Умови угоди

«Едінбурзький вечірній вісник», 19 грудня 1893 року. «Учора на світанку на сходах Вест-Боу знайдено студента юридичного факультету А. Кінлоха, двадцяти одного року. За висновком лікаря, молодик упав зі сходів унаслідок необережності. Поліція не вбачає в події нічого, окрім сумного випадку. Сусіди зауважують, що напередодні ввечері небіжчик перебував у стані крайнього збудження, яке вони схильні пояснювати надмірною вільністю студентських звичаїв».

Уранці я прийшла до книгарні з темними колами під очима й кілограмом борошна в наплічнику, який так і не донесла до смітника. Мойра Фіндлі розставляла на вітрині путівники неіснуючими шотландськими замками й підвела на мене погляд поверх окулярів.

— Вікно не образили? — спитала вона.

— Вікно скарг не висловлювало, — обережно відповіла я.

— Тоді все гаразд, — сказала Мойра й повернулася до своїх замків. Але я готова заприсягтися, що куточок її рота сіпнувся.

Я вирішила, що в мене є два шляхи. Перший: піти до лікаря, розповісти про нічні явища й отримати рецепт на щось заспокійливе. Другий: повірити власним очам і скласти з привидом письмовий договір. Для людини з історичною освітою другий варіант був набагато природніший. Будь-яка угода, не зафіксована на папері, схильна до перекручень у переказі.

Ввечері я сіла за стіл, дістала чистий аркуш і написала зверху: «Угода між Ф. Маклауд (далі — Мешканка) та А. Кінлохом (далі — Попередній мешканець)». Він стояв за моїм плечем і читав, не криючи подиву.

— Пункт перший, — сказала я вголос. — Жодних нічних перестановок моїх речей без попередження.

— Я привів їх до ладу, — заперечив він. — Це не перестановка, а послуга.

— Послугу слід замовляти. Пункт другий: не з’являтися у ванній.

— Я вихована людина, — сказав він із гідністю, якої було, мабуть, аж забагато.

— Пункт третій: ви допомагаєте мені з джерелами, а я допомагаю вам з’ясувати, що сталося тієї ночі. Пункт четвертий: стукати, перш ніж заходити. Пункт п’ятий: жодних раптових холодів у ті миті, коли я їм.

— Останнє не завжди в моїй владі, — зізнався він. — Холод пов’язаний із почуттями. Але я постараюся.

Протягом наступних двох днів ми з’ясували правила, як дослідники, що вивчають новий вид. Аласдер був холодніший за кімнату, і там, де він стояв, на шибках виступав іній. Він не міг нічого торкнутися без зусилля, але якщо зосередитися з усіх сил, міг зрушити картку, перегорнути сторінку, нахилити стос. Це його дуже виснажувало. Після кількох таких фокусів він, блідніючи, бурмотів, що йому треба «трохи побути стіною», і зникав хвилин на десять. Людей він не торкався зовсім: рука проходила наскрізь, залишаючи на шкірі холодну вологу смужку. Я перевірила на собі, двічі, в ім’я науки, і обидва рази потім довго гріла пальці під краном.

Найприкріше він з’ясував сам. Коли ми спустилися до книгарні й дійшли до зелених дверей, він зупинився, нахмурився й обережно ступив уперед. Далі порога його щось не пускало. «Ніби впираюся чолом у скло, — сказав він, потираючи перенісся. — Дуже товсте скло й дуже чемне». Його світ закінчувався сходами, поверхами й книгарнею. Усе, що лежало за дверима, він знав лише зі звуків: із гуркоту машин, які називав «залізними екіпажами без коней і без сумління», і з того, як гриміли бруківкою валізи туристів.

— Доведеться ходити за двох, — сказала я.

— Я не проти, — відповів він. — У гіршому разі ви будете моїми очима, а я вашими посиланнями.

Перший урок палеографії він дав мені вже другого дня, коли побачив, як я розбираю копію старого листа. «Ви читаєте літеру “ес” як “еф”, бо дивитеся на неї як на ворога, — сказав він. — Дивіться на неї як на друга, і вона сама підкаже, чого хоче». Він провів мене через п’ять документів поспіль, змушуючи вголос промовляти кожне слово, і до вечора я читала почерк дев’яностих років позаминулого століття так, ніби все життя тільки ним і користувалася. Він, здається, був задоволений, хоч із усіх сил намагався цього не показувати.

