Справа про змоклий сюртук

У понеділок я відсиділа лекцію Ешвуда з соціальної історії, сховавшись на останньому ряду. Годинник у моїй кишені вивів Аласдера в аудиторію, і він із жадібною цікавістю роздивлявся проєктор, ноутбуки й студентів, які конспектували не в зошитах, а просто в світних пласких дошках. «Вони пишуть навпомацки, — шепотів він. — І ніхто не сидить із чорнильною плямою на манжеті. Неймовірно».

Ешвуд читав чудово. Він походжав перед кафедрою, усміхався, жартував, цитував напам’ять, і аудиторія слухала його так, як слухають гарну музику. Він говорив про щедрість як про фундамент міського життя, про меценатів, що будували лікарні та школи, про те, що пам’ять міста тримається на тих, хто не пошкодував грошей. «Юстиніан, — сказав він у якусь мить, — писав, що закон є воля постійна й незмінна віддавати кожному належне йому за правом».

— Він цитує неправильно, — прошепотів Аласдер мені просто у вухо, і по спині побіг мороз. — Але як гарно. Це найприкріше.

Наприкінці лекції професор оголосив, що, як і щороку, сімнадцятого грудня у Старому коледжі відбудеться «Вечір засновників», на якому найкращі стипендіати фонду виступлять перед гостями. Аудиторія заплескала. Аласдер поруч зі мною раптом захолов так, що в мене заклякли пальці на ручці.

— Що з тобою? — прошепотіла я, прикрившись зошитом.

— Не знаю, — відповів він. — Сімнадцяте. Ніби щось вдарило по кістці. Я не пам’ятаю, чому.

Коли лекція скінчилася, у коридорі мене перехопила Кірсті Дейл, малий ураган із чорним каре, фотоапаратом на шиї та блокнотом, з якого стирчало щонайменше з десяток закладок. Вона вчилася на журналістиці, редагувала студентську газету «Університетський кур’єр» і була єдиною людиною на факультеті, що вміла бодай раз на день змусити мене засміятися.

— Ти виглядаєш як людина, яку ночами переслідує есе, — заявила вона замість привітання. — Ходімо на пінту. Ні, не сперечайся. Я заплачу. Редакція виділила мені бюджет на «спілкування з джерелами», а ти, як не крути, джерело.

— Я не п’ю, — сказала я, — я на роботі.

— Тоді чаю. Слухай, кажуть, твоя кімната на Вест-Боу з привидами. — Вона підвела на мене уважні очі. — Моя тітка винаймала там у сімдесятих і пішла за тиждень. Кинула валізу. Розповідала, що хтось акуратно сортував її пошту за датами.

Я засміялася. Сміх вийшов трохи голоснішим, ніж треба.

— Тітка, напевно, була просто неорганізована, — сказала я.

Аласдер, що стояв за моїм плечем, тихо кашлянув, і я ледь не видала себе другим смішком. Кірсті примружилася, але нічого не сказала. Вона вміла чекати, і за це я її побоювалася.

Увечері того ж дня, коли книгарня зачинилася, я розклала на столі фотографії реєстрів, які встигла зробити в читальній залі, і ми вдвох заходилися до справжньої роботи. Аласдер більше не шепотів. Він говорив голосно, жадібно, як людина, що довго була німою, і мені залишалося тільки записувати.

З реєстрів вимальовувався портрет. Кінлох, Аласдер Дональд, з Анструтера, син пресвітеріанського пастора, стипендіат фонду Ешвуда, найкращий на курсі з римського права. Адреса: Вест-Боу, горище над книгарнею, тобто ця сама кімната. На берегах, дрібним бісерним почерком, чиясь рука, мабуть, клерка Макфарлейна, додала: «Подає надії. Надто допитливий».

— Надто допитливий, — повторив Аласдер і посміхнувся. — Ось і моя епітафія. Краще б написали «надто скромний».

Нижче, у списку піклувальників і слухачів, значилося ще одне ім’я, і я вголос зачитала: «Ешвуд, Л. Дж. Слухач другого курсу, піклувальник у складі родинної стипендії».

— Лайонел, — сказав Аласдер, і обличчя його несподівано пом’якшало. — Лайонел Ешвуд. Сміх і зелена жилетка. Він був… ми були друзями. Я думаю, були. Він учив мене танцювати. Це було жахливо, я наступив йому на ногу. — Він урвав мову. — Ешвуд. Він носив це прізвище. Ті самі Ешвуди?

