Шафа з історіями

По п'ятницях Грета переписувала.

Це був її другий обов'язок, менш помітний за стенографію й небезпечніший: скорочені записи сеансів вона перетворювала на «чисті» історії хвороб, розбірливі, завірені, підшиті в теки, які Адлер зберігав у високій шафі з червоного дерева в дальньому кутку кабінету. Шафа замикалася на ключ, а ключ лежав у верхній шухляді столу, під перами. Про це знали двоє: сам Адлер і вона. Ільзі Кранц було заборонено навіть витирати пил з дверцят.

У п'ятницю ввечері, коли за вікнами згустилася темрява й доктор, як завжди, поїхав до хворого, Грета лишилася дописувати. Ільза пішла о шостій, залишивши на столі термос із чаєм і записку «Не засиджуйтеся». Годинник пробив восьму, потім дев'яту. Вона закінчила останню сторінку, акуратно промокнула й подивилася на шафу.

Вона могла б просто поставити теку на місце. Вона так робила сім років.

Ключ лежав під перами, де завжди. Замок відкрився майже нечутно.

Теки стояли за абеткою, як книжки, яких ніхто не читає. Вона не знала, що шукає, але знала, що слова, які вона почула в четвер на сходах, не могли прийти нізвідки. Якщо Фелікс Рот чує чужі фрази, він не перший. Хтось міг чути їх раніше.

Вона дістала три теки навмання, з тих, де записи були найдовші, і сіла за стіл під лампою.

Перша належала фрау Лорнер, літній удові, що скаржилася на білі коридори. «Вона йде білим коридором. Він дуже довгий. Пахне яблуками. Хтось говорить поруч: "Не бійтеся, це просто процедура". Прокидається з відчуттям, що була не сама». Грета перечитала останні рядки й відчула, як холоне потилиця. Яблука. Санітарна шинеля Марти, яку їй повернули після похорону, пахла яблуками, хоча яблук в «Айхенгофі» ніхто не їв. Тоді вона не зрозуміла, чому.

Друга тека: пан Штельмах, колишній залізничний чиновник, п'ятдесят років, меланхолія. «Пам'ятає запах яблук і двері з матовим склом. Пам'ятає голос: "Ви сьогодні добре спали, правда?" Не пам'ятає, хто говорив. На питання, що означає "Айхенгоф", блідне, не відповідає». І нижче, іншим почерком, імовірно, самого Адлера: «Рекомендовано доктором Б.».

Третя тека була тонка: дівчина двадцяти двох років, фрейлейн Анна Вайс, без діагнозу. Єдиний абзац: «Каже, що прокидається з чужими словами. Не може пояснити звідки. Стверджує, що бачить сходи. Направлена листом без підпису, лише літера "Б."»

Грета поклала теку на стіл і повільно випросталася.

«Айхенгоф». «Доктор Б.». Сходи. Яблука.

Вона потяглася до олівця, щоб записати, і виявила, що рука тремтить.

— Покладіть на місце, дитино.

Вона скрикнула, не встигнувши погасити звук. У дверях, тримаючи лампу, стояла Ільза Кранц. Вона була в капелюшку й пальті, ніби поверталася звідкись, і обличчя її в жовтому світлі скидалося на маску.

— Я забула парасолю, — спокійно сказала вона. — І, як видно, вчасно.

— Фрау Кранц, я можу пояснити…

— Не треба. Покладіть усе в шафу й зачиніть. Ключ поверніть під пера. І запам'ятайте: цього вечора не було.

Вона підійшла ближче, і Грета розгледіла, що рука, яка тримала лампу, не зовсім тверда.

— Ви знаєте, що тут написано, — сказала Грета.

— Я знаю, що написано, і знаю, чого там немає. — Ільза подивилася їй просто в очі. — Повірте, краще друге. Покладіть теки, дитино, поки він не побачив, що ви їх читали.

— Хто «він»?

Але Ільза вже відвернулася.

Наступного ранку доктор Адлер увійшов до кабінету раніше, ніж зазвичай. Грета, яка не спала всю ніч, сиділа за ширмою з нагостреними олівцями й почула його кроки по паркету. Вони зупинилися біля шафи. Помедлили. Потім наблизилися до ширми.

— Фрейлейн Гольцер.

— Так, пане докторе.

— Я не питатиму, навіщо ви відкривали шафу. — Голос залишався м'яким, і в цій м'якості було щось крихке, як лід на калюжі. — Я хочу попросити вас про одне. Не ставте запитань, що не стосуються вашої роботи. Є речі, які знання робить небезпечнішими.

— Для кого? — спитала вона й злякалася власної сміливості.

— Для тих, хто знає.

Він пішов до столу. За хвилину в приймальні задзвонив дзвіночок, і Ільза ввела першого пацієнта. Усе почалося наново, ніби нічого не сталося.

Тільки Грета тепер знала те, чого не знала напередодні: доктор Адлер боїться. Не її, не пацієнтів, не скандалу. Він боїться людини чи назви, що надто давно живе в його шафі.

Вона розклала олівці й у самому куточку блокнота, там, де ніхто не шукатиме, вивела одне слово: «Б.»