Ніч на Золотій вуличці

Лангер ударив на початку травня, і ударив так, як уміють лише ті, кому ніколи не доводилося махати мечем: папером.

Того вечора Кралика викликали на Град. Ульріх Пфеффер з’явився в майстерні з поклоном і запрошенням на вечерю від пана хранителя див, «на знак давньої дружби й у надії на примирення». Відмовитися було неможливо: запрошення стояло під імператорським орлом. Кралик довгим поглядом глянув на Матея, мовчки вдягнув чистий каптан і пішов.

Матей залишився сам із нічною роботою. Анежка принесла йому вечерю, охололу юшку й хліб, і сіла в кутку на низьку лаву, із сірим зошитом на колінах. Щовечора вона читала йому вголос імена: свої, Вітекові, мамині. «Ярміла. Мама, невисока, у хустці. Померла, коли мені було шість». Матей слухав, заплющивши очі, як слухають музику, яку колись знали напам’ять.

Він не почув кроків на вулиці. Почуло каміння.

Воно зашепотіло разом, як зграя наляканих птахів. «Йдуть, йдуть, йдуть». Брук Золотої вулички здригався від чобіт. Матей схопився. У майстерню вже стукали, а точніше, гатили в двері кулаком у латній рукавиці.

— Іменем його імператорської величності! Відчиніть!

Анежка схопилася. Обличчя в неї стало біле, як крейда.

— Це вони, — сказала вона тихо.

Матей відчинив. У дверях стояв офіцер у сталевому нагруднику, за ним шестеро вартових, а позаду, у світлі смолоскипів, Пфеффер із великим сувоєм. Секретар не усміхався. Він тримав сувій, як тримають зброю, і голос його був рівний, ніби він читав список покупок.

— «За указом його імператорської величності Рудольфа, імператора Священної Римської імперії, короля Богемії й Угорщини… У зв’язку з порушенням імператорської привілеї на дива, а також із підозрою в чаклунстві без дозволу… Усі предмети й документи, що перебувають у майстерні алхіміка Ярослава Кралика, підлягають опису й вилученню. Підмайстер Матей Вондра, оскільки його договір значиться власністю імператорської Кунсткамери, підлягає затриманню для дізнання».

— Яким договором? — спитав Матей.

— Саме тим, — чемно сказав Пфеффер. — Пан Лангер, як хранитель, заявив права на запис, зроблений без його відома. Двір визнав їх обґрунтованими. Усе, звісно, задля вашої безпеки.

Вони не застосовували сили. У цьому й полягала вся хитрість. Вартові розступилися, пропускаючи офіцера в майстерню, і взялися методично, із папером і пером, перелічувати предмети: колби, горно, змійовики, десять книг, письмове приладдя. Кожну річ записували, нумерували, наклеювали ярлик. За годину вся майстерня була розмічена, як тушка на ринку.

Матей стояв біля стіни й лічив подумки. Пергамент із договором. Копія Кралика. Зошит. Сірий зошит з іменами. Усе лежало на столі, під книгою, і в нього лишалося в найкращому разі кілька хвилин.

Він заплющив очі й попросив.

Не словами. Він навчився цього за три місяці: просити так, як просять приятеля, не вголос, а зсередини, тим самим місцем, де раніше жило ім’я матері. Він звернувся до стіни за столом. До старого муру, що пам’ятав триста зим. Стіна зітхнула. Цегла тихо зсунулася, як зсуваються плечі в натовпі, і в мурі відкрилася вузька темна ніша точно за розміром пергаменту.

Він рухався так швидко, як не рухався ніколи в житті. Поки офіцер диктував писареві список колб, Матей змів зі столу три аркуші й зошит, затуляючись спиною, поклав у нішу, і стіна тут же зімкнулася. Цегла стала на місце, рівна, шорстка, наче завжди так стояла.

Але лишалася Анежка.

Він бачив, як офіцер уже повертається до лави, де вона сиділа, притиснувшись до стіни. Матей не встиг сказати їй ні слова. Він лише підняв руку, і каміння під її ногами відгукнулося, м’яко прийнявши її в себе, як вода приймає стебло. Підлога здригнулася, лава осіла, і наступної миті на цьому місці не було нікого. Тільки тінь від лампи на стіні.

