Прийом у Старому коледжі

З програми першого Вечора засновників, 17 грудня 1894 року. «Вечір відкриє голова, містер Л. Дж. Ешвуд, промовою про обов’язок вдячності перед тими, чиї праці та самопожертва заклали основи нашого закладу. Вшануємо хвилиною мовчання тих, хто пішов. Потім відбудеться вечеря».

У середині листопада університет влаштував осінній прийом для стипендіатів і піклувальників. Запрошення розіслали за два тижні, і мені дісталося таке, на щільному кремовому папері, з витисненим гербом. «Міс Ф. Маклауд, стипендіатка-претендентка». Я читала це словосполучення й почувалася так, ніби на мені вже висить цінник.

— Ідіть, — сказав Аласдер, коли я поклала запрошення на стіл. — Туди ходять усі, хто має вагу. Ви побачите їхні обличчя. А я… я хочу побачити одне обличчя.

— Чиє?

— Не знаю, — зізнався він. — Але впізнаю, коли побачу.

Ми пішли вдвох: я в єдиній пристойній сукні, купленій на розпродажі три роки тому, він у своєму вічному сюртуку, який, на щастя, не потребував прасування. Старий коледж на Саут-Брідж зустрів нас сяйливими люстрами, мармуровими сходами й тихим гомоном голосів. У вестибюлі стояв оркестр із чотирьох осіб, уздовж стін висіли портрети в важких рамах, і залами безшумно ковзали офіціанти з тацями.

Професор Ешвуд помітив мене одразу. Він стояв у центрі невеликої групи, і навколо нього в’юнилася знайома аура поваги. Він підняв келих, усміхнувся, і мені здалося, що вся зала на секунду подалася в мій бік.

— Міс Маклауд! Як я радий. Дозвольте представити, це Фіона, наша надія в галузі соціальної історії.

Я потисла десяток рук, вислухала десять компліментів і одну неприховану спробу з’ясувати, чи вільна я на вихідних. Аласдер ішов поруч, мовчки, уважно розглядаючи гостей. Потім ми увійшли до великої зали, де на стіні над каміном висів найбільший портрет. І він зупинився.

Портрет зображав літнього чоловіка в чорному костюмі, з сивою борідкою та пронизливими світлими очима. Він сидів у кріслі, спираючись на тростину зі срібним навершям, і дивився на глядача спокійно, трохи глузливо. На табличці внизу значилося: «Лайонел Джеймс Ешвуд, 1872–1951. Голова фонду. Благодійник університету».

Я відчула, як годинник у кишені став крижаним, і почула поруч короткий, здавлений вдих.

— Це він, — прошепотів Аласдер. — Він постарів, але я впізнаю очі. І тростину. — Голос його впав майже до шепоту. — Тростину, Фіоно. Срібна голова лева. Я бачив її на сходах, тієї ночі. Вона блиснула під ліхтарем.

Я не могла відвернутися від портрета. Лайонел Ешвуд, добрий сміх, зелена жилетка, вчитель танців, дивився на мене крізь покоління. І я подумала, що людина, яку Аласдер вважав другом, прожила майже вісімдесят років і померла в пошані, а хлопець з Анструтера залишився лежати на східцях Вест-Боу.

Поки я стояла, не в змозі відвести погляд, Аласдер тихо рушив уздовж стіни і раптом зупинився біля скляної вітрини поруч із каміном. Я підійшла. Усередині, на темно-синьому оксамиті, лежали акуратно розкладені предмети: срібні запонки, печатка, пожовкле віяло і тростина з навершям у вигляді лев’ячої голови. Табличка свідчила: «Особисті речі засновників фонду. Тростина Л. Дж. Ешвуда, 1890. Передана родиною в дар університету».

— Бачите, — прошепотів Аласдер. — Вони виставили її на загальний огляд. Як реліквію.

— На ній немає нічого незвичайного, — сказала я так само тихо. — Просто тростина.

