Приймальня імператора

До імператора Матея привело те саме, що ледь не занапастило його: вогонь.

Він прийшов на Градчани на світанку, з Анежкою, яку залишив біля воріт під наглядом Вітека, і одразу зрозумів, що варта його не пропустить. Алебарди схрестилися перед ним, як ножиці. «У приватній справі до його величності», — сказав Матей. Вартовий лише розсміявся.

Тоді він підвів очі на смолоскипи, що догорали в залізних кільцях над воротами. Їх було шість, і він попросив кожен, тихо, зсередини. Вогонь відірвався від смоли й попливав повітрям шістьма золотими стрічками, закружляв над головами здивованих вартових, сплівся в кільце й м’яко опустився на плити, не залишивши жодного опіку.

За чверть години по нього прислали камергера. Той виявився сухим, згорбленим старим із червоними повіками, що оглянув Матея з голови до ніг і сказав лише:

— Його величність любить дива. Якщо ви шарлатан, вас відшмагають. Якщо ні, можливо, ви його розважите.

Рудольф приймав у малій залі, затягнутій темним оксамитом, де навіть удень горіли свічки. Він виявився блідим, огрядним чоловіком років сорока семи, із важким підборіддям і дивно дитячими очима, в яких хлюпала вічна незадоволена спрага. Він сидів у кріслі біля вікна, перебираючи в пальцях якийсь камінь, і не підвів голови, коли увійшов Матей.

— Мені сказали, — вимовив він неголосно, — що ви запалюєте вогонь поглядом.

— Не поглядом, ваша величносте. Проханням.

— Проханням. — Імператор нарешті глянув на нього. — Цікаво. Усі приходять до мене з наказами. Покажіть.

Матей хотів відповісти, але в цю мить до зали увійшов Лангер.

Він не поспішав. Одягнений у чорний оксамит, зі срібним ланцюжком, спокійний, гладкий, як відполірований камінь, він зупинився на належній відстані й уклонився імператорові.

— Ваша величносте. Прошу пробачити, що втручаюся. Але цей юнак, на жаль, не той, ким здається.

Рудольф насупився.

— Ви його знаєте?

— Знаю. Підмайстер Матей Вондра, учень алхіміка Кралика із Золотої вулички. Деякий час тому я запропонував йому місце в Кунсткамері, бо його дар справді незвичайний. Він відмовився. Тепер, як мені стало відомо, він домагається аудієнції з метою очорнити мене перед вашою величністю.

— Очорнити? — повторив імператор.

— Він уклав із майстром Краликом договір, що порушує імператорську привілею, і тепер намагається звинуватити в цьому мене. Я хранитель ваших див, государю. Мені відомі всі, хто торгує магією в Богемії. Ці двоє торгували нею без вашого відома. Мені прикро це казати, але юнак або обманутий, або сам обманщик.

— Це неправда, — сказав Матей.

— Дозвольте йому сказати, — раптом лінивим голосом промовив імператор. — Мені цікаво.

Матей ступив уперед. У горлі пересохло.

— Ваша величносте. Пан Лангер тримає в Кунсткамері збірку скляночок, яку називає Сховищем миттєвостей. У них лежать роки людей, віддані за договором. Він живиться ними, щоб не старіти. Ваш двір давно… — Він запнувся.

Імператор схилив голову. В його очах уперше майнув живий інтерес.

— Ви можете це довести?

— Можу показати. Я прошу вас спитати в каменя.

— У каменя?

— У будь-якого. У тих, що в стінах вашого палацу. Вони пам’ятають усе, що тут відбувалося. Вони скажуть правду.

Він поклав долоню на мармурове підвіконня. Камінь був холодний і гладкий, і Матей покликав його, як кликав сотні разів: тихо, з проханням. «Скажи. Що ти знаєш про скляночки? Про Лангера?»

Підвіконня мовчало.

Він покликав знову, дужче. Холодний камінь лишався холодним каменем. Ні тремтіння, ні шепоту, ні слабкого тепла. Матей потягнувся до колони, до підлоги, до каміна, до всього каміння в залі, і відчув лише гладку, безвідповідну тишу, ніби він стукав у стіну, за якою нікого немає.

Лангер дивився на нього з легким жалем.

— Магія не слухається обманщиків, ваша величносте.

