Читальна зала

У п’ятницю ми знайшли годинник. Точніше, його знайшов Аласдер, хоч сам не розумів як. Він ходив кімнатою, нервово потираючи пальці, і повторював, що йому «щось заважає», щось лежить не там, де має, і це зводить його з розуму так само сильно, як криво повішена картина.

— Ліва дошка біля плінтуса, — сказав він нарешті. — Там, мені здається, порожньо. Хоча не знаю, звідки мені це відомо.

Я стала навколішки зі складаним ножиком і за п’ять хвилин відірвала шмат плінтуса. За ним, у ніші, затягнутій павутинням і столітнім пилом, лежало щось невелике й важке, загорнуте в зотлілу вовняну хустку. Я розгорнула тканину обережно, як розгортають сплячого звірятка. Це був кишеньковий годинник. Срібний, потемнілий, із подряпаною кришкою та вигравіюваними на ній ініціалами: «А. Д. К.»

Аласдер видав дивний звук, не то зітхання, не то стогін. Кімната хитнулася, як палуба.

— Це мій, — прошепотів він. — Мені подарував його батько, коли я поїхав до університету. Він сказав, що я маю знати, коли час уставати, а не лише коли час спати.

Я відкрила кришку. Скло було ціле, але стрілки завмерли за двадцять хвилин дванадцята. Двадцять три сорок. Час, коли напередодні вночі на моєму вікні виступив іній. Я промовчала про це, але, здається, він і так зрозумів.

— Покладіть його в кишеню, — сказав він раптом. — Будь ласка. І спробуйте вийти.

Я спустилася вниз, перетнула книгарню, узялася за ручку зелених дверей. Аласдер ішов слідом, спершу нерішуче, потім швидше. На порозі він завмер, замружився й ступив крок. І ще один. Я озирнулася. Він стояв посеред Вест-Боу, під мрякою, із закинутою головою, і дивився на небо так, як дивляться люди, що повернулися з в’язниці.

— Сто тридцять років, — сказав він. — Я забув, який він, дощ. Він, виявляється, ще мокріший.

Повз проїхав велосипедист у яскравому дощовику, і Аласдер відсахнувся, а потім провів його поглядом, як дивляться на комету. Годинник у моїй кишені став холодним, як лід, і я зрозуміла, що він править йому за якір: він міг виходити, поки годинник був при мені, але не далі ніж на кілька кроків від мене. Бродячий привид на короткому повідку, подумала я, і тут же присоромилася цієї думки. Але він, на щастя, нічого не помітив. Він дивився на світний екран мого телефона й питав, чому в ньому живуть маленькі картинки.

До університету ми йшли через Грассмаркет, і я вперше бачила своє місто чужими очима. Аласдер зупинявся біля кожної вітрини. Він довго стояв перед кав’ярнею, де хлопець у фартусі з серйозним обличчям збивав молоко, і видихнув: «Алхімік». Він провів поглядом електричний самокат, що нечутно прослизнув повз, і попросив мене ніколи більше не згадувати при ньому слово «батарея». З пекарні на розі пахло свіжим хлібом, і він завмер так, як завмирають діти перед чимось забороненим. Я купила булочку, відламала шматочок і потримала на долоні біля його обличчя. Він заплющив очі й вдихнув. «Кориця, — сказав він тихо. — Місіс Каллен пекла такі по неділях. Я забув, що вони пахнуть саме так». Він нічого не міг покуштувати, але запах упізнав, і цієї секунди мені хотілося купити йому весь Едінбург.

Особливі колекції університетської бібліотеки розташовувалися в будівлі, що виглядала так, ніби її будували, щоб пережити не лише дощ, а й наступні три століття. Читальна зала пахла папером, шкірою та столітньою тишею. За стійкою, у в’язаному кардигані з латками на ліктях, сидів чоловік років п’ятдесяти з гаком, сором’язливий, як книга, яку надто рідко беруть до рук. На табличці стояло: «Т. Вейр, зберігач».

— Міс Маклауд, — сказав він, коли я представилася, і почервонів. — Ми з вами… листувалися. Я Тобіас. Тобто, містер Вейр. Тобто можна Тобіас.

Він витяг мені реєстри студентів юридичного факультету за дев’яносто другий і дев’яносто третій роки, і я заходилася читати, а Аласдер, стоячи за моїм плечем, шепотів так, що в мене ворушилося волосся на шиї.

