Найгірша версія правди

З оголошення в «Едінбурзькому вечірньому віснику», 20 грудня 1893 року. «Родина покійного студента А. Кінлоха просить друзів і знайомих не турбуватися й не приїздити на похорон в Анструтер. Церемонія відбудеться у вузькому родинному колі».

Друга сторінка знайшлася в «Збірці проповідей» тисяча сімсот вісімдесят восьмого року, яку Мойра зрештою виявила не в коморі й не на полицях, а на вітрині. Вона лежала там із позаминулої весни, розкрита на сторінці з гравюрою, як гарна декорація, і пилу на ній було таке щільне, що здавалося частиною палітурки.

— Я виставила її, бо вона гарна, — винувато сказала Мойра. — Я не знала, що всередині.

— Це добре, — сказав Аласдер. — Якби ви знали, ви б її прибрали.

Сторінка виявилася вкладеною у форзац, як і перша. Але це була не відомість. Це був лист. Складений учетверо аркуш, списаний гарячковим, поспішним почерком, який я впізнала не одразу: так сильно він відрізнявся від рівних рядків у зошиті. Аласдер писав, мабуть, уночі, при свічці, і чорнило подекуди розпливлося. Він стояв поруч і мовчки дивився, як я розгортаю папір. Я помітила, що він не дихає. Я, втім, теж.

Лист був адресований Лайонелу.

«Лайонеле. Я не знаю, як почати, тому почну з головного: я все зрозумів. Усі ці тижні я переписував твої відомості й не ставив запитань, бо ти був моїм другом, а в друзів запитань не ставлять. Але вчора я звірив списки з університетськими реєстрами. Лайонеле, цих людей немає. Фонд платить неіснуючим студентам, і гроші йдуть твоєму батькові. Я підписав засвідчувальні аркуші як клерк. Двадцять три рази. Ти сказав, що це формальність, і я повірив. Це моя вина, і я ні про що тебе не прошу. Я прошу лише дати мені змогу виправити. Завтра о десятій вечора, наприкінці Вест-Боу. Приходь сам. Я хочу, щоб це скінчилося по-людськи, поки я ще можу дивитися тобі в очі. А.»

Я дочитала. У книгарні стало так тихо, що чутно було, як цокає годинник на стіні. Холод піднявся від підлоги до стелі. Одна з ламп погасла.

— Я підписав, — сказав Аласдер. Голос його був рівний, мертвий. — Двадцять три рази. Я пам’ятаю тепер. Я сидів у конторі, Лайонел приносив папери, казав: «Ти в нас єдиний із гарним почерком, підпиши як свідок». Я підписував. Думав, що допомагаю. Думав, що це честь. — Він провів долонею по обличчю. — Я був спільником. Я брав у цьому участь, Фіоно. Доки не зрозумів.

— Ти зрозумів і пішов виправляти, — сказала я.

— Запізно. Двадцять три підписи, і кожен із них справжній. Я сам першим потрапив би під суд, якби все розкрилося. Лайонелові це було ясно. Він знав, що я не піду в поліцію, бо побоюся за себе. — Він гірко всміхнувся. — Тільки він помилився, і ось результат.

Я дивилася на лист, на розпливчасте чорнило, на це відчайдушне «поки я ще можу дивитися тобі в очі», і відчувала, як усередині піднімається щось гаряче, зле й цілком недоречне. Не на Лайонела. На Аласдера.

— Ти мені не сказав, — промовила я.

— Я не пам’ятав.

— Ти міг здогадатися. Ти знав, що підписував, ти бачив ці аркуші, і щодня розповідав мені, який ти був чесний і який чистий, і як тебе обмовили в газеті. «Я ніколи не пив, я ніколи не падав». — Я чула, як мій голос дзвенить. — Ти був не жертвою, Аласдере. Ти був у цій історії від самого початку. А я вигадала собі героя, який нічого не знав.

— Фіоно…

— Я не кажу, що ти винен у своїй смерті, — сказала я швидко. — Я кажу, що ти дозволив мені повірити у версію, якої не було. Хіба це не обман?

Холод у кімнаті став таким, що шибки вкрилися кригою. Аласдер стояв, не рухаючись, і мені здалося, що він став ще прозоріший, ніж раніше. Він дивився не на мене, а кудись повз, у порожнечу.

— Ви маєте рацію, — сказав він тихо. — Даруйте. Я не хотів, щоб так вийшло.

— Ти ніколи не хочеш, — вихопилося в мене. — Ти просто… зникаєш, коли важко.

Я пошкодувала про це тієї ж секунди. Лампа над столом тріснула й погасла, і в кімнаті залишилося лише тьмяне світло з вулиці. Аласдер не сказав ні слова. Він подивився на мене довгим, дивним поглядом, у якому не було ні образи, ні злості, лише втома, і розчинився в стіні.

Мойра, що стояла біля прилавка, мовчки зняла окуляри, протерла їх краєм шалі й одягла знову.

— Не мені вас учити, — промовила вона нарешті. — Але, знаєте, Фіоно, коли люди кричать на тих, кого бояться втратити, вони зазвичай кричать не на них.

Я піднялася на горище й просиділа до світанку, не засвічуючи світла. Руки в мене тремтіли. Я не знала, права я чи ні. Потім, години о третій, коли злість відступила й лишилася тільки втома, я змусила себе думати так, як учили на семінарах: холодно, за пунктами.

Двадцять три підписи. Двадцять три невідомі стипендіати на аркуші з бляшаної коробки. Цифри збігалися, отже, він підписував саме ці відомості. І він не знищив копій. Він не викинув чернетки листа, в якому сам визнавав співучасть. Він сховав усе: і відомості, і зізнання, розклав по семи книжках, як людина, що хоче, щоб правду знайшли, навіть якщо для неї самої вона виявиться вироком. Людина, яка збирається викрутитися, так не чинить. Він не брехав мені. Він просто не встиг згадати, а коли згадав, йому стало соромно, і цей сором я прийняла за обман.

Мені стало так соромно, що я лягла обличчям у подушку. Але вибачатися не було перед ким. Кімната була порожня й холодна, як завжди, коли його не було поруч. Я встала, вийняла з кишені годинник і поклала на підвіконня, на його місце. Сказала в порожнечу: «Це була чернетка. Справжній лист отримав Лайонел. Отже, він знав». Нічого не сталося. Тільки десь у стіні тихо зітхнув будинок.

Я не знала, права я чи ні. Я знала лише, що вперше за всю історію нашого знайомства мені не хотілося робити виноску, яка пояснює мої почуття.

Уранці я прокинулася від холоду й виявила, що заснула за столом. Переді мною лежав акуратний стос моїх записів, усі картки за порядком, усі посилання вирівняні, на берегах рукою Аласдера були проставлені роки й номери сторінок, а поверх усього лежав клаптик паперу, списаний знайомим рівним почерком.

«Допишіть без мене. Ви впораєтеся. А. К.»