Дві старі угоди

Детектив Френк Гарріс виявився людиною, у якої чемність сиділа в плечах, мов добре підігнаний піджак: нічим не стирчала, але відчувалося, що знімати її він не збирається. Йому було за п’ятдесят, він носив вуса кольору попелу й говорив так повільно, що Лена, звикла до швидкості синхронного перекладу, спершу вирішила, що він із неї глузує.

Він сів на кухні, відмовився від чаю, потім погодився на воду, потім довго розглядав кактус на підвіконні й сказав:

— Гарна рослина. Виживає без догляду.

— Це не мій, — сказала Лена.

— Мій, — зізнався Джейк. — Приніс на добру пам’ять.

— Містере Сайксе. Вас я теж шукав. Ви заощадили мені час.

Мейбл Редкліф сиділа в кутку на табуреті, стиснувши сумочку на колінах, і мала вигляд людини, яку ведуть на страту, а вона пообіцяла собі, що не плакатиме.

— Давайте одразу, — сказав Гарріс. — До поліції надійшла заява від компанії «Голловей Клінтех». Шахрайство із застосуванням мовленнєвих технологій. У заяві названо ваше ім’я, міс Врабек. І ваше, містере Сайксе, як особи, що забезпечила технічну можливість. Я тут не тому, що вірю заяві. Я тут тому, що за законом зобов’язаний її перевірити.

— Що ви хочете знати? — спитала Лена.

— Усе. Але в мене є звичка: спершу слухати, потім питати. Розкажіть, як ви це бачите.

Вона розповіла. Коротко, за пунктами, як перекладають складну промову в консекутиві: не пропускаючи головного, не додаючи зайвого. Про середу, про канал, про дихання, про чотири відсотки й шість. Гарріс слухав, погладжуючи вуса й зрідка роблячи позначки на клаптику паперу. Коли вона дійшла до блокнотів, він підняв брову.

— Покажете?

Вона простягнула блокнот за середу. Гарріс довго дивився на сторінку, потім перегорнув її.

— Це шифр?

— Скоропис. Мій власний.

— Читається?

— Тільки мною.

— Тоді ви розумієте, міс Врабек, що в суді цей папірець нічого не вартий.

— Мені казали.

Він повернув блокнот і відкинувся на спинку стільця. У цю мить Лена вперше помітила, що в нього втомлені, але дуже уважні очі. Очі людини, яка двадцять років дивилася на людей, що намагалися її обдурити, і навчилася розрізняти майже все.

— Скажу вам прямо, — промовив він. — З мого досвіду, винні люди так не говорять. Вони або кричать, або мовчать. А ви розповідаєте, як інженер описує поломку. Це підкуповує. Але мені потрібне те, що почує суддя, а не те, що почув я.

— Що вам потрібно?

— Щось, чому можна вірити без слів. Запис із міткою, документ, свідок. Принесіть мені це, і я зможу зробити те, що мушу. Я дам вам час до завтра, до вечора. Але попереджаю: у «Клінтех» хороші юристи, і вони вже просять мене прискоритися.

— Ленґлі?

— Він дуже чемна людина, — сказав Гарріс без усмішки. — Я не люблю чемних людей, які надто часто телефонують.

Він підвівся, кивнув обом і підійшов до дверей. На порозі обернувся.

— Містере Сайксе. Завтра вранці, години о сьомій, до вас прийдуть з ордером. Вам варто було б заздалегідь винести зі студії те, чого ви не хочете віддавати.

— Ви попереджаєте мене?

— Я нікого не попереджаю. Я просто розповідаю, що зазвичай відбувається в таких випадках.

Коли двері зачинилися, Мейбл заплакала. Не голосно, як плачуть жінки, що звикли стримуватися: сльози просто потекли по щоках, і вона витирала їх серветкою, поки та не розм’якла в грудку.

— Пробач, — сказала вона. — Лено, пробач. Вони подзвонили мені вчора. Сказали, що якщо я не допоможу поліції, «Клінтех» відмовиться від усіх контрактів із бюро. Це сорок відсотків нашого доходу. Я злякалася. Я привела його сюди й думала: «Ну хоч хтось має бути поруч».

— Мейбл…

— Ні, дай я скажу. Я двадцять два роки керую бюро й жодного разу не зрадила своїх перекладачів. А тут… — Вона схлипнула. — Я жахлива.

Лена підійшла й обійняла її. Мейбл була маленька, пахла лавандою й старими книжками, і від несподіваної ніжності в Лени защипало в носі.

— Ти не жахлива. Ти злякалася. Це різні речі.

— Я хочу допомогти.

— Ти можеш.

— Як?

— Пізніше. Спершу мені треба зателефонувати в Сієтл.