— Лівіше. Ні, лівіше. Це не той рік. Тут — ось цей запис, бачите, чорнило трохи густіше, це писав клерк Макфарлейн, він завжди писав із натиском. — Він замовк, потім додав: — А Макфарлейн, до речі, був неабиякий зануда.

Мені доводилося стримуватися, щоб не відповідати вголос. Це виявилося важче, ніж писати курсову. Коли я ледь чутно пирхнула на черговий його коментар, Тобіас підвів на мене здивований погляд. Я вдала, що закашлялася.

Нарешті я попросила теку, яку шукала від самого початку.

— «Папери Кінлоха, А. Д.», — сказала я якомога недбаліше. — Має бути у фонді університету. Особисті папери студента дев’яносто третього року.

Тобіас дістав картотеку, перегорнув, нахмурився. Потім перегорнув ще раз, бо першому разові не повірив.

— Вона є, — сказав він. — Але вона… на реставрації. Якщо точніше, значиться на реставрації з тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року.

— Двадцять вісім років? — не втрималася я.

— Бачите, — пробурмотів Тобіас, і по його обличчю було видно, що він соромиться своєї відповіді, — у нас дуже… дбайливе ставлення до реставрації.

— Тут щось не так, — прошепотів Аласдер мені над вухом. — Я відчуваю це, як зубний біль.

Я хотіла спитати Тобіаса, хто підписав розпорядження, але не встигла. У дверях читальної зали пролунали кроки, неквапливі й упевнені, а потім знайомий баритон промовив:

— Міс Маклауд! Як просувається наше маленьке есе?

Професор Родерик Ешвуд увійшов так, як входять люди, що звикли, аби для них відчиняли двері. Високий, зі срібними скронями, у твідовому піджаку того відтінку, що коштує як добра автівка. Він усміхнувся мені, і усмішка в нього була тепла, добре відрепетирувана й абсолютно бездоганна. Усі студенти нашого факультету були трішечки в нього закохані; я, зізнаюся, теж, принаймні до цієї хвилини.

У кишені в мене годинник став крижаним, і пальці заніміли так, що я ледь не випустила олівець. Над моїм плечем пролунав хрипкий шепіт:

— Ідіть. Будь ласка, підіть звідси.

— Професоре, — сказала я, і голос вийшов майже нормальний. — Я тільки знайомлюся з джерелами.

— Чудово, — сказав Ешвуд і м’яко накрив долонею реєстр, який я читала. Він подивився на розгорнуту сторінку, потім на мене. Погляд його був уважний і люб’язний. — Чудово. Тільки не заходьте надто далеко в бічні стежки, Фіоно. Есе любить пряму дорогу. Давайте вип’ємо кави, і я розповім вам, де в нашому фонді ви знайдете найцікавіше.

Я сказала, що мені треба закінчити конспект, але за півгодини неодмінно зазирну на кафедру. Він кивнув і пішов, і двері зачинилися за ним дуже плавно. Я видихнула.

Аласдер стояв поруч, біліший за власний комірець. Лід на столі біля нього тріскався з тихим дзенькотом.

— Я не знаю, чому, — прошепотів він. — Я не пам’ятаю цієї людини. Але його прізвище, як ніж під ребра. — Він провів рукою по обличчю. — Міс Маклауд, прошу вас, ходімо звідси, поки я не вигадав для цього ножа ім’я.

Я зібрала папери, подякувала Тобіасові, який дивився нам услід, нервово смикаючи ґудзик на кардигані, і вийшла на вулицю, де знову йшов дощ.

Ми йшли назад мовчки. Аласдер тримався поруч, засунувши руки в кишені сюртука, і під ногами в нього не лишалося ні слідів, ні бризок. На Грассмаркеті він раптом зупинився і сказав, дивлячись на мокру бруківку:

— Знаєте, що найдивніше? Я не боюся його самого. Я боюся того, що виявлюся неправий. Що він — просто приємна людина, а я вигадав ніж, щоб було чим виправдати власну смерть.

— Ти нічого не вигадував, — сказала я. — Ти здригнувся раніше, ніж він увійшов.

— Це не доказ.

— Ні, — погодилася я. — Але для початку згодиться.

Він глянув на мене, і на мить мені здалося, що в темних очах майнуло щось тепле. Потім він відвернувся й рушив угору Вест-Боу, до зелених дверей, а я пішла слідом, стискаючи в кишені годинник, який не грівся ні від моєї руки, ні від дощу.