейн Гольцер? Ернст Брандль, директор "Айхенгофа". Ваша сестра була дуже хвора. Не картайте себе». І потис їй руку, сухо й міцно. Вона пам'ятала вагу персня на його пальці. Усе інше вона витіснила: обличчя, пальто, слова. Лишилося тільки це відчуття: холодний метал на теплій шкірі.

— Прийнято вважати, що пам'ять є сховищем, — говорив Брандль, не підвищуючи голосу. — Бібліотекою, у якій кожна книжка стоїть на своїй полиці. Це гарна метафора, але вона бреше. Пам'ять є процесом, а не місцем. Ми не згадуємо, а відтворюємо. І кожен, хто вміє спрямовувати це відтворення, здобуває владу над найінтимнішим, що є в людині: над тим, що вона вважає своїм минулим.

У залі схвально загули. Літній добродій з моноклем, що сидів поруч, покивав, наче чув думку, давно йому знайому.

— Ми звикли боятися навіювання, — продовжував Брандль. — Нам здається, що це щось темне, шарлатанське. Але навіювання — це інструмент, такий самий, як скальпель. І як скальпель, він ні добрий, ні злий. Питання лише в тому, чия рука його тримає. Рука, що зцілює, має право на певну свободу. Чи не так?

Він обвів зал поглядом. Грета, сидячи біля колони, інстинктивно опустила очі в блокнот. Вона побачила, що виводить стенографічні знаки, сама того не помічаючи: «рука, що зцілює, має право на певну свободу». Слова йшли з вуха в руку, як вода через жолоб, як її вчили. Вона з огидою глянула на власні пальці.

Коли лекція закінчилася й зал вибухнув оплесками, вона лишилася сидіти. Люди підводилися, товпилися біля виходу, обговорювали почуте, і вона вирішила перечекати. Потім підвелася сама, біля самого виходу у фойє, і одразу почула за спиною:

— Фрейлейн, даруйте.

Вона обернулася. Брандль стояв за два кроки, з чашкою кави, в оточенні двох дам і молодого асистента. Він дивився прямо на неї, привітно й уважно, як дивляться на знайому, чиє ім'я не одразу згадуєш.

— Ви стенографували, чи не так? Я помітив, ви не відривалися від блокнота. Рідкісна якість, так уважно слухати.

— Звичка, пане професоре.

— Звичка. Так. — Він посміхнувся. — Знаєте, ви нагадали мені одну мою колишню співробітницю. У неї були такі самі руки. Руки, що вміють мовчати.

Він дивився на її пальці, що лежали на блокноті. Вона відчула, як нігті впиваються в долоню.

— Ви дуже люб'язні.

— Я просто спостережливий. Це професійне. — Він зробив півкроку вперед, і вона відчула запах його одеколону: сандал і щось яблучне, легке, майже невловне. — Ви ж, здається, працюєте на Штільгассе? У мого старого друга Адлера? Передайте йому мій сердечний привіт. Ми давно не бачилися. Нехай не забуває старих знайомих.

— Я передам.

— Дякую вам, фрейлейн…

Він очікувально замовк. Вона зрозуміла, що він чекає, поки вона назве своє ім'я, щоб він міг переконатися.

— Гольцер, — сказала вона. — На добраніч, пане професоре.

— Чудове ім'я, — тихо сказав Брандль. — На добраніч, фрейлейн Гольцер.

Вона вийшла на вулицю, не пам'ятаючи, як пройшла гардероб. Дощ ущух. Асфальт блищав під ліхтарями. Вона пройшла два квартали, перш ніж зрозуміла, що йде надто швидко, і ще два, перш ніж усвідомила: він жодного разу не спитав, де вона служить. Він сам назвав і вулицю, і ім'я Адлера.

Він знав, хто вона.

Він знав, що вона працює на Штільгассе, і знав, у кого. Він вів розмову так, як ведуть партію, у якій уже знають, чим закінчиться хід. А вона, дурепа, сама підставила йому це: і блокнот, і «Гольцер», і тремтячі пальці.

Вона зупинилася біля вітрини галантерейної крамниці, щоб перевести подих, і в темному склі відбилася вулиця за її спиною. Перехожі. Ліхтар. Трамвай. І чоловік у сірому капелюсі на перехресті, який, не поспішаючи, припалював, повернувшись до неї боком.

Тепер вона знала напевно: її не просто бачили. Її шукали, і, можливо, вже знайшли.