Тиха плата

Матей біг униз схилом Граду й намагався пригадати обличчя матері.

Він робив це не від туги. Він робив це так, як людина, що спіткнулася на сходах, хапається за поручні: щоб пересвідчитися, що опора ще існує. Мама. Теплі руки, хрипкий голос, запах хліба й золи. Він пам’ятав, що вона була невисока. Що носила хустку. Що померла, коли Анежці було шість, а йому дванадцять, і що на похороні йшов дощ.

Обличчя не було.

Він зупинився посеред вулиці, і перехожі обтікали його, як вода камінь. Заплющив очі й узявся перебирати: ніс, очі, брови, лінія підборіддя. Нічого. У пам’яті стояла гладка порожня овальна форма, трохи світліша за навколишню темряву, з ледь вгадуваними плямами там, де мали бути очі. Він чекав, що воно повернеться, як повертається забуте слово, якщо перестати на ньому наполягати. Воно не поверталося.

Він стояв, доки перехожий не штовхнув його плечем, а потім побіг далі, швидше, ніж раніше, бо біг був єдиним, що заважало йому закричати.

До майстерні він увірвався так, що двері вдарилися об стіну. Кралик стояв на нижньому щаблі сходів, уже спустившись, наче чекав. У руках у нього був товстий зошит у потертій шкірі.

— Скляночка, — сказав Матей, задихаючись. — «Я. К.». Третя полиця зліва. Там ваші роки?

Кралик помовчав.

— Ти був у Лангера.

— Відповідайте.

— Так, — сказав Кралик. — Найімовірніше, там мої. Ті, що в нього. Ті, що я віддав йому сорок років тому, і ті, що він узяв потім.

— Ви мені не сказали.

— Ні.

— Ви підписали такий самий договір. Із самого початку. Ви знали, що відбувається.

— Знав.

— І ви дали мені підписати! — Голос зірвався, Матей почув це й розлютився ще дужче. — Ви сказали «рік за рік», ви сказали «зачекай», а самі знали, що я не зачекаю! Ви три тижні дивилися, як я забуваю власну матір, і нічого не…

— Я сказав «ні», — урвав його Кралик тихо. — Коли ти прийшов уперше. Я сказав «ні», і ти наполіг. Я не пишаюся тим, що підписав знову. Але я не брехав тобі. Я сказав, що магія бере плату. Я сказав, що платиш ти не роками. Ти не повірив. Ти ніколи не слухав.

— Ви сказали це так, що я не міг зрозуміти!

— А як треба було сказати? — спитав Кралик, і в голосі його не було ні виправдання, ні злості, лише та глибока втома, від якої Матеєві раптом стало не по собі. — «Ти втратиш обличчя матері»? Ти повірив би? Ти, двадцятирічний, із сестрою, що вмирає на ліжку? Ти підписав би що завгодно. Я теж підписав.

Він простягнув зошит.

— Прочитай. Це єдине, що я можу тобі дати чесно. Усе, що я втратив, записано тут. Кожен рік.

Матей хотів відмовитися. Хотів шпурнути зошит на підлогу й піти. Але руки самі взяли його.

Папір був жовтуватий і м’який, як шкіра. Він розкрив зошит навмання, ближче до середини, і прочитав: «Березень 1574. Втрачено смак яблук. Не критично». «Жовтень 1577. Забув дорогу до дому, де народився. Питав у перехожих. Вони вирішили, що п’яний». «Червень 1581. Забув, як звучить мій власний сміх. Записав: він був». «Квітень 1590. Не впізнав у дзеркалі себе. Подумав, що хтось стоїть за спиною. Обернувся. Нікого».

Він гортав далі. Сторінки миготіли, щільні, списані рівним почерком, сухим, як звіт. І кожен рядок був як цвях. Матей читав і не міг зупинитися, доки не дійшов до самої першої сторінки й не побачив те, що Кралик написав для самого себе, щоб починати кожен ранок: «Мене звати Ярослав Кралик».

