Книга Всіх Втрачених

План був простий, як усі добрі плани, і розрахований на те, що в ньому щось піде не так.

Ейнар відвертає господаря. Фрейя з Лампою пробирається до дзвіниці. Б’ярки показує дорогу. Усе.

— Я займу його розмовою години на дві, — сказав Ейнар увечері, стоячи з Фрейєю біля вікна дому Асти й дивлячись, як над озером густішають сіро-золоті сутінки. — Спитаю про барометричний тиск у тумані. Про те, чому він теплий при від’ємній температурі повітря. Про конденсацію за відсутності ядер. Він не встоїть.

— Ти здатен говорити дві години про що завгодно, — зауважила Фрейя, — крім головного.

— Знаю. — Він зітхнув. — Ось сьогодні й застосуємо цю навичку за призначенням.

Вона раптом усміхнулася, і від цієї усмішки в Ейнара щось відтануло в грудях, давно й міцно заморожене. Він хотів сказати їй про це. Натомість пробурмотів:

— Якщо що, я поруч.

— Знаю, — сказала Фрейя.

* * *

Б’ярки Гаукссон був заввишки трохи вище за стіл, носив в’язану шапку з помпоном і светр до колін, а на обличчі в нього постійно лежав вираз людини, яка вже бачила все, що належало побачити, і тепер чекає, коли їй розкажуть щось нове. Йому було вісім років, і ці вісім років тривали вже сто п’ятдесят два роки.

— Ви дуже високі, — зауважив він, коли Лампа привів його до сховку під дзвіницею. — У нас у роду всі невисокі. А за вашого часу ще роблять пряники?

— Роблять, — сказала Фрейя. — З корицею.

— Добре. — Б’ярки серйозно кивнув. — Я скучаю за пряниками. І за татом, але за пряниками теж.

Він казав це так просто, що в Фрейї перехопило горло. Б’ярки тримав у руках огарок свічки й не випускав її ні на секунду, притискав до грудей, як талісман. Лампа потім шепнув їй, що хлопчик не розлучається з вогнем від самого приходу. «Боїться темряви, — пояснив він. — Але Лампа нічого не казав».

Зі сховку в дзвіницю вів ще один хід, не парадні гвинтові сходи, а вузький лаз за стелажем з поодинокими рукавичками. Б’ярки показав його з гордістю першовідкривача.

— Я знайшов його, коли мені було вісім. Тобто нещодавно, — уточнив він. — Господар не знає. Тут можна пролізти, якщо не дихати. А потім дверцята в стіні, за гобеленом з оленями.

— І часто ти там лазиш?

— Щоночі. Читаю про тата.

Фрейя глянула на нього й зрозуміла, що не може вимовити ні слова.

— Він поки там не записаний, — додав Б’ярки спокійно. — Але я перевіряю.

* * *

У круглій кімнаті горіло стільки свічок, що повітря тремтіло. Лампа ввійшов першим і вклонився вогням, як диригент оркестрові. Свічки на секунду притихли, потім захиталися, і полум’я на половині з них стало тьмяним, золотаво-прозорим, майже сонним.

— Лампа зменшив їм світло, — прошепотів він. — Не гасив, це заборонено. Просто вмовив поспати. На годину. Щонайбільше на дві.

Книга лежала на підставці й злегка дихала. Фрейя підійшла й поклала долоню на палітурку. Сіра шкіра була тепла, як спина тварини.

— Що ми шукаємо? — спитав Б’ярки.

— Не знаю. Правду.

Вони почали з початку.

Перші сторінки були старі, як сам світ. Чорнило вицвіло до коричневого, почерк змінився: спершу кутасті руни, потім готичне плетиво, потім охайні скандинавські літери. Імена йшли по порядку, тисячі імен. Кожне було прикріплене до своєї нитки, тонкої, сріблястої, мерехтливої. Поруч із більшістю стояла коротка примітка: «Вийшов». Або: «Вийшла, сказавши». Або: «Вийшли вдвох».

Фрейя зупинилася.

— Б’ярки, прочитай оце.

Хлопчик, який був грамотний ще за староісландськими книжками, наморщив чоло:

— «Ґісли Ейріксон і Торунн Ґіслададоттір. Батько й дочка. Прибули нарізно. Закрили обидві сторінки. Вийшли вдвох. Рік тисяча дев’ятсот одинадцятий».

— Вийшли вдвох, — повторила Фрейя.

— Ну так. — Він знизав плечима. — Буває.

— Б’ярки, господар сказав нам із братом, що дорога відкрита лише для одного.

— А. — Б’ярки подумав. — Тоді він помилився. Або пожартував. Господар рідко жартує, але коли жартує, виходить… — він пошукав слово, — солідно.

Вона гортала далі. Там було ще. «Вийшла з чоловіком». «Вийшов із братом». «Вийшли з дитиною, на руках». Не десятки: сотні. І на кожній сторінці та сама закономірність. Поруч із «вийшов» стояв рядок у дужках, дрібним бісерним почерком: «Закрив: сказав уголос».

