Перша тріщина

Фрагмент відомості, написаної рукою А. Кінлоха. «Аркуш 2. Листопад 1893. Одержувач: Дж. Брюс — 18 фунтів, не знайдений. Одержувач: Р. Данбар — 18 фунтів, помер 1889. Одержувач: М. Ньюлендс — 18 фунтів, не значиться в списках. Разом перераховано “за іншими статтями”: 412 фунтів. Перераховано на рахунок “Дж. Ешвуд і К°” як адміністративні витрати: 412 фунтів».

Атлас Блау стояв саме там, де сказала Мойра: на верхній полиці комори, за двома коробками з листівками та мішком старих різдвяних гірлянд. Ми з Мойрою витягли його вдвох. Том був величезний, у потрісканій шкіряній палітурці кольору темного шоколаду, вагою з доброго бульдога. Сторінка сорок сім, як значилося в чорному зошиті, зображала Шотландію сімнадцятого століття в оздобі пухкеньких купідонів і вітрильників.

— Тут нічого немає, — сказала я, перегорнувши сторінки. — Ні вкладеного аркуша, ні позначки.

— Форзац, — сказав Аласдер. Він стояв поруч, тримаючись за край столу, і в очах його спалахнув той самий вогонь, що й того дня, коли ми знайшли бляшану коробку. — Я клеїв його на борошняний клейстер. Виходило не дуже, але досить надійно.

Я обережно підчепила нігтем куточок паперу, потім скористалася пласкою лінійкою. Форзац відходив неохоче, з тихим сухим тріском. Під ним, між картоном і шкірою, лежав плоско складений аркуш, пожовклий, але без жодної втраченої лінії. Я розгорнула його на столі. Той самий рівний почерк. Стовпці прізвищ. Суми. Підсумковий рядок, підкреслений двічі.

Я прочитала вголос. Голос мій зірвався на останньому рядку.

— «Перераховано на рахунок “Дж. Ешвуд і К°” як адміністративні витрати: 412 фунтів». — Я підвела очі. — Чотириста дванадцять фунтів за один місяць. У тисяча вісімсот дев’яносто третьому це була шалена сума. За такі гроші можна було найняти професора.

— За такі гроші можна було купити будинок, — тихо сказав Аласдер. — Фіоно, вони не просто писали хибні імена. Вони виводили гроші. Щомісяця, з фонду, який мав учити бідних.

Мойра дивилася на аркуш і хитала головою.

— Дж. Ешвуд, — промовила вона. — Засновник. Людина, чий портрет висить в університетському холі. Я з дитинства чула, що він був святий.

— Святі теж бувають бухгалтерами, — сказала я.

Увесь вечір я переписувала відомість у зошит, робила фотографії, знімала сторінку на три камери й зберігала кожен файл на чотири носії. Мойра, не кажучи ні слова, відчинила сейф під касою, дістала звідти пачку старих квитанцій, а на їхнє місце поклала сторінку, загорнуту в чистий цигарковий папір. «Тут її ніхто не знайде, — сказала вона. — Батько зберігав у цьому сейфі лише те, що не мало бачити світла, і його жодного разу не зламали». Вона грюкнула дверцятами й подивилася на мене. «Тільки пам’ятайте: тепер ви теж у цій справі. Не скаржтеся потім, що вас не попереджали».

Ми з Аласдером працювали мовчки, як люди, що надто добре розуміють, що знайшли. До півночі я витерла обличчя рукавом і помітила, що він дивиться на мене дивним поглядом.

— Що? — спитала я.

— Ви не питаєте, чому я мовчав, — сказав він. — Чому не пішов із цим до когось тоді. До декана, в поліцію.

— Я думаю, ти саме збирався, — відповіла я. — Тобі треба було встигнути до сімнадцятого.

Він кивнув. І сказав дуже тихо, як людина, що зізнається в дрібному гріху:

— Я боявся не встигнути. І боявся встигнути теж. Це не одне й те саме.

Наступного дня, в четвер, я поїхала до Особливих колекцій. Тобіас Вейр зустрів мене біля стійки, і на його обличчі була написана така розгубленість, що я вирішила не гаяти часу на люб’язності.

— Містере Вейре, — сказала я. — Мені потрібна правда про теку «Папери Кінлоха». Не про реставрацію. Про те, що насправді з нею сталося.