— Ні, — сказав він. — Є. Вм’ятина на облямівці, там, де лев тримає зубами кільце. Я бачив її тієї ночі. Вона блиснула й вдарила… — Він замовк і втулився чолом у скло, залишивши на ньому морозний відбиток.

Біля дальньої стіни я помітила Тобіаса Вейра, у незвичному чорному костюмі, що сидів на ньому, як чужий. Він піймав мій погляд і ледь помітно кивнув, потім одразу відвів очі й заходився з великою цікавістю розглядати канапе. Я зрозуміла, що він прийшов не заради частування. Він прийшов, щоб бути поруч, якщо знадобиться. Від цієї думки мені стало трохи тепліше.

— Ви знайшли щось цікаве, міс Маклауд? — пролунав голос за моєю спиною.

Я обернулася. Професор Ешвуд стояв поруч, тримаючи келих, і дивився на портрет із виглядом людини, якій приємно говорити про предка.

— Мій прадід, — сказав він. — Дивовижна особистість. Він створив фонд власними руками й керував ним майже шістдесят років. Усе, що ми маємо, починалося з нього.

— Він справляє сильне враження, — сказала я.

— О так. — Ешвуд трохи нахилився, знизивши голос. — Але знаєте, Фіоно, в історії взагалі багато привидів. Люди, які були, події, які сталися. Вони зазвичай воліють, щоб їх залишили у спокої. Не варто їх турбувати. Це не завжди призводить до добра.

У його голосі не прозвучало ні погрози, ні натяку, лише добродушна, майже дружня турбота. Але Аласдер поруч зі мною стиснув кулаки, і по краю каміна поповзли тонкі білі нитки інею.

— Я думаю, історики якраз для того й потрібні, — сказала я.

— Звісно, — відповів він з усмішкою. — Але мені здається, що у вас надто жива уява. — Він зробив ковток вина. — До речі, я хотів би нагадати: договір оренди в міс Фіндлі спливає в січні. Фонд іще не ухвалив рішення про продовження. Будівля стара, витрати на утримання ростуть. Ми, можливо, будемо змушені переглянути умови. Або взагалі виставити приміщення на відкриті торги.

Він промовив це таким самим рівним тоном, як і все інше. Але я зрозуміла, що отримала те, заради чого він підійшов. Це не було прохання. Це не була навіть погроза. Це була констатація фактів, з яких кожна розумна людина робить висновки сама.

— Я передам міс Фіндлі, — сказала я.

— Не треба, — відповів він. — Ми повідомимо офіційно. — І, кивнувши, відійшов до іншої групи гостей.

Я стояла, відчуваючи, як у мене палають щоки. Аласдер мовчав. Ми вийшли на сходи, спустилися у двір, де під ліхтарем мрячив дощ. Він зупинився на мокрому камінні, і я побачила, що обличчя в нього таке, як буває в людей, які довго йшли в тумані й раптом вийшли на край прірви.

— Фіоно, — сказав він. — Знаєте, чого я боюся? Не смерті. Я вже помер, мені нічого втрачати. Я боюся згадати. Боюся, що згадаю щось, після чого не зможу дивитися на вас. Чи на себе.

— Що б ти не згадав, — сказала я, — ти все одно будеш тим, хто три тижні читав мої виноски й жодного разу не сказав, що вони погані.

— Вони були жахливі, — серйозно відповів він. — Але дуже старанні.

Я розсміялася, і він теж ледь усміхнувся, і холод навколо нас на мить став майже приємним. Ми пішли додому пішки, під дощем, не розкриваючи парасолі. На Королівській милі горіли ліхтарі, і я виразно чула десь далеко дзвін.

— Це собор, — сказав Аласдер. — Вони б’ють по чвертях. Тієї ночі теж били.

Я хотіла спитати, який це був дзвін, але промовчала. Він сам розповість, коли буде готовий.