Закрив сторінку, сказавши вголос.

— Лампо, — прошепотіла Фрейя. — Що означає «сказав уголос»?

Лампа, який стояв на підвіконні й із тривогою стежив за свічками, здригнувся, як людина, яку піймали на чужій таємниці.

— Лампа не повинен…

— Лампо.

— Лампа — посада, фрьокен, але не безмозкий. — Він ковтнув. — Це старе правило. Книга відкривається, коли людина приходить. І закривається, коли вона каже вголос те, чого не встигла сказати тому, кого шукає. Тоді нитка відпускає. Тоді можна йти. Без застави, без нікого. Просто йти. Це не таємниця. Це… — Він розвів руками. — Просто господар не любить, коли про це говорять.

— Чому?

— Бо тоді всі йдуть, — сказав Б’ярки й тихо заплющив очі.

* * *

Вони гортали ще півгодини. Лампа метушився між свічками, підливав віск, поправляв гноти. Б’ярки читав уголос, повільно, по складах. Фрейя водила пальцем по рядках, і їй щораз яснішало, що влаштована долина зовсім не так, як розповідав Грімюр.

Нитки не тримали людей. Люди тримали нитки самі: очікуванням, звичкою, страхом. А от на деяких сторінках, що далі, то частіше, з’являлося щось інше. Рядки, написані не чорним і не коричневим, а свіжим, чорно-синім, з легким полиском. Рядки, які не належали ні тим, хто чекає, ні тим, хто пішов.

«Не готовий. Ще трохи». «Хотіла б залишитися». «Боїться повертатися. Допомогти не поспішати». «Бажає спокою». «Просить ще ніч».

Вони стояли біля багатьох імен. Біля десятків. Біля сотень.

— Це його почерк, — прошепотіла Фрейя. — Дрібний, гарний, як опис.

— Він підписує сторінки, — сказав Б’ярки. — Я думав, це звичай.

— Ні. — Вона провела пальцем по рядку на сторінці якоїсь Асґерд Ольсдоттір, що прибула в тисяча вісімсот дев’яносто четвертому: «Не готова. Ще трохи». Рядок повторювався через кожні кілька сторінок, щороку, щодесятиліття, як заклинання. — Він не записує. Він вписує. Він вкладає їм у голови слова, які їм хочеться почути.

Вона знайшла сторінку бабусі. Ті самі два рядки, свіжі, вологі. «Чекає: онуку. Хотіла б, щоб та залишилася». Бабуся Сіґґа за життя не вимовила б такого ні за які пироги.

Потім знайшла свою. «Фрейя Торсдоттір. Дев’ятнадцять років. Чекає: бабусю. Сторінка відкрита». Під цим, синім, майже невидимим: «Щаслива. Не готова. Ще трохи».

Фрейя дивилася на ці слова дуже довго. Потім заплющила очі.

Три місяці вона думала, що їй добре. Що вона знайшла нарешті тихе місце. І, можливо, так і було. Але тепер вона знала, що хтось усе цей час м’яко, ласкаво, з найкращими намірами підкладав їй під ноги подушки, щоб вона не спіткнулася й не пішла.

— Він не злий, — тихо сказав Б’ярки. — Він просто боїться.

— Чого?

— Що всі підуть.

— Тихо, — шепнув раптом Лампа.

Свічки на підвіконні здригнулися. Парадними сходами хтось підіймався. Кроки були неквапні, рівні, як відлік.

* * *

Вони втиснулися в нішу за гобеленом. Б’ярки притиснув свічку до грудей так сильно, що віск накрапав йому на светр. Фрейя обхопила його за плечі. Лампа, якому в ніші не знайшлося місця, у розпачі заліз у порожню вазу й набув вигляду декоративного предмета.

Двері відчинилися.

Грімюр Скуґґасон увійшов сам. Без капелюха, без рукавичок, без звичної ввічливості на обличчі. Він виглядав старим. Не по-старечому тендітним, а саме старим, як бувають старими доми, у яких давно ніхто не жив і все ж горить світло.

Він не глянув ні на свічки, ні на Книгу. Він пройшов до дальнього краю підставки, де Фрейя раніше не помітила ще однієї сторінки, пришитої до корінця грубою сірою ниткою, ніби її намагалися навіки пришити до палітурки. Він зупинився перед нею й поклав на неї долоню.

— Ще трохи, — сказав він дуже тихо. — Прошу тебе. Ще трохи.

Це були ті самі слова. Ті, що він вписував у сторінки інших, дослівно.

Він стояв так хвилину, дві, і плечі його злегка здригалися. Фрейя, дивлячись з-за гобелена, раптом ясно зрозуміла, що перед нею не господар і не в’язничний наглядач. Перед нею людина, яка ховає не сторінку.

Він ховає себе.

Потім Грімюр випростався, поправив рукави, повернув обличчю звичний люб’язний вираз і вийшов.

Коли кроки стихли, Лампа виліз із вази, витираючи бороду від пилу.

— Лампа нічого не бачив, — прошепотів він тремтячим голосом. — Лампи взагалі тут не було.