Човен Асти

Дві години Ейнар розповідав Грімюрові Скуґґасону про конденсацію.

Він розповів про ядра, на яких осідає водяна пара. Про те, як поводяться тумани при інверсії. Про градієнти, точки роси й підвітряні схили, і жодного разу не глянув на дзвіницю, що здіймалася над дахами Бідду. Господар слухав із ввічливою увагою людини, якій пояснюють будову годинника, поки в домі пожежа. Він кивав. Він ставив уточнювальні запитання. Він навіть пригубив чай, який, судячи з усього, Ейнар розлив на камінь ще на самому початку й забув.

— Надзвичайно цікаво, — сказав він нарешті. — Ви людина рідкісних знань, пане Торссон. Прошу мене вибачити, я згадав про справи.

І пішов. Ейнар подивився йому вслід, помітив, що той іде не до Порога, а до дзвіниці, і зрозумів, що його розкусили. Правда, не одразу, а на другу годину. Для господаря, у чиєму розпорядженні було двісті років, це був блискучий результат: Ейнар поставився до нього з усією повагою.

Потім він сидів на камені біля озера, доки не розвиднилося, і чекав.

Вони повернулися під ранок: Фрейя, Б’ярки й Лампа, перемазані пилом, скуйовджені, з однаковим виразом людей, що побачили те, чого не слід було. Фрейя йшла попереду, бліда, але спокійна, і, побачивши брата, сказала без передмов:

— Він бреше.

— Про що?

— Про все. — Вона сіла поруч на камінь і витягла з-за пазухи пом’ятий папірець: три слова, виведені нашвидку. «Закрив: сказав уголос». — Він вписує людям у сторінки те, що вони хочуть почути. Щоб вони не йшли. А закрити сторінку можна, просто сказавши вголос те, чого не встиг сказати. І тоді йдуть не поодинці, а хоч удвох, хоч утрьох. Там записів сотні, Ейнаре. «Вийшли вдвох». «Вийшли з дитиною».

Він слухав, і всередині в нього відбувалося щось на кшталт полегшення, змішаного з недобрим холодком. Полегшення від того, що цифри зійшлися. Холодок від того, що зійшлися вони на людині, яка вчора налила йому чаю.

— Отже, досить сказати? — спитав він.

— Досить, — сказала Фрейя. — І, здається, найважче в цьому слові «досить».

Вона подивилася на нього. В очах у неї було щось нове: не злість, не жаль, а щось на кшталт обережної цікавості, як у людини, що вперше зазирнула в кімнату, яку завжди вважала замкненою.

— Тобі доведеться навчитися, — сказала вона тихо.

— Я знаю.

— Ні, ти не зрозумів. Тобі доведеться навчитися при мені.

Ейнар відкрив рот, закрив і сказав:

— Добре.

Це теж був непоганий початок.

* * *

Учителькою виявилася Аста.

Вона викликала його на пристань наступного дня, щойно розійшовся ранковий туман, і всунула йому в руки дерев’яну киянку і мішок клоччя.

— Човни лагодити вмієш?

— Ні.

— Добре. Значить, не сперечатимешся.

Човен, довгий, блакитний, потрісканий, називався «Зачекай-но». Аста повідомила це без тіні іронії. Вона побудувала його, за її словами, ще коли була молодою, тобто років сто двадцять тому, і відтоді ремонтувала щосезону, бо «йому пора виходити на воду, от тільки ніхто не квапиться».

— Він нікуди не пливе, — зауважив Ейнар.

— Звісно, не пливе. Йому для цього дечого бракує. — Аста постукала по борту кулаком, і човен озвався гучним дерев’яним «м-м». — Човен у долині добудовують тоді, коли хтось готовий відплисти. Будь-який інший розвалився б за рік. А цей тримається. Чекаю.

— Кого?

— Того, хто скаже вголос. — Вона не повернула голови. — Той, хто закриває сторінку, іде на ній, по озеру, до самих воріт. І його там не тримають. Я обіцяла відвезти останнього. Але всі вони, розумієш, ішли самі. Тихо. На світанку. Без човна.

— Значить, човен не потрібен.

— Потрібен, — вперто сказала Аста. — Для того, хто йде голосно.

Ейнар подивився на неї, на горду, обвітрену половину обличчя, на другу половину, що всміхалася, й зрозумів: двісті років долина чекала не лише того, хто закриє сторінку, але й того, хто оцінить старий човен.

— Я можу допомогти, — сказав він.

— Ось і допомагай. — Аста поставила поруч скриню з інструментами. — Тільки спершу скажи мені, що ти відчуваєш.

— Перепрошую?