Він зблід, потім почервонів, потім озирнувся на порожню залу й, знизивши голос, запросив мене за стелажі.

— Я не повинен цього казати, — прошепотів він. — Мене звільнять. Але я більше не можу тримати це в собі. Вона не на реставрації. Її вилучили у дев’яносто восьмому році. За особистим розпорядженням тодішнього голови фонду, містера Едмунда Ешвуда. Батька нинішнього професора. Теку забрали «для внутрішньої перевірки» і так і не повернули. Я тоді був молодшим помічником і пам’ятаю, як вони приходили вдвох, із валізою, і розписалися в журналі. Журнал я потім зберіг. Копію. На всяк випадок. — Він дістав із внутрішньої кишені складений аркуш і показав мені рядок: «14 березня 1998 р. Отримано: одна тека («Папери Кінлоха, А. Д.»). Причина: для внутрішньої перевірки. Підпис: Е. Ешвуд». Нижче дрібним почерком було приписано: «Супроводжував: Р. Ешвуд, доцент».

Я двічі перечитала приписку.

— Отже, нинішній професор був там, — сказала я.

— Він тоді тільки починав кар’єру, — тихо сказав Тобіас. — Тримав батькові валізу. Я часто думаю, чи знав він, що в ній лежить.

— Ви хочете сказати, що теку вилучили і ніхто не став питати, куди вона поділася?

— Ніхто, — сказав Тобіас. — Усі знали, чий це підпис.

Я дивилася на нього, на його витертий кардиган, на тремтячі пальці, що стискали ґудзик, і раптом зрозуміла, скільки років ця людина носила в собі правду, яку не могла вимовити. Я сказала:

— Дякую. Ви дуже сміливий.

— Ні, — тихо відповів Тобіас. — Я дуже полохливий. Але іноді полохливість закінчується.

Увечері на горищі Аласдер сидів на підвіконні, а я лежала на ліжку, дивлячись у скошену стелю, і ми розмовляли. Просто так, без порядку денного, про дурниці. Він розпитував мене про сучасні фільми, про те, що таке «стримінг» і чому ніхто більше не пише листів. Я розповідала, а він слухав із серйозним обличчям, і подеколи в його очах спалахував той самий хлоп’ячий захват, від якого мені хотілося сміятися. Потім розмова згасла, і ми обоє замовкли.

— Лайонел якось сказав мені, — раптом промовив він, не обертаючись, — що я надто талановитий, щоб бути чесним. Я не зрозумів тоді, жарт це чи ні. Це було… у шинку. Він сміявся. А потім подивився на мене якось дивно й сказав, що чесність — це розкіш, яку можна собі дозволити, лише коли в тебе є батько, який платить.

Я сіла на ліжку.

— Він знав, що ти підозрюєш?

— Думаю, так. Або починав здогадуватися. Я не пам’ятаю, що саме я йому тоді сказав. Але пам’ятаю, що він перестав сміятися.

Я не помітила, як опинилася поруч із ним. Мені хотілося знайти слова, які не були б ні порожніми, ні жалісливими, і я не знайшла нічого кращого, ніж простягнути руку й покласти долоню на підвіконня поруч із його рукою. Він подивився на неї. Потім обережно, майже невагомо, поклав свою зверху, не торкаючись. Між нашими долонями залишилося повітря завтовшки з аркуш паперу, і в цьому повітрі тремтіли холод і тепло водночас.

— Фіоно, — сказав він. — Я не знаю, що зі мною буде, коли ми все дізнаємося. Але хочу, щоб ви знали… що ці тижні, мабуть, найкраще, що зі мною сталося за останній час. Якщо рахувати з дев’яносто третього року.

Я хотіла пожартувати, що це дуже скромний рейтинг, але не змогла. Ми дивилися одне на одного так довго, що лампа на столі почала мерехтіти. Він трохи подався вперед, і я теж. Між нами лишалося кілька сантиметрів.

А потім годинник у моїй кишені впав. Він вислизнув, коли я нахилилася, і з дзенькотом вдарився об підлогу. Аласдер здригнувся, зблід і зник. Просто зник, як гасне зображення, коли висмикують шнур.

Я лишилася стояти навколішки біля підвіконня, стискаючи в долоні холодне, зупинене срібне коло, і мені здавалося, що я щойно втратила не поцілунок, а щось куди важливіше, про що ще не встигла подумати.