Правила кола

Одинадцять кілометрів на північний захід вона пройшла за чотири години, і наприкінці шляху зрозуміла, що тіло нічого не забуло. Воно лише образилося. Ноги гули рівно, звично, по-робочому, плечі під наплічником нили так, як мусять нити плечі після трьох місяців неробства, і Дара ловила себе на тому, що майже вдячна цьому болю. Біль був чесний. Він не вимагав пояснень.

Камінь-човен лежав біля озера, там, де стара дорога впиралася у воду й перетворювалася на стежку для кіз. Плаский сірий валун завдовжки метри зо три, трохи підведений з одного краю, наче його витягли на берег і забули спустити назад. Верес довкола був випалений вітром до рудої щітки. Над озером стелилося те особливе листопадове світло, у якому все здається намальованим вугіллям.

Дара зняла наплічник, дістала з кишені монету в два євро й поклала на край каменя. Постояла. Потім поклала долоню поруч і почекала.

Нічого. Ні шереху, ні голосу, ні відлуння. Тільки вода хлюпала об гальку, а десь далеко кричала чайка. Дара вичекала десять хвилин, обійшла камінь, помацала поверхню в кількох місцях. Монета лишилася лежати там, де лежала. Камінь лишався каменем.

Вона сіла й дістала блокнот. У графі поруч із цифрою «2» Ейдан написав: «Залишити щось», а нижче, дрібно, іншою ручкою, ніби пізніше: «Не те, чого не шкода».

— Ну звісно, — сказала Дара вголос. — Звісно.

Вона забрала монету назад. Камінь мовчав із тією байдужістю, яку вона добре знала по горах: вона не ображала й не обнадіювала, вона просто чекала, поки людина зрозуміє сама.

До третьої точки було шість кілометрів болотом. Ейдан позначив її зірочкою й написом: «Три ворони. Не запізнюйся до темряви». Дара подивилася на небо, на годинник і рушила в дорогу, хоча до темряви лишалося не більше трьох годин, а болото не любить поспіху.

Вона запізнилася на сорок хвилин.

Болото почалося непомітно: стежка перетворилася на смугу м'якої, чвакаючої землі, потім зовсім зникла, і лишився тільки верес, купини й туман, що стелився при самій землі. Дара йшла за компасом, перевіряючи кожен крок жердиною, яку зламала дорогою з вільхи. Вона знала правила: не поспішати, не стрибати, триматися за жорстку траву, а не за мох. Та темніло швидко, а блокнот Ейдана видавав орієнтири скупо: «Три ворони. Праворуч від каменя із зарубкою. Далі сам побачиш».

Вона нічого не бачила. До пів на п'яту туман ліг щільною ватою, і навіть налобний ліхтар грузнув у ньому на відстані витягнутої руки. Дара зупинилася, зняла наплічник і вилаялася. Не зі страху, а зі злості, на себе. Двадцять років вона водила людей болотами й вчила не виходити без запасу світла. А сама вийшла з половиною заряду, бо руки поспішали швидше за голову.

Десь ліворуч закаркала ворона.

Потім ще одна. Потім третя, трохи далі й нижче. Три голоси, кожен із власною хрипотою, ніби вони перемовлялися. Дара повернула голову на звук і зробила крок, потім другий. Ґрунт під ногами став твердішим. Ворон не було видно, але голоси вели її, як поводир веде сліпого, і за п'ять хвилин вона вийшла на острівець сухої землі, в центрі якого стояв камінь.

Він був непоказний: сірий, по пояс заввишки, із зарубкою навскоси на боці. На ньому сиділи три чорні птахи й дивилися на неї круглими уважними очима. Дара зупинилася. Птахи не відлетіли. Одна нахилила голову, як робить собака, коли чує знайоме слово.

— Я прийшла за запискою, — сказала Дара й сама здивувалася, що каже це воронам.

Із туману за її спиною пролунав голос:

— Знаю.

Дара обернулася так швидко, що жердина в її руці врізалася в землю. З білої запони виступило світло ліхтаря, потім два силуети, великий і малий, кудлаті, на чотирьох лапах. За ними йшла жінка років сімдесяти, невисока, у клейончастому плащі й чоловічих чоботах, із сивою косою, перекинутою через плече. Обличчя мала вузьке, обвітрене, з глибокими зморшками біля рота, а очі такі, що дивилися на Дару зі спокоєм, ніби були зайняті цим уже дуже давно.

— Нуала Кессіді, — сказала жінка. — Собак не бійся, вони розумні. Ти запізнилася.