Того ж дня, поки я розставляла в книгарні листівки, у двері увійшла родина з Огайо, і мати родини, здригнувшись, сказала, що в нас «така автентична прохолода». Батько, підійшовши до полиці з краєзнавством, раптом тихо спитав, чи не чує хтось, як хтось шепоче латиною. Аласдер, що ховався між книжками, збентежено зізнався, що повторював уголос «Інституції» Гая, бо нервував і завжди так робив перед іспитом. Я з кам’яним обличчям пояснила туристам, що це стара вентиляція. Вони купили шість путівників і пішли дуже задоволені. Мойра, що спостерігала сцену з-за каси, зауважила, що давно не бачила такої гарної виручки в листопаді. Був іще жовтень, але сперечатися я не стала.

Я сиділа в книгарні, поки Мойра обідала, і на її старому ноутбуці відкрила оцифрований архів едінбурзьких газет. Запит «Кінлох, студент, Вест-Боу, грудень 1893» видав єдиний результат, і я прочитала його вголос, повільно, бо в мене раптом пересохло в горлі. Аласдер слухав стоячи посеред книгарні, між полицею з кулінарними книгами й стійкою з листівками, а Мойра, що повернулася з обіду, позирала в мій бік із виразом людини, яка багато знає й мало каже.

«Унаслідок необережності», «надмірна вільність студентських звичаїв».

Він мовчав так довго, що температура в книгарні впала градусів на п’ять. Книжки на найближчій полиці вкрилися тонкою памороззю. Потім він заговорив, і голос у нього був такий, яким говорять, коли намагаються не зірватися.

— Я не пив, — сказав він. — Я не пив нічого міцнішого за чай. Мій батько пресвітеріанин, міс Маклауд. Мій батько вважає, що навіть думка про келих вина — перший крок дорогою до пекла, і він, смію сказати, досяг успіху в цьому переконанні. Я міг не слухатися його в сотні інших речей, але в цьому — жодного разу. Моя господиня, місіс Каллен, залишала мені склянку теплого молока щоночі, навіть коли я просив її цього не робити. А вони написали… вони написали…

— «Надмірна вільність», — тихо підказала я.

— Я сказав би, що це образа, — промовив Аласдер. — Але образити можна живого. Мертвого можна тільки виправити в документах. — Він стиснув долоню, і на стійці з листівками тріснув лак. — Це не випадковість. Я не пам’ятаю, що це було. Але я знаю, як я ходив цими сходами. Я ніколи не падав на них. Навіть у темряві.

— Що ви пам’ятаєте про ці сходи? — спитала я.

Він заплющив очі. Обличчя його стало відсторонене, як у людини, що слухає далеку музику.

— Багато східців, — повільно сказав він. — Униз. Вони не закінчувалися. Дощ. Хтось біг ззаду. Або… це я біг. Не знаю. — Він розплющив очі. — Я не бачу обличчя. Бачу лише світло, що хитається. Як ліхтар у руці.

Мойра, яка нібито протирала вітрину, зупинилася й поклала ганчірку. Я подивилася на неї. Вона відповіла мені тим самим поглядом поверх окулярів.

— Книжки люблять лад, — сказала вона ні сіло ні впало. — А будинки люблять, коли про них пам’ятають. Не засиджуйтеся допізна, Фіоно.

Ввечері ми завершили угоду. Я підписала внизу своє ім’я. Аласдер довго дивився на ручку, потім зібрався з силами, і я побачила, як над папером піднявся тонкий іній, ліг на аркуш і склався у дві літери, холодні й нерівні: «А. К.» Це був найдивніший підпис, який я будь-коли бачила. Я акуратно склала аркуш і сховала в зошит.

І лише згодом, лежачи в темряві й слухаючи, як у вікні шумить едінбурзький вітер, я раптом збагнула, що за всі ці дні жодного разу не закричала. Ну й гаразд, подумала я. Крик — це теж джерело емоцій. Не все має потрапляти у виноски.