Книга років

Замки на імператорському палаці ніколи не розраховували на людину, що вміє розмовляти із залізом.

Кралик дочекався, поки кроки вартового за дверима затихнуть наприкінці коридору, і поклав долоню на замкову шпарину. Залізо було старе, сердите, звикле до образ. Він говорив із ним довго, не латиною й не чеською, а тією мовою, якої навчився за сорок років, і коли вимовив останнє слово, механізм зітхнув, як зітхає втомлений кінь, і повернувся. Матей спав на вузькому ліжку, згорнувшись, як дитина, із сивим пасмом упоперек щоки. Кралик затримався на порозі. Казати було нічого. Він вийшов і тихо причинив двері.

Унизу, в тіні фортечного муру, на нього чекав Вітек із двоколкою, навантаженою ящиками скла.

— Анежка сказала чекати, — шепнув він. — Вона так і знала, що ви вийдете. Лізьте під солому.

Вони в’їхали до Кунсткамери через службові ворота, де вночі приймали імператорські замовлення: Рудольф погано спав, і йому носили свіжі колби для дослідів у будь-яку годину. Вартовий, позіхаючи, мимохіть глянув на перепустку Вітека й махнув рукою. Кралик лежав під соломою й лічив удари власного серця. Їх було сорок два на хвилину, як у старого.

Зала зустріла його тишею.

Величезна, темна, з шафами до стелі, де в присмерку мерехтіли тисячі чужих див. Каміння тут перешіптувалося голосніше, ніж будь-де, але Кралик не слухав: він ішов проходом, не озираючись, повз ріг, повз павича, повз скляну кулю із замкненою грозою. Книга лежала на пюпітрі в дальньому кінці, під ковпаком із товстого кришталю.

Вона виявилася меншою, ніж він уявляв. Сіра, у шкіряній палітурці, з потертими кутами, нічим не примітна, як облікова книга крамаря. Кралик зняв ковпак, і пальці його раптом стали крижані. Він розкрив палітурку.

Сторінки були списані дрібним щільним почерком, тисячі записів, дат, імен, цифр. «Вацлав Зоубек, 1544. Три роки. Сплачено». «Бланка з Мельника, 1561. П’ять років. Сплачено». «Ярослав Кралик, 1559. Сорок років. Залишок: один рік». Він пробіг очима рядки й знайшов той, задля якого прийшов: «Матей Вондра, 1599. Три роки. Залишок: на вимогу Хранителя».

— Ви прийшли раніше, ніж я розраховував, — сказав голос за спиною.

Кралик не обернувся. Він закрив Книгу, притис до грудей і лише тоді повернувся.

Лангер сидів у кріслі біля шафи зі скляночками, у чорному оксамиті, з келихом вина в руці. Цілком спокійний. У світлі єдиної свічки його гладке обличчя здавалося висіченим із мармуру.

— Я не люблю, коли речі пропадають, майстре. Особливо такі. Але ви можете залишити Книгу собі, якщо бажаєте. Мені потрібне лише одне: щоб ви почули мою пропозицію.

— Я чув її сорок років.

— Не цю. Нову.

Лангер підвівся й підійшов до шафи. Не поспішаючи, як людина, що показує гостеві улюблену дрібничку, зняв із третьої полиці скляночку й підніс до свічки. Усередині хлюпалося золотаве світло, густе й тепле, як мед.

— «Я. К.», — сказав Лангер. — Ваше. Усе, що ви віддали за сорок років. Не роки, а те, що в них: запах волосся, сміх, дорога додому. Я дбайливо зберіг усе. Я не знав, чи знадобиться вам колись.

Кралик мовчав.

— Я можу повернути вам це, — вів далі Лангер м’яко. — Усе, до останньої краплі. Ви знову згадаєте кожне обличчя. Мар’яну, наприклад. Її ви пам’ятаєте найгірше, чи не так? Я бачив, як ви йшли ринком і не впізнали її. Я був там.

— Що вам потрібно?