— На сорок хвилин, — визнала Дара.

— Сорок хвилин — це дрібниця. Запізнилася б на дві години, я б тебе вже витягала. Іди за мною. Тут недалеко.

Дара не зрушила з місця.

— Ви знаєте, хто я?

— Дара Куїнлан, гід із Голвея. Зріст метр шістдесят вісім, ліва нога трохи тягнеться, коли втомлена. — Нуала сказала це без глузування, як зачитують прикмети в протоколі. — Він про тебе розповідав. Приходив у липні, один. Казав, що повернеться з тобою.

Слово «приходив» було як крок на тонкий лід. Дара почекала, поки воно вляжеться, і пішла слідом.

Дім Нуали стояв за узгір'ям, низький, із сірого каменя, з дахом, придавленим зверху сіткою, щоб не знесло вітром. Усередині пахло торфом, вовною та свіжим хлібом. Нуала розпалила плиту, поставила на стіл чайник і дві склянки, дістала з буфета банку з чимось темним і густим, і тільки тоді, коли Дара зняла мокру куртку й сіла на лаву, сказала:

— Ти не віриш. Це нормально. Він теж не вірив, поки не почув.

— Що він почув?

— Це ти дізнаєшся сама. Кожному камінь каже своє. — Нуала налила в склянки чаю й присунула одну Дарі. — Тепер слухай правила, і слухай уважно, бо вдруге я повторювати не буду. Не з упертості. Просто так воно влаштоване.

Дара взяла склянку обома руками й кивнула.

— Перше. Тридцять каменів ідуть ланцюжком, і поки ти йдеш по ньому, ти не маєш права їхати. Ногами. Від каменя до каменя тільки ногами. Через воду можна по воді, але не по повітрю й не на колесах. — Нуала загнула перший палець. — Друге. Кожен камінь просить, щоб ти щось залишила. Не річ, річ — це хабар, а камені хабарів не беруть. Ти залишаєш те, що тобі дороге, і воно має бути твоє, не чуже. Тоді камінь озивається.

— Озивається, — повторила Дара. — Як на пагорбі. Голосом.

Нуала уважно подивилася на неї.

— Він уже озвався тобі?

— Один раз. Сказав те, що я говорила вночі. Сама.

— Так і буває, — спокійно сказала Нуала. — Камені слухають довше за людей. Усе, що ти сказала вголос, коли думала, що поруч нікого, вони зберегли. Потім відповідають, коли ти готова почути. Не раніше. — Вона загнула третій палець. — А тепер найголовніше. Платиш ти не тим, що хочеш віддати. Платиш тим, що лежить найближче до руки.

— Що це означає?

— Це означає, що ти кладеш на камінь одне, а камінь бере інше. Він дивиться, що в тебе лежить зверху, в голові, на язиці, в першій шухляді, й забирає звідти. Що саме, не знає ніхто заздалегідь. Іноді дрібниця, іноді ні. Назад не повертає. — Нуала допила чай. — Ейдан думав, що можна обдурити: віддати найзайвіше. Але камені не дурні. Він ходив чотири рази, і щоразу щось втрачав.

Дара поставила склянку. Вона стукнула об стіл трохи голосніше, ніж їй хотілося.

— Чотири рази. До того, як…

— До того. З березня по липень, частинами. Ходив, рахував, повертався. Сказав, що треба пройти всі тридцять одразу, взимку, до сонцестояння, інакше ланцюжок не замкнеться. Але самому йому б не дали.

— Хто б не дав?

Нуала вперше відвела очі й подивилася у вікно, де за каламутним склом стояла щільна темрява.

— Є ті, хто ці камені охороняє, — сказала вона. — Охоронці, як я. Є ті, хто з ними торгується. Про других тобі поки рано знати. Лягай, постіль у задній кімнаті. Зранку підемо на коло, воно моє, у мене їх чотири: човен, три ворони, коло на пасовиську і той, самотній, на твоєму пагорбі. Він перший, але вважався найпростішим.

Дара лежала в чужій кімнаті, під чужою вовняною ковдрою, що пахла овечою шкурою та димом, і дивилася на сволок, по якому повзла самотня нічна муха. У голові крутилися слова: ближче за все до руки. Чотири рази. Він ходив. Він ходив і нічого їй не сказав. Він, який розповідав їй про кожну знайдену печеру, про кожну вбиту шину й про кожного клієнта, що падав у струмок, він не сказав ні слова про тридцять каменів і про жінку в клейончастому плащі.

