Договір без дрібного шрифту

Вони читали договір до світанку, і Кралик уперше за сорок років читав його не сам.

Пергамент, підписаний Матеєм, лежав між ними на столі, притиснутий по кутах чотирма важкими каменями. Поруч лежав інший папір, потертий, з бурими плямами на згинах: копія, яку Кралик колись украв із паперів Лангера й переписував уночі. Він приніс її з тайника під дошкою підлоги й поклав поруч без жодного слова, як кладуть на стіл останню монету.

Матей читав уголос. Читав повільно, із запинками, проказуючи латинські звороти й подовгу застрягаючи на чеських карлючках. Свічка вихоплювала з темряви його обличчя, втомлене, з сивим пасмом і тонкими промінчиками біля очей. Кралик стежив за ним і ловив себе на дивному відчутті: ніби він дивиться на себе, але на себе, якому ще можна щось пояснити.

— «Підписант, званий Боржником, зобов’язується передавати Хранителеві роки свого життя в обмін на дари, перелічені нижче, — читав Матей. — Кількість років встановлюється за взаємною згодою. Роки вилучаються з числа тих, що наповнені подіями, бо порожні роки не мають ваги».

— Це я знаю, — сказав Кралик. — Далі.

— «Підписант не вправі вимагати повернення. Хранитель вносить запис про кожен рік до Книги, званої Книгою років, де зазначено ім’я Боржника, число вилучених років, дату й… — він запнувся. — Печатку».

— Книга років, — повторив Кралик. — Ось вона. Ось те, чого я не міг знайти сорок років.

— Що це?

— Книга, в якій записані всі. Кожен, хто коли-небудь підписував такий договір. Я знав, що вона існує, але не знав, де. Тепер знаю. — Він помовчав. — Ти бачив її вчора. Не саму, а те, що вона робить. Скляночки на полицях. Вона живить їх.

Матей підняв очі.

— Роки, які віддає кожен із нас, не зникають. Вони переходять у запис, а запис перетворюється на скляночку. Лангер бере з них, коли хоче. Не надто багато, щоб не помітили, але досить, щоб тримати себе в тридцяти п’яти.

— Він живе нашим життям.

— Він живе чужими життями. Нашим, твоїм, моїм, сотень інших. Я не знаю, скільки їх, але, судячи з полиць, багато.

— Але підписував я з вами, — сказав Матей. — Не з ним.

— Рука майстра лише веде перо, — відповів Кралик. — Договір належить Книзі, а не людині. Такі, як я, потрібні Лангеру, щоб знаходити тих, хто готовий підписати. Він не вимагав цього від мене прямо. Він просто відстрочив мій рахунок і щоразу, коли я когось приводив, відсував строк. Я не пишаюся цим. Ти перший, кого я привів.

— Перший? За сорок років?

— Я довго відмовлявся. Це не робить мене кращим.

Матей мовчав. Потім знову схилився над пергаментом і став читати далі, швидше, як людина, що вирішила не зупинятися.

Вони знайшли рядок близько четвертої ранку. Він стояв на звороті, внизу, дрібним, майже недбалим почерком, так, як пишуть на берегах: «Договір розривається, якщо один із підписантів віддасть свої роки за іншого. Добровільно. У ясній пам’яті. У присутності свідка, рівного хранителеві владою. І в такому разі договір оголошується сплаченим, а Книга зобов’язана повернути вилучене».

Кралик перечитав його тричі.

— «У присутності свідка», — сказав він. — Цього немає в моїй копії.

— Може, ви пропустили?

— Ні. У моїй копії умова стоїть без свідка. Це додали пізніше, і, мабуть, не мені. — Він потер перенісся. — Лангер дописував договори. Кожен, хто підписав, отримував свій примірник, але Книга зберігає оригінал. А в оригіналі умови суворіші.

— Тобто викупити не вийде, — повільно сказав Матей. — Лангер ніколи не дозволить свідкові прийти.