— Небагато. Підпис під продовженням. Ще сорок років, але без утрат: ви пам’ятатимете все. Я вас не обманю. Ви отримаєте свою пам’ять цілком, а разом із нею і спокій. Натомість ви віддасте мені хлопця. Він усе одно не доживе до кінця: ви ж розумієте, що з ним буде. Краще, щоб він належав тому, хто зуміє його зберегти.

Свічка хитнулася. Кралик дивився на скляночку в руках Лангера, і йому здавалося, що всередині щось рухається, ворушиться, співає. Сорок років він не чув власного сміху. Сорок років жив за записами, як сліпий по поруччях.

Він чув, як стукає його серце. Сорок два удари на хвилину. Тихий, рівний ритм, ритм людини, в якої нічого не лишилося.

— Дайте її мені, — сказав він. — Спершу. Щоб я побачив, що ви не брешете.

— Звісно, — Лангер усміхнувся.

Він зламав печатку пальцем і простягнув скляночку. Кралик узяв, підніс до обличчя й вдихнув.

Це було не схоже ні на що. Спершу запах. Запах меду, диму й лаванди, той самий, який він утратив п’ятнадцять років тому, і від якого в нього підкосилися коліна. Потім сміх: чистий, дзвінкий, хлоп’ячий, його власний, коли йому було двадцять два. Потім дорога додому, на якій стояли берези, а за поворотом лежала річка. Потім смак яблук. Потім обличчя.

Обличчя Мар’яни.

Він побачив її так ясно, наче вона стояла перед ним. Світлі брови, трохи кирпатий ніс, родимка на скроні й очі, в яких при кожній усмішці загоралася тепла іскра. Вона дивилася на нього й щось говорила, самими губами, і він зрозумів, що говорить вона його ім’я.

Кралик опустився на підлогу. Сльози текли по обличчю, і він їх не витирав.

— Ось бачите, — сказав Лангер тихо. — Це ваше. Це завжди було вашим. Підпишіть.

Кралик підняв голову. Погляд у нього був ясний, як не бував сорок років.

Він ясно розумів, що відбувається. Розумів, що Лангер пішов на ризик: повернув йому пам’ять, щоб отримати підпис. І розумів, що в цю саму мить, поки скляночка в нього в руках, поки світло не згасло, він робить те, чого не міг зробити від тридцяти років: пам’ятає себе цілком. Добровільно. У ясній пам’яті.

— Дякую, — сказав він.

— Ви підпишете?

— Ні. Я дякую вам за ясність.

Обличчя Лангера змінилося. Не одразу, і не дуже сильно: лише тонка зморшка пролягла між бровами, як тріщина на гладкому фарфорі. Він ступив уперед, простягнув руку до Книги, але Кралик уже стояв, і навколо нього, звідкись із глибини зали, піднявся тихий дзвін. Каміння. Усе каміння Кунсткамери, тисячі, десятки тисяч, озивалося на його голос, бо він більше не просив, а пам’ятав, і вони це чули.

Двері зали зімкнулися самі. Мармурові плити під ногами Лангера стали в’язкі, як мед, і м’яко обхопили його черевики. Він не впав, не закричав. Просто зупинився, і в очах його вперше майнуло щось людське: здивування.

— Це нічого не змінить, — сказав він. — Ясність тримається до наступного заходу сонця. Потім ви знову втратите все.

— Мені вистачить, — відповів Кралик.

Він вийшов, несучи Книгу, і Вітек, що чекав у тіні колони з білим від жаху обличчям, мовчки відчинив перед ним дверцята двоколки.

На світанку Кралик сидів у кімнаті над майстернею Вітека, і перед ним лежав зошит. Він писав швидко, рівним почерком, без помарок. Розпорядження, адреси, дрібні борги. Майстерню лишав Матеєві. Зошит теж. Другий, сірий, у який Анежка записувала імена, просив зберегти як найдорожче.

Наприкінці, в останньому рядку, він зупинився. Подумав. Потім написав великими літерами, щоб було видно будь-кому, хто відкриє: «Я пам’ятаю все. Це правда».

Він зачинив зошит, притиснув до грудей Книгу років і вийшов на зорі назустріч імператорові.