Вона не знала, що відчуває. Образу? Страх? Чи щось третє, майже радість: він мовчав не просто так, він беріг її від чогось, а отже, і в липні він думав про неї.

Коло на пасовиську було останнім із чотирьох. Сім сірих каменів, нерівно вкопаних у траву, кожен заввишки по коліно, а в центрі пласкій вівтарний валун, на якому лежали три камінці, чийсь ґудзик і засохла квітка. Нуала зупинилася біля межі кола й далі не пішла.

— Твоя черга, — сказала вона. — Пам'ятай про «щось». Не кидай першого-ліпшого.

Дара обмацала кишені. Монета. Ліхтар, який знадобиться. Запальничка. Ніж. Потім пальці наштовхнулися на синій карабін, маленький, потертий, із двома подряпинами на замку. Вона отримала його від Ейдана на тридцятиріччя, за тиждень після того, як вони вперше разом вийшли на маршрут. Він подарував його без обгортки й без слів, просто кинув через стіл у пабі: «Тримай, щоб не казала, що я не дбаю».

Вона дістала його й поклала на центральний камінь.

Камінь не поворухнувся. Дара стала навколішки перед ним і поклала поруч долоню. Земля під колінами була крижана й сира. За кілька метрів позаду стояла Нуала й мовчала. Над колом висіла така тиша, що чути було, як ворушиться в траві якась дрібна істота.

Потім заговорив камінь.

Голос був не Ейданів і не її власний. Низький, рівний, позбавлений будь-якої інтонації, він звучав так, наче його вимовляло одразу багато людей, дуже здалеку, в такт неквапливій воді: «До води. На захід, де камінь стоїть на камені. Два дні. Не поспішай, але й не стій».

Усе. Дара підвела голову. Нуала ледь помітно кивнула: почула. Карабін лежав там, де вона його залишила. Він тьмяно блищав у ранковому світлі й виглядав жахливо маленьким.

— Далі сама, — сказала Нуала. — Він указав дорогу. Іди.

Дара підвелася з колін. Взяла наплічник, перевірила ремені. Хотіла щось сказати Нуалі, і виявилося, що нічого. Потисла їй руку. У літньої жінки була шорстка й дуже тепла долоня.

Увесь день Дара йшла на захід і нічого не відчувала, крім втоми. Надвечір знайшла собі схованку під навісом скелі, поставила намет, закип'ятила воду. Поки вода булькала, вона розгорнула блокнот, щоб записати пройдений шлях, як робила завжди. У голові спливла звична формула, якій Ейдан колись навчав новачків: «Записуй, де ти була й із чим прийшла». Вона хотіла написати про карабін, про коло, і раптом подумала: цікаво, а яка була моя перша гора?

Вони з Ейданом сміялися з цього питання щоразу, коли знайомилися з новими клієнтами: «Яка у вас була перша гора?» Люди називали щось гучне, Крох-Патрік, Бен-Невіс, і Ейдан кивав із виглядом знавця, а потім тихенько казав їй: «Брешуть. Перша у всіх якась купина за гаражем». Її власна перша гора була…

Вона завмерла з ручкою над папером.

Була. Був день, вона пам'ятала його добре: холодне сонце, вітер, батько, який ніс її на плечах останні сто метрів і все повторював «ще трошки, Даро, ще трошки». Червона куртка батька, запах кави з термоса. Сірий схил, порослий травою. Відчуття: усе внизу, все дуже маленьке, а вона на вершині.

Назва зникла.

Не вилетіла з голови, не вислизнула на кінчик язика, як буває із забутим словом. Просто зникла, і на її місці лишилася гладка, чиста порожнеча, як на місці вибитого зуба. Дара спробувала назвати навмання: «Даймонд? Нокліа? Ні». Жодне слово не чіплялося. Вона пам'ятала все навколо назви й зовсім не пам'ятала її самої.

Вода в казанку давно закипіла. Дара не знімала її з вогню.

Вона сиділа під скельним навісом, і холод листопада повільно підбирався до неї знизу, а в голові, як крапля, що зірвалася з карниза, повторювалася одна фраза: «Те, що лежить найближче до руки». Вона поклала на камінь карабін, а камінь узяв те, що лежало зверху. Дрібниця. Усього лише назва гори, якої вона не бачила двадцять років.

Вона сказала собі, що це дурниці.

І водночас, дуже виразно, так само як упізнавала на дотик знайоме кріплення, вона зрозуміла: це лише перший раз.