Мейбл пішла об одинадцятій годині вечора. Джейк залишився: вимив посуд, бо не міг сидіти без діла, і поставив кактус на єдиний чистий куточок столу. Лена тим часом гортала стару записну книжку, ту, в якій зберігала телефони всіх, з ким коли-небудь працювала.

— Грета Лунд, — сказала вона нарешті. — Перекладачка з данської. Працювала на зустрічі з «Нордфлоу» в липні. Ми з нею ділили кабіну.

— Вона теж щось чула?

— Не знаю. Але вона, здається, потім зникла з радарів.

Вона набрала номер. Гудки йшли довго. На шостому слухавку взяли, і втомлений жіночий голос сказав англійською з м’яким скандинавським акцентом:

— Лунд.

— Грето, це Лена Врабек. Пам’ятаєш мене?

— Лено? — Голос потеплішав і одразу напружився. — Звісно, пам’ятаю. Що сталося?

— Мені треба спитати тебе про липневу зустріч із «Нордфлоу». Про чотири відсотки.

У слухавці повисла мовчанка. Важка, довга, наповнена чимось, що Лена безпомилково визначила як давню кривду.

— Лено, — сказала Грета нарешті. — Ти знаєш, що зі мною сталося після тієї зустрічі?

— Ні.

— Мене звільнили. За два тижні. Бюро «Фйорд-Лінгва» сказало, що клієнт поскаржився на мою «неточність»: я нібито переклала чотири відсотки, а в протоколі опинилося шість. «Клінтех» прислала запис. Мій голос казав «шість». Я клялася, що казала «чотири», але хто слухатиме перекладачку проти запису?

Лена відчула, як у неї холонуть руки.

— Грето. Мені дуже шкода.

— Я втратила роботу, репутацію, три місяці шукала нову. Зараз перекладаю інструкції до пральних машин. — У голосі здригнулася гіркота. — Ти щось знаєш?

— Знаю. І в мене те саме. Тільки в більшому масштабі. Вчора мені запропонували підписати визнання, ніби я помилилася. Я не стала. І тепер шукаю того, хто це зробив.

— Це не помилка, так?

— Ні. Підробка. Хтось робить копію нашого голосу й вставляє в протокол чужі слова. Тебе це зачепило раніше. Тебе використали першою, Грето. Я… — Вона запнулася. — Пробач, що дізналася лише зараз.

— Ти не винна. — Грета довго мовчала. — Що тобі потрібно?

— Твої нотатки. Якщо ти вела блокнот у тій кабіні.

— Вела. Я завжди веду. Звичка з університету.

— Сфотографуй сторінку з «чотирма відсотками» й надішли мені. І напиши, де ти була того дня і хто сидів поруч. Якщо знадобиться, ти зможеш дати свідчення?

У слухавці почулося щось на кшталт тихого, гіркого смішку.

— Люба, я дванадцять років вчила людей слухати. Якщо хтось хоче почути правду, я готова її вимовити. Надсилай адресу, куди відправити.

Вони поговорили ще хвилин десять. Коли Лена поклала слухавку, на екрані ноутбука вже висіло повідомлення з фотографією: сторінка з блокнота Грети, дрібний, чіткий почерк, і посередині акуратно обведена цифра «4%», а поруч дата.

Джейк стояв біля раковини, витираючи руки рушником, і дивився на неї довго, серйозно.

— Отже, в цієї історії є жертви. Не тільки ти.

— Так.

— А Ешбі казав Дані: «Ми нікому не завдамо шкоди».

Лена кивнула. Її обличчя стало жорстким і дуже спокійним, як у людини, що ухвалила рішення.

— До цієї хвилини, — сказала вона, — я думала: може, він і справді хоче врятувати завод. Може, треба дати йому шанс. А тепер знаю: він уже завдав шкоди. Греті Лунд. Людям, яких ми не знаємо. І мені. Хороша причина не робить поганий спосіб чистим.

— Ти хочеш його зупинити.

— Я хочу, щоб він сам це побачив. Щоб за всіма його гарними словами про дев’ятсот родин він нарешті почув, що в цьому списку є й Грета Лунд.

Вона закрила ноутбук. За вікном ніч налягла на місто всією вагою, і річка Меддокс унизу текла чорна й тиха, як запис без звуку.

— Завтра вівторок, — сказала Лена. — Ти втратиш студію. Я, можливо, залишуся без професії. А в нас, окрім мітки на дев’ятнадцяти кілогерцах, нічого немає.

— Ні, — сказав Джейк, і в голосі його вперше за тиждень не було й тіні страху. — Є ще ти. І той факт, що Ешбі не знає, наскільки добре ти чуєш.