— Просто зараз. Що ти відчуваєш?

Ейнар замислився. Він чесно шукав у собі правильне слово, як шукають потрібну гайку в ящику.

— Тиск падає, — сказав він нарешті. — Туман сьогодні щільніший за норму.

— Це не почуття.

— Але це точне спостереження.

— Ейнаре. — Вона вперше назвала його на ім’я, і в її голосі прозвучало щось майже материнське. — Я не про погоду. Я про те, що в тебе тут. — Вона ткнула киянкою йому в груди, не сильно. — Говори повільно. По одному слову. Не те, що в голові. Те, що в горлі.

Він довго мовчав. Човен тихо погойдувався на воді. Над озером здіймалася пелена, і на її поверхні тремтіли відображення будинків.

— Мені незручно, — вимовив він.

— Добре. Ще.

— Мені… страшно.

— Чого?

— Що не вийде. — Він ковтнув. — Що я скажу, а вона не почує. Або почує, а мені нічим буде відповісти.

— Ще.

— Я сумую за бабусею, — сказав Ейнар, і голос у нього здригнувся, і він, здивований, зупинився. Це були чотири слова, найпростіші на світі, і він жодного разу в житті не вимовляв їх уголос.

Аста кивнула. Вона не всміхнулася й не стала втішати. Просто простягла йому клоччя.

— Законопатиш оцей шов, — сказала вона. — Потім оцей. І не поспішай. Човен, він теж любить, коли йому кажуть усе повільно.

* * *

Вони лагодили «Зачекай-но» до вечора. Ейнар виявив, що вміє виконувати цю роботу непогано, швидко й охайно, міряючи зазори пальцем, як лінійкою. Аста бурчала й поправляла. До полудня з’явився Лампа з хлібом і сиром. До вечора до них приєднався Б’ярки, який вмостився на перевернутій діжці й став спостерігати за роботою, не випускаючи з рук своєї свічки.

Хлопчик сидів тихо. Надто тихо для людини, якій вісім років. Ейнар помітив це, але мовчав, бо не знав, як питати. Потім згадав слова Асти й усе ж наважився.

— Ти чогось боїшся? — спитав він.

Б’ярки швидко глянув на нього, і вогник свічки в його руках здригнувся.

— Ні, — сказав він.

Ейнар кивнув. Потім, подумавши, додав:

— А я боюся.

— Чого?

— Що не зможу. — Він витер руки об штани. — Я взагалі багато чого боюся. Просто рахую, щоб про це не думати.

Б’ярки довго дивився на нього.

— Правда?

— Правда. Наприклад, я боюся, що мама вирішить, ніби я не повернувся. Що Фрейя не пробачить. Що я так і не навчуся говорити, як усі нормальні люди. — Ейнар знизав плечима. — Ось, я сказав. Знаєш, якось легше.

Хлопчик помовчав. Потім притиснув свічку до грудей, почервонів і дуже тихо промовив:

— Я боюся темряви.

— Це нормально.

— Ні. Мені вісім років. Я маю бути сміливим. Тато завжди казав: «Нічого не бійся, синку». Він не повернувся з моря, а я не хотів, щоб він думав, що я боягуз. Я пішов за ним у гори, а там туман, а там темно, і я… — Він запнувся. — Я так і не сказав йому, що боявся. Що я досі боюся. Що він міг би не говорити про сміливість, а просто посидіти поруч.

Ейнар мовчав. Він не знав, що відповісти. Потім зробив єдине, що міг: посунувся на діжку й сів поруч, плече до плеча, і вони вдвох стали дивитися на вогник свічки.

— Він би посидів, — сказав Ейнар. — Якби знав.

— Знаю, — прошепотів Б’ярки.

— Він у Домі на краю?

— Щоночі. — Хлопчик шморгнув носом. — Тільки я не заходжу. Я стою під вікном і слухаю, як він в’яже сіті. Я боюся, що він спитає, чому я не повернувся. Я боюся, що скаже, що я не впорався.

— А якщо не скаже?

— Тоді… — Б’ярки подивився на нього, і в його очах майнуло щось відчайдушне й світле. — Тоді мені нічого буде боятися.

Лампа, що сидів на колоді, делікатно висякався в бороду й сказав:

— Лампа нічого не чув. Але якби чув, вважав би, що це дуже гарна розмова.

Аста стояла біля човна й тримала киянку, і Ейнар раптом побачив, що вона не дивиться на них. Вона дивилася на воду, і по її обличчю, по тій половині, що зазвичай лише хмурилася, текла сльоза.

— Ось, — буркнула вона, змахуючи її рукавом. — Дожилася. Гарний човен вийшов. Тільки тече.