— Ні, — видихнув Матей. — Річ не в цьому. Вони… вони просто мовчать.

І тут він зрозумів. Зрозумів за частку секунди, з тією ясністю, з якою розуміють падіння вже в повітрі. Каміння мовчало не тому, що він брехав. Він спустошений. Пам’ять, яку він витрачав на кожне запитання, на кожне прохання, добігала кінця. Сьогодні вранці він забув, як звали його батька. Учора ввечері не згадав обличчя майстра. Три роки договору закінчилися не днями, а тим, що стояло за ними, і в нього більше не було чим платити.

— Ви втомили його величність, — м’яко сказав Лангер. — Варта.

Двоє вартових ступили до Матея.

— Зачекайте.

Голос пролунав від дверей. Неголосний, сухий, знайомий до болю. Матей обернувся.

У дверях стояв Кралик. Без плаща, у пом’ятому каптані, з обличчям сірим від утоми й безсонної ночі. Він ішов крізь залу повільно, нерівно, як людина, що несе щось важке, і зупинився за три кроки від імператорського крісла. Уклонився. Не так, як кланяються придворні, а так, як кланяються люди, яким нічого втрачати.

— Ваша величносте. Ярослав Кралик, алхімік. Я прийшов підтвердити слова мого учня.

— Майстре Кралику, — сказав Лангер чемно. — Учора ми з вами так гарно побесідували. Я думав, ви зрозуміли.

— Я все зрозумів, пане Лангере. Дякую за вечерю.

Він не дивився на хранителя. Він дивився на імператора.

— Ваша величносте. Сорок років тому я уклав договір, за яким віддавав роки життя в обмін на магію. Цей договір записаний у Книзі років, що зберігається в Кунсткамері. У тій самій Книзі записані сотні інших договорів. Я не прошу вас вірити мені на слово. Я прошу одного: відкрийте Книгу. При свідках. При вас.

Настала тиша. Десь у глибині палацу вибили годинники.

Лангер усміхнувся.

— Государю, Книга років, як і все в Кунсткамері, належить вашій казні. Її можна відкрити будь-якої миті. Але, боюся, майстер Кралик не цілком здоровий. Буває, що старіючий розум приймає власні страхи за правду.

— Книга, — повільно повторив імператор. Він поклав камінь на коліна й подався вперед, і в голосі його прозвучало те, чого Матей не чекав: холод. — Пане Лангере. Я пам’ятаю, що ви доповідали мені про збірку, до якої входять «дива Європи». Я не пам’ятаю, щоб ви згадували книгу, в якій записані мої піддані.

— Государю, це лише каталог.

— Каталог, — Рудольф відкинувся на спинку крісла. Утомлені, дитячі очі дивилися кудись повз усіх. — Завтра опівдні принесіть мені цей каталог. Тут. Щоб майстер Кралик міг пересвідчитися у своїй помилці, а я у вашій чесності. А до того часу обидва залишитеся в замку. Під наглядом.

— Государю…

— Це все, пане Лангере.

Хранитель замовк, уклонився, і обличчя його не змінилося. Але Матей, який стояв найближче, побачив, як на секунду здригнулися його пальці, що стискали край рукава. Один раз, ледь помітно, як здригається струна після удару.

Їх повели до бічної кімнати, не в’язниці, а радше в гостьові покої, з вузьким ліжком і тьмяним вікном. Вартовий замкнув двері ззовні. Кралик опустився на єдиний стілець, а Матей залишився стояти.

— Він перепише її цієї ночі, — сказав Матей.

— Так. — Кралик не розплющив очей. — Він вичистить усе: сторінки, підписи, дати. До полудня в Книзі не лишиться нічого, крім гарних цифр.

— Тоді що ми…

— Не ми. Я. — Кралик нарешті глянув на нього. — Ти залишишся тут. Якщо я не повернуся до світанку, скажеш Вітекові, що час.

Матей хотів заперечити, але майстер уже підвівся й підійшов до вікна. За тьмяним склом чорніли дахи Граду, а далі, внизу, текла річка, блискуча, як лезо. Кралик дивився на неї довго. Потім сказав дивно рівним голосом:

— Матею. Якщо щось піде не так, пам’ятай: поки ти пам’ятаєш своє ім’я, договір іще не виграно.