Міст

Парасолю вона повернула у вівторок, у коридорі, на очах у Ільзи Кранц, яка вдала, що в'яже, і в'язала так голосно, що спиці стукали, мов телеграфний ключ.

— Вона висохла, — сказала Грета, простягаючи йому складену чорну парасолю. — Я поклала її на батарею.

— Ви дуже добрі. — Фелікс узяв парасолю, але не пішов. Він стояв, крутячи в руках дерев'яну ручку, як людина, що заготувала фразу, а тепер не може її знайти. — Фрейлейн Гольцер, я хотів спитати. У неділю в нас випробування навантаженням. Міст через Лаутер, про який я говорив докторові. Ми викочуємо на проліт навантажені вагони й дивимося, як він тримає. Це красиво. Вірніше, це страшно, але по-доброму. Чи не хочете подивитися?

Грета розкрила рота, щоб відмовити. Вона відмовляла від усього: від запрошень на чай, від лотерейних квитків, від вечорів у клубі стенографістів, куди її кликали щороку. Відмова була в неї як налагоджений механізм.

— Добре, — сказала вона.

Спиці Ільзи замовкли на півпетлі.

Недільного ранку вони їхали із Західного вокзалу у вагоні третього класу, поміж кошиками з яйцями й сонними дітьми, і місто за вікном поступово розпадалося на дачні будиночки та городи. Був кінець жовтня, але теплий і дивно прозорий. Фелікс розповідав про сталь: що вона не бреше, що її можна перевірити, поставивши на неї вагу, і що в цьому її головна перевага перед людьми. Він говорив так, як люди говорять про те, що люблять, і забував про втому. Грета слухала й не записувала. Вона зі здивуванням помітила, що руки її лежать на колінах порожні.

— Ви не носите із собою блокнота? — спитав він.

— Ношу. У сумці.

— Але не дістаєте.

— Іноді треба просто слухати.

— Чудове відкриття для стенографістки, — сказав він і посміхнувся так, що в неї на секунду перехопило подих.

Міст стояв над вузькою, каламутною від осінніх дощів річкою: сталева арка на двох кам'яних биках, поки що без настилу, увесь у будівельних риштуваннях і людях у чорних кашкетах. Пахло мокрим залізом, вугіллям і свіжою смолою. Коли вони підійшли, від робітників відокремився кремезний літній чоловік із вусами й потис Феліксові руку, кивнувши Греті з таким виглядом, наче давно її знав.

— Пан Пфлегер, мій начальник, — сказав Фелікс. — А це фрейлейн Гольцер. Вона мені, скажімо так, допомагає.

— Дай Боже, — сказав Пфлегер, і по тому, як він глянув на Фелікса, Грета зрозуміла, що інженер Рот, схоже, давно не приводив на будову нікого, окрім власної тіні.

Вагони викочували обережно, один за одним, навантажені піском у мішках. Робітники стояли по краях і дивилися, не дихаючи. Фелікс підійшов до краю прольоту й нахилився з рейкою й виском, і Грета подумала, що він зараз виглядає так, як має виглядати людина, що знає, навіщо живе. У цьому не було нічого романтичного, просто точність. Але вона раптом зрозуміла, як давно не бачила, щоб хтось так точно ставився до своєї справи.

Проліт прогнувся на кілька міліметрів, ледь помітних оку, і повернувся. Робітники видихнули разом. Пфлегер ляснув Фелікса по спині.

— Тримає, — сказав Фелікс, обернувшись до неї, і обличчя в нього було хлоп'яче, освітлене зсередини. — Чуєте? Тримає.

— Чую, — сказала Грета і раптом, несподівано для себе, засміялася.

Потім вони сиділи на колодах біля води, їли бутерброди зі шинкою, які Фелікс дістав із паперового згортка, і пили чай із термоса. Річка шуміла під палями. Фелікс зняв кашкет і поклав поруч.

— Знаєте, про що я думаю, коли рахую мости? — спитав він. — Про те, що міст — це таке речення, яке має витримати вагу чужих слів. Люди йдуть по ньому й не знають, що він тримається тільки тому, що хтось розрахував кожен шов. Мені подобається ця думка. Я нікому її не казав.

— Мені ви сказали.

— Вам можна. Ви стенографістка. Ви вмієте зберігати чужі думки, не привласнюючи.

Вона відвернулася, щоб він не бачив обличчя.

— Я хочу розповісти вам про сон, — тихо сказав він. — Той самий. Я не розповідав Адлерові все. Не знаю чому. Мабуть, тому що при ньому почуваюся пацієнтом, а тут ні.

— Розкажіть.

— Сходи, підвал, холодне поруччя. А внизу стоїть жінка. Вона не обличчям до мене, а до стіни, у білому фартуху, з важкою косою, перев'язаною ниткою. Я знаю, що вона сестра милосердя, не знаю звідки. Я гукаю її, і вона не обертається. А потім обертається, і в неї немає обличчя. Не страшно, просто порожньо, як чиста сторінка. І вона вимовляє ці слова. Ті самі.

Грета тримала чашку обома руками й відчувала, як чай холоне в її пальцях.

— А потім, — продовжував він, — я прокидаюся й розумію, що сумую за нею. Смішно, правда? Я сумую за жінкою, якої немає.

— Це не смішно.

— Ви так кажете, наче…

Він урвав і подивився на неї. Річка шуміла. Десь високо на риштуванні хтось упустив молоток, і звук рознісся долиною, мов далекий постріл.

— У мене була сестра, — сказала Грета.

Вона ніколи не казала цих слів уголос, і вони прозвучали безглуздо й голо, ніби хтось вимовив їх замість неї.

— Була?

— Так.

Вона хотіла продовжити. Усе вже стояло в горлі: коса, перев'язана ниткою, санітарна шинеля, «Гретль», дванадцята сходинка. Досить було розкрити рота, і все полилося б само. Але в ту ж мить вона побачила, що Фелікс дивиться на неї не як на союзницю, а як на розгадку, як інженер дивиться на нерозраховану балку, і їй стало страшно. Якщо він зараз почує все, він перестане бути людиною, що сміялася на мосту, і стане свідком.

— Нам пора, — сказала вона. — Останній потяг.

Він нічого не спитав. Помовчав, одягнув кашкет, подав їй руку, допомагаючи підвестися з колод. Долоня в нього була суха, тепла, в мозолях від рейки.

— Я нікому не казав, — сказав він, не відпускаючи її руки, — але коли ви за ширмою, мені не страшно. Я не знаю чому. Просто знаю, що хтось слухає й не піде.

Вона кивнула. Висмикнула руку вона надто пізно, щоб це виглядало випадковістю, і надто рано, щоб це виглядало відмовою.

Дорогою назад вони майже не розмовляли. Потяг тягнувся крізь сутінки, ліхтарі перону пливли за склом, мов жовті риби. Грета сиділа біля вікна й, щоб не думати, дивилася на порожню платформу маленької станції, де потяг стояв дві хвилини.

На платформі стояв чоловік у сірому пальті й сірому капелюсі, з газетою під пахвою. Він не сідав. Він дивився на їхній вагон, не криючись, спокійно, як дивляться на вітрину. Коли потяг рушив, він привітав їх капелюхом, чемно й ні до кого, і Грета зрозуміла, що бачила його вже. У четвер, під козирком біля під'їзду на Штільгассе, коли йшов дощ. Тоді вона прийняла його за випадкового перехожого.

Фелікс спав, відкинувши голову на спинку лави. Вона не стала його будити.