— Не дозволить. Але він не може заборонити, якщо свідок прийде сам. Йому потрібен той, хто рівний за владою. Не слуга, не суддя, не єпископ. — Кралик глянув на вікно, де за завісою мерехтіло далеке вогнище на вежі Граду. — Лише одна людина в Богемії стоїть вище за Лангера.

— Імператор.

— Рудольф цінує дива, але не терпить обману. Якщо він побачить Книгу, якщо побачить, що його хранитель понад чверть століття живився життями його підданих, а не просто збирав рідкості, він не пробачить. Лангер перетворив його двір на крамницю, де торгують роками. Імператор, попри всі свої дивацтва, не любить, коли з нього роблять дурня.

— Як ми змусимо його прийти?

— Ми не змусимо. Ми приведемо. Але спершу треба роздобути Книгу, або хоча б сторінку. Доказ, якого не можна буде ні оскаржити, ні сховати.

Матей відкинувся на спинку стільця.

— Отже, доведеться йти до Кунсткамери.

— Доведеться.

— Самим нам не впоратися.

— Я знаю.

Вони замовкли. Десь за стіною цокали годинники, яких Кралик ніколи не накручував: вони йшли самі, по-старечому, розмірено, як подих.

— Я хотів би привести двох, — сказав Матей нарешті. — Вони мають знати. Я більше не можу їм брехати.

Кралик хотів заперечити. Він збирався сказати, що чим менше людей знає, тим безпечніше. Але згадав Мар’яну, як вона стояла посеред ринку з опущеною рукою, і зрозумів: він сорок років зберігав таємницю наодинці, і ось чим це скінчилося.

— Приводь, — сказав він.

Вони прийшли ввечері. Вітек Громада, галасливий і розгублений, з руками, ще чорними від скляного пилу, і Анежка, худенька, рум’яна, з косою через плече й поглядом, що не поступався майстрові. Вона увійшла в майстерню так, як входять у чужий дім, де збираються сказати неприємну правду, і зупинилася біля дверей.

Матей розповів їм усе. Не стислий виклад, а все: про камінь, про роки, про обличчя матері, про скляночки на полицях. Він говорив рівно, дивлячись у стіл, і лише коли дійшов до слів «я забув обличчя мами», голос здригнувся.

Анежка не плакала. Вона слухала, стиснувши кулаки, і коли брат замовк, сказала:

— Отже, я жива через це.

— Так.

— Через те, що ти забуваєш.

— Анежко…

— Ні. Не треба. — Вона підійшла до столу, взяла сірий зошит, який він учора приніс, і розкрила на першій сторінці. — Що ти вже записав?

— Імена. Твоє. Вітека. Маму…

— Добре. Я читатиму тобі їх щоранку. Щоранку. Якщо ти щось забудеш, я нагадаю. Не тому, що мені соромно. Тому що ти мій брат, і я не дозволю тобі зникнути.

Кралик дивився на цю худеньку вперту дівчинку й відчував, як усередині щось, давно скам’яніле, тріскає, тихо й безболісно.

Вітек отямився останнім.

— Зачекайте, — сказав він. — Ви кажете, що треба потрапити до імператорської Кунсткамери?

— Так, — відповів Матей.

— І дістати книгу.

— Або сторінку.

Вітек почухав потилицю, залишивши на чолі чорну смугу.

— Мій майстер робить скло для імператорського двору. Колби, кубки, кулі для тієї самої Кунсткамери. Раз на місяць ми возимо туди замовлення. Я один із тих, хто носить скрині. Мене пускають у зали, бо ніхто не звертає уваги на підмайстра зі склом.

Вони перезирнулися. Ніхто не вимовив уголос те, що подумав кожен.

— Це небезпечно, — сказав Кралик.

— Це скло, — заперечив Вітек. — Я знаю, як нести його так, щоб ніхто не зазирнув усередину.

Кралик довго дивився на нього. Потім дістав зошит і, поки молоді обговорювали подробиці, зробив запис, дрібним чітким почерком: «Сьогодні в мене з’явилися союзники. Не знаю, що з ними робити. Знаю одне: вперше за сорок років мені не страшно».

Він перечитав рядок і не зрозумів, правда це чи ні. Але закреслювати не став.