Він підняв очі. Майстер стояв нерухомо, зчепивши руки за спиною.

— Ви щодня це читаєте?

— Щодня.

— Щоб пам’ятати, хто ви.

— Щоб знати, що я ще пам’ятаю, — поправив Кралик. — Це різні речі. Ти зрозумієш, коли прийде час.

Матей сів. Просто на підлогу, на холодні дошки, обхопивши зошит. Злість зникла раптово, як зникає жар, залишивши по собі порожнечу, в якій плавало лише одне слово. Мама. Він спробував уявити її обличчя, і воно знову не з’явилося, але цього разу він не злякався. Він просто сидів і дивився в ту порожнечу, як дивляться у вікно, за яким був сад.

— Ви шукали спадкоємця, — сказав він нарешті.

— Так.

— Мене.

Кралик кивнув.

— Спершу так. Двадцять років я шукав того, хто зможе викупити договір: людину з цілісною пам’яттю, що погодиться віддати свої роки добровільно. Я ходив по майстернях, навчав юнаків, дивився, в кого в очах голод, а в кого міра. Знайшов одного. Ти прийшов сам, і я подумав: ось він. Не тому, що ти дурний. Тому що ти жадібний до дива, а такі, як ти, часто готові платити за нього будь-яку ціну.

— Ви збиралися мене використати.

— Збирався. Але не зміг. — Кралик уперше за розмову відвів погляд. — Перший раз я збагнув це, коли побачив, як ти запалив вогнище. Ти усміхався, Матею. Я не усміхався від тисяча п’ятсот сімдесят восьмого року. Потім я побачив сиве пасмо. І зрозумів, що готовий закінчити рахунок сам, якщо треба.

— А Лангер?

Кралик помовчав.

— Що він тобі запропонував?

— Викупити мій договір. Узяти до себе. Вилікувати Анежку. Залишити мені все, що в мене є.

— І ти відмовився.

— Я не знаю, — признався Матей. — Я сказав, що подумаю.

— Це правильно. Лангер не бреше. Він ніколи не бреше, у цьому його сила. Він викупить твій договір, бо в його книзі все записано. І ти отримаєш усе, що він обіцяє. Але він залишить тебе назавжди. Не слугою. Скляночкою на полиці: потрібною, гарною, рідкісною.

Матей згадав відображення в склі. Власне обличчя, спотворене, у сотні скляночок.

— Я хочу знати все, — сказав він. — Що в договорі. Що насправді потрібно, щоб вибратися. Не потай, не шматками.

— Усе, що я знаю…

— Не «знаю». Читати. Разом. Літера за літерою.

Кралик дивився на нього довго. Потім повільно, як людина, що знімає важкий плащ, кивнув.

— Добре. Але тобі доведеться взяти на себе частину відповідальності. Якщо ми знайдемо вихід, ти можеш вирішити, що не готовий його пройти. Але якщо не знайдемо, ти втратиш іще більше. І я не зможу зупинити тебе двічі.

— Я знаю, — сказав Матей.

Це була неправда. Але він сказав це рівним, спокійним голосом, і, на його власне здивування, усередині щось стало на місце. Він більше не ховався. Ні від себе, ні від Кралика, ні від Анежки, яка сьогодні вранці всміхнулася йому з порога й сказала: «Ти став схожий на тата».

Він насупився. Батька він пам’ятав гірше, ніж матір, і навіть розмита тінь не складалася в образ. Але слова вона сказала дивні. Батько пішов, коли йому було шість. Звідки Анежка могла знати, як він виглядав?

Думка майнула й зникла, як тінь риби в каламутній воді.

— Завтра, — сказав Кралик. — Сьогодні ти втомився. Іди додому. Поговори з сестрою. І, Матею…

— Так?

— Перепиши імена. Не на руці. На папері, в зошиті. І читай щоранку, як я. Це не врятує. Але допоможе не загубитися.

Він простягнув йому чистий зошит, тонкий, у сірій обкладинці. Матей узяв його. Руки в нього більше не тремтіли.