— Що там? — спитав офіцер.

— Нічого, пане, — сказав Матей. — Лава розхиталася.

Офіцер ковзнув по ньому поглядом і відвернувся.

Він провів рукою по чолу. Руки були крижані. Щось стрімко йшло: він відчував це, як відчувають, що вода йде з ванни. Він спробував згадати ім’я дівчинки, що тільки-но сиділа на лаві. Дівчинка. Тоненька, з косою. Він знав її… знав її краще за всіх на світі.

Її ім’я було десь поруч. Він потягнувся, як тягнуться за словом на кінчику язика, й намацав порожнечу. Гладке, тепле ніщо.

— Хто тут жив? — спитав хтось із вартових, піднімаючи з підлоги стрічку, що випала з коси.

— Не знаю, — сказав Матей. — Я не знаю.

І в цю мить злякався так, як не лякався ніколи. Не тому, що ім’я зникло. Тому що разом із ним зникло відчуття втрати. Він знав, що має хвилюватися, але не міг згадати, через що.

Стрічка в руці вартового була червона. Він дивився на неї й думав лише, що десь бачив таку саму.

Опис закінчився до півночі. Майстерню опечатали сургучем. Офіцер оголосив, що підмайстер вільний, поки триває дізнання, але «не повинен залишати Золоту вуличку», і віддалився зі своїми людьми. Пфеффер затримався біля дверей.

— Пане Вондро, — сказав він тихо. — Мені доручено передати, що пропозиція пана Лангера лишається в силі. До Михайлового дня. Після цього строк спливає, і тоді його величність отримає інше пояснення.

— Яке?

— Що ви вкрали чуже. Знаєте, що чекає за таке?

Він уклонився й вийшов.

Матей лишився сам. Тиша стояла така, наче нікого й не було. Він підійшов до столу, помацав ярлик із номером на ступці й раптом помітив: у кутку, поруч із перекинутою лавою, з підлоги стирчить край сукні.

Він опустився навколішки й торкнувся його. Камінь під долонею здригнувся, потеплішав, і з підлоги, повільно, як із води, піднялася Анежка. Розтріпана, бліда, з широко розплющеними очима. Вона вдихнула, як вдихає людина, що виринула з глибини.

— Матею? — Голос у неї тремтів. — Ти…

Він дивився на неї й не знав, хто це.

Вона побачила. Він не встиг нічого приховати, бо надто втомився для вдавання: вона побачила на його обличчі чемну, розгублену порожнечу, з якою дивляться на незнайомку на вулиці. І завмерла.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, не треба, будь ласка, не…

Вона схопила його за руки, і тут він побачив на її зап’ясті знайомий шрам, тонкий, білий, що лишився після падіння з яблуні, коли їй було вісім. Він пам’ятав це. Пам’ятав, як ніс її додому, як вона не плакала, а лише кусала губи, щоб не дати йому злякатися.

— Анежко, — сказав він.

Це було як удар. Ім’я повернулося, ціле, тепле, і разом із ним ринуло все: біль, страх, любов. Він обійняв її так міцно, що вона охнула.

— Пробач, — сказав він. — Пробач, пробач.

— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю. — Вона не плакала. Вона гладила його по спині маленькими твердими долонями. — Ти згадав. Це головне.

Він не став казати їй, що згадав не сам: ім’я повернулося разом зі шрамом, бо тіло пам’ятає довше за голову. І що наступного разу, можливо, не повернеться.

Він розумів це цілком ясно. Сиве пасмо розповзлося вже по всій скроні. У дзеркалі на стіні, затягненому пилом, дивилася втомлена людина, якій можна було дати сорок. Магія вичерпала його, як міх, із якого випустили повітря. До Михайлового дня лишалося чотири місяці, і він знав, що стільки в нього немає.

— Уранці, — сказав він, відпускаючи сестру. — Уранці я йду до імператора.