— Родерик Ешвуд — його правнук, — сказала я. — Якщо я правильно прочитала родовід. А Стипендія Ешвуда оплачувала твоє навчання.

Холод у кімнаті різко посилився, і я одягла другий светр. Аласдер стояв біля вікна, дивлячись на нічне місто, на вогні Грассмаркету, на світну вдалині стіну замку. Потім тихо, не обертаючись, почав згадувати: руде волосся сестри, її листи, написані на звороті рецептів, бо папір у домі берегли. Еффі, дев’ятирічна дівчинка з веснянками й залізною волею. Батько, мовчазний і суворий, що жодного разу не сказав «я пишаюся тобою», зате подарував йому годинник.

— Ось лист, — сказав Аласдер і раптом замовк. — Я пам’ятаю, як вона пише. Я пам’ятаю перші рядки. «Дорогий Аласдере, мама питає, чи ти їси гаряче. Я сказала, що ти їси тільки книжки. Батько звелів передати, що пишається тобою, але писати про це не стане, бо він пресвітеріанин. Еффі».

Він усміхнувся, і в цій усмішці було стільки туги, що мені стало боляче дихати. Я поклала на стіл олівець і спитала, сама не знаю навіщо:

— Тобі не страшно? Пам’ятати?

Він обернувся. У темряві його очі здавалися прозорими, як віконне скло.

— Страшно, — сказав він просто. — Привиди не бояться темряви, міс Маклауд. Вони бояться, що про них забудуть. Коли останній, хто пам’ятає, перестає пам’ятати, ти просто розчиняєшся, як чорнило у воді. — Він знизав плечима. — Але ми з вами зараз зайняті тим, що згадуємо. Це заспокоює.

Я раптом збагнула, що досі не сказала йому ані слова про себе. Він знав моє прізвище, мою спеціальність і мої помилки у виносках, але не знав, чому я іноді вночі сиджу за столом і дивлюся в одну точку.

Я розповіла йому про бабусю Морег. Про Перт, про маленьку квартиру з вічно відчиненим вікном на кухні, про запах вівсяних коржиків і про те, як бабуся виростила мене після того, як батьки роз’їхалися по різних кінцях світу. Про торішню зиму, коли вона тихо пішла в лютому, поки я сиділа над курсовою. Про сорок одне голосове повідомлення на моєму телефоні, які я не видаляю, і хоч давно знаю їх напам’ять, щоразу перед сном по черзі вмикаю бодай одне.

— Я боюся, що якщо видалю, вона зникне остаточно, — призналася я. — Знаю, що це дурно. Але я збираю все: листівки, чеки, обривки записок. Мойра сказала, що в мене «патологічна схильність до архіву». Я, здається, через це й пішла на історичний.

— Це не дурно, — сказав він. — Це дуже по-людськи. І дуже по-історичному. — Він наблизився на півкроку, але зупинився, пам’ятаючи правило. — Знаєте, що я думаю? Що історики існують для того, щоб ніхто не розчинявся. Ви просто обрали не тих, кого варто обирати, щоб не засмучуватися.

— А кого варто? — спитала я.

— Тих, кого ви не встигли покохати, — сказав він, і ми обоє замовкли.

Було далеко за північ, коли я, зморена втомою й холодом, поклала голову на складені руки на столі. Я чула, як Аласдер щось тихо розповідає про римське право, про Юстиніана, про те, що закон — це не набір правил, а спосіб домовитися про те, як не ранити одне одного. Голос його ставав дедалі віддаленішим і теплішим, хоча сам він був холодний, як шотландське літо.

Я прокинулася на світанку, і на плечах у мене лежала ковдра. Не кинута, а акуратно розправлена, із загорнутим краєм біля підборіддя. Трохи далі, біля стіни, стояв Аласдер, притулившись чолом до скла, виснажений до прозорості. Він підвів голову, побачив, що я прокинулася, і спробував надати обличчю незворушного виразу, але вийшло погано.

— Ви мерзли, — сказав він. — Це було… нелегко. Ковдра, як з’ясувалося, набагато важча за картку.

Я нічого не відповіла. Я просто дивилася на нього й думала про те, що дивно тепло буває подеколи зовсім не там, де чекаєш, і що мені треба терміново придумати, як це записати у виноску.