Листи з Файфа

Невідправлений лист А. Кінлоха до сестри, жовтень 1893 року. «Люба Еффі, не лякай маму: я їм гаряче, і навіть частіше, ніж треба, бо місіс Каллен вважає мене недогодованим. З жовтня я підробляю писарем у стипендіальній конторі фонду: переписую рахунки й відомості, дванадцять шилінгів на тиждень. Робота нудна, зате чиста. Тільки імена в книгах дивні: я знаю в обличчя одинадцятьох стипендіатів, а у відомостях їх значиться сорок один».

У суботу вранці Мойра піднялася до мене на горище, чого не робила жодного разу за весь час, що я тут жила. Постояла на порозі, оглянула кімнату поверх окулярів, затримала погляд на підвіконні, де, як мені здалося, на секунду спалахнув іній, і поставила на підлогу дерев’яну скриню, перев’язану мотузком.

— Це лишилося від колишніх мешканців, — сказала вона. — Батько купив майно будинку з торгів, коли померла остання квартирантка, ще в шістдесят восьмому. Скриня простояла в коморі п’ятдесят років, і я щороку обіцяю собі її розібрати. Але, бачите, Фіоно, у мене немає вашого смаку до чужих паперів.

Вона пішла так швидко, що я не встигла подякувати. Аласдер, який стояв біля вікна й безуспішно вдавав, ніби його цікавить лише краєвид дахів, підійшов ближче, коли я розв’язала мотузок. Усередині лежали пожовклі конверти, складені аркуші, пара шкільних зошитів і загорнута в папір засушена гілочка вересу. Я дістала верхній лист і побачила почерк, який знала краще за власний: рівний, суворий, із довгими хвостиками в «р» та «у».

— Це мої чернетки, — сказав Аласдер глухо. — Місіс Каллен… вона, мабуть, зібрала все, що я не відправив, і сховала. Вона була жінка, що нічого не викидала. Як ви.

Ми читали їх увесь день. Листи були короткі, побутові, смішні й дуже теплі. Він писав сестрі про те, як професор римського права розбив окуляри об кафедру, як у шинку на Каугейті сперечалися про терміни позовної давності, як одного разу він цілу ніч переписував відомості при свічці, бо економив олію для лампи. Він підписувався: «Твій брат, який поки ще не став адвокатом, але неодмінно стане». Про Лайонела Ешвуда писав, що той «блискучий і добрий чоловік, щоправда, надто звик, що світ підлаштовується під його настрій».

— Він був добрим другом, — тихо сказав Аласдер. — Принаймні мені так здавалося. Не знаю, що я тепер маю про це думати.

— Ти маєш думати, що тобі було двадцять один, — сказала я. — Люди в двадцять один не бачать підступу. Вони бачать людей, які сміються з їхніх жартів.

Він подивився на мене довгим поглядом, але промовчав. До полудня він розговорився. Розповів, як батько, пастор маленької церкви в Анструтері, відвіз його до Едінбурга на підводі листоноші й усю дорогу мовчав, а на прощання сунув йому в кишеню загорнутий у хустку пиріг і тихо сказав: «Не ганьби». Розповів, як уперше увійшов до університетського двору, величезного, галасливого, що пахнув мокрим каменем, і три години стояв, не наважуючись переступити поріг аудиторії.

— Мене помітила людина в зеленій жилетці, — згадував він. — Спитала, чи я не заблукав. Я сказав, що ні, що просто вивчаю фасад. Він засміявся так заразливо, що я й сам засміявся, хоча нічого смішного не було. Це був Лайонел. Того ж дня він затягнув мене в шинок і пояснив, що в університеті головне — вчасно знайти того, хто краще за тебе розбирається в житті. — Аласдер помовчав. — Я шукав такої людини все життя. Не знаю тепер, чи знайшов.

Тоді я витягла зі скрині другий лист, датований жовтнем, і прочитала те місце, де він писав про сорок одного стипендіата, з яких він знав лише одинадцятьох.

— Стривай, — сказала я. — Сорок один? Я саме звіряла річний звіт фонду за дев’яносто третій. Там теж сорок один. І всіх учать за гроші Ешвуда. Але ти кажеш, що в обличчя знаєш одинадцятьох.

— Ми вчилися невеликими групами, — повільно промовив Аласдер. — Я знав усіх юристів і половину богословів, а ще медиків, з якими жив в одному кварталі. Там не набралося б і п’ятнадцяти. Я тоді вирішив, що решта — студенти з інших коледжів, про яких просто ніколи не чув. — Він насупився. — А якщо ні? Що, як вони… Фіоно, це ж дурниця. Відомості були звичайні. Я все переписував сам.

— Саме так, — сказала я. — Ти сам переписував.

Він замовк і відвернувся до вікна. Я не стала продовжувати. Мені спало на думку, що в людини, в якої вкрали смерть, не можна відбирати одразу ще й минуле.

Але мовчати довго не було в наших правилах. За хвилину я дістала зі стосу чисті картки, прикріпила до стіни над столом великий аркуш ватману й накреслила на ньому три колонки: «Відомо», «Імовірно», «Не пам’ятаю». Аласдер спостерігав за мною зі скептичною цікавістю, а потім сказав, що в суді для цього є спеціальні слова: обвинувачення, захист і речові докази. Ми перейменували колонки. Під «речовими доказами» опинилися два записи: «Годинник, що зупинився о 23:40» і «Сорок один стипендіат, з яких одинадцять — живі люди». Під «обвинуваченням» залишилося порожньо. Це лякало більше за будь-які запитання.

До вечора, коли в кімнаті поночіло і на дахи Грассмаркету опустився дрібний дощ, ми повернулися до есе. Аласдер заходився читати мої абзаци вголос, дедалі більше хмурячись, і дійшов до фрази, яку я вистраждала два дні тому: «Щедрість засновників стала фундаментом, на якому виросла освітня культура міста».

— Це неправда, — сказав він.

— Це формулювання, — заперечила я. — Професор сам звелів писати без зайвого скептицизму.

— Формулювання — це коли не знаєш. А коли знаєш, але пишеш так — це вже зовсім інше слово.

— Ти й тисяча вісімсот дев’яносто третього року не знаєш!

— Зате знаю, як пахне каламар, з якого пишуть про щедрість. — Він усміхнувся. — Сухий він і пахне залізом.

Ми перекидалися жартами й сперечалися до півночі, і я ловила себе на тому, що давно не отримувала такого задоволення від розмови. Мені подобалося, як він морщить ніс, коли читає невдалу фразу, як поправляє комір, хоч комірові це байдуже, як чемно поступається мені місцем біля столу, хоч його неможливо штовхнути й нема за що посунути. Мені подобалося, що я почала купувати молоко й залишати склянку на підвіконні, хоча він не може пити, і що він третього вечора помітив склянку й сказав: «Місіс Каллен теж залишала». І замовк надовго, і я відчула, що знову стало холодно, але цього разу холод був не страшний.

Коли він пішов «побути стіною», я затримала в руках гілочку вересу, яку дістала зі скрині, і подумала, що маю дещо собі визнати. Я чекала вечорів. Я чекала їх увесь день на роботі, поки розставляла книжки, перебирала листівки й відповідала туристам, що «Вест-Боу» по-шотландськи означає просто «західний вигин». Я спіймала себе на тому, що в кишені в мене весь час лежить старий годинник, і пальці самі знаходять його, коли я думаю про нього. Я сказала собі, що це просто дослідницький інтерес. Але це була погана виноска, і навіть я сама їй не повірила.