Журнал доступу

У понеділок о десятій годині ранку Джейк стояв біля дверей Лени з картонною коробкою в руках і почувався людиною, що прийшла повернути чужу книжку, прочитану з плямою кави на кожній сторінці.

У коробці лежало все: ноутбук, два жорсткі диски, роздруківки логів, термос із чаєм, зарядний пристрій і, з незрозумілої причини, кактус із підвіконня студії. Він і сам не знав, навіщо його взяв. Йому просто здалося, що без цього кактуса він з’явиться до неї надто голим.

Лена відчинила двері. На ній був учорашній светр, під очима лежали тіні, але погляд став ясніший, ніж напередодні.

— Це кактус? — спитала вона.

— Так.

— Навіщо?

— Щоб ти знала: я прийшов надовго.

Вона відступила, пропускаючи його. І він, переступивши поріг, зрозумів, що заради такої миті готовий був би принести хоч цілий ботанічний сад.

Вони сіли за кухонний стіл і вперше за весь тиждень працювали мовчки, по черзі: він відкривав файли, вона читала, він писав висновки на аркуші паперу, вона перевіряла за блокнотами. Дана мала рацію: мітка на дев’ятнадцяти кілогерцах знайшлася вже в першій перевірці. Джейк завантажив підробку в аналізатор, виставив фільтр, і на спектрограмі, чітка й тонка, мов волосина, висвітилася горизонтальна смужка.

— Ось вона, — сказав він. — Дев’ятнадцять кілогерців. Людське вухо її не чує, а мікрофон записує. В усіх синтезованих фразах. Скрізь, де «голос» працював.

— І в нордфлоуському записі теж?

— Перевіримо.

Він відкрив записи липневої зустрічі. Джейк провів по них аналізатор, і в кількох місцях, коротко, на дві-три секунди, спалахнули такі самі смужки.

— Чотири відсотки перетворилися на шість тут, — тихо сказав він. — А ось тут, на двадцять першій хвилині, підміна ще однієї фрази про терміни.

Лена слухала, вчепившись пальцями в чашку.

— Дві підміни, — сказала вона. — «Нордфлоу» і Сієтл.

— І Рівермонт. Три.

Вони мовчали деякий час. Потім він відкрив інший файл.

— Тепер про те, що я знайшов уночі. Я хотів сказати тобі це вчора, але…

— Говори.

— QA-REMOTE-2. Ти чула?

— Від Дани. Зранку.

— Тоді слухай. Цей обліковий запис створено дев’ятого червня, о шостій вечора, з внутрішньої мережі «Клінтех». Дана створила, як вона й каже. Але далі. — Він розвернув ноутбук до неї. — З чотирнадцятого серпня в нього є віддалені підключення. Дванадцять разів. Усі з різних місць. Один раз із Сієтла, один раз із Портленда, один раз із Денвера. І щоразу рівно на сорок хвилин.

— Сорок хвилин?

— Стільки займає завантаження повної моделі. Це означає, що хтось завантажує копію. Не використовує, а саме копіює.

— Навіщо?

— Не знаю. — Він потер перенісся. — Але це не Ешбі. Ешбі не став би їздити до Денвера, щоб завантажити модель із серверів, які в нього під боком. І це не Дана. Отже, є третя людина.

— Або група людей.

— Або група.

Лена встала, підійшла до вікна й довго дивилася на вулицю. Сірого автомобіля там уже не було, але вона знала: якщо не він, то інший. За нею стежили, і тепер їй здавалося, що стежать не лише за нею.

— Джейку.

— Так?

— Пам’ятаєш, ти в четвер сказав: «Я підозрюю всіх»?

— Пам’ятаю.

— Тепер я теж.

Він кивнув, і за тим, як він це зробив, було зрозуміло, що слова вона вибрала правильні.

Вони пропрацювали до вечора. Їли холодну пасту, пили чай із його термоса, і між розшифровкою журналу та звіркою з блокнотами кілька разів майже заговорювали про вчорашнє, але щоразу хтось із них відводив розмову вбік. Це було ніяково й дивно мило, як танець двох людей, що обоє знають кроки, але бояться наступити одне одному на ногу.

О п’ятій вечора Джейк відкинувся на стільці й сказав:

— Мені треба тобі дещо сказати. Не про справу.

— Не треба.

— Треба. — Він глянув на неї. — Я не хочу, щоб ти вважала, ніби я змовчав, бо мені байдуже. Мені не було байдуже жодної секунди. Я просто боягуз. Це єдина причина. Не злий умисел, не жадібність. Звичайна боягузливість. І я розумію, що вона нітрохи не краща.

Лена відклала блокнот.

— Знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Що я тебе розумію. Я сама все життя ховалася. За чужими словами. За професією. За тим, що «я лише перекладач, я не відповідаю за зміст». Ти ховався за мовчанням. Я за чужим голосом. — Вона слабко всміхнулася. — Ми, схоже, одного поля ягоди.

— Це означає, що ти мені пробачаєш?

— Це означає, що я більше не сердюся. Поки що.

— Поки що — це вже багато.

— Не тішся.

Вона сказала це без злості, і він усміхнувся вперше з неділі.

Вони продовжили. О шостій Лена склала на аркуші список. Великими літерами, щоб було видно з будь-якого місця кімнати:

1. Довести підробку: мітка 19 кГц. 2. Знайти джерело: Корпус Б, сервери. 3. Спіймати Ешбі на гарячому: вівторок уночі, на тестовому запуску. 4. З’ясувати, хто «QA-REMOTE-2». 5. Пояснити Влчеку. 6. Дожити до середи.

— П’ятий пункт ти вигадала? — спитав Джейк.

— Це єдиний, який я точно зможу виконати.

— А шостий?

— Шостий — мій улюблений.

Вони засміялися. Тихо, коротко, але це був перший сміх на її кухні за тиждень.

О пів на сьому в двері подзвонили. Лена й Джейк одночасно замовкли. Він швидко закрив ноутбук, вона взяла зі столу блокноти. Дзвінок повторився, довгий, наполегливий.

— Хто це?

— Не знаю. Я нікого не чекаю.

Лена підійшла до дверей, глянула у вічко й обернулася з обличчям, на якому застиг дивний вираз.

— Це Мейбл.

— Твоя начальниця?

— Так. І вона не сама.

Лена відчинила двері. На майданчику стояла Мейбл Редкліф, у строгому пальті, з червоними від сліз очима. Поруч із нею стояв чоловік років п’ятдесяти, з текою в руках і значком на лацкані.

— Ленко, — сказала Мейбл тремтячим голосом, — пробач. Це детектив Гарріс. Він хоче поставити тобі кілька запитань.