Інспектор Пелхем

Вінтроп Пелхем з’явився наступного ранку рівно о восьмій нуль-нуль, і я одразу зрозумів, що людина з таким іменем не могла прийти о восьмій нуль-одній.

Він був високий, сухий і прямий, як лінійка, яку забули в шкільному пеналі на десять років. Сірий костюм без жодної складки. Тонкі губи, зібгані так, ніби вони давали підписку про нерозголошення. У нагрудній кишені стирчав електронний термометр, у лівій руці він тримав планшет із затискачем, а правою тримав себе в руках.

— Регіональний санітарний інспектор із пересувних точок харчування, — відрекомендувався він. — Пелхем. Я огляну ваш транспортний засіб. Прошу не заважати.

— А можна чаю? — запитав я.

— Не можна.

— Це неформально.

— Це хабар, містере Рурку, — сказав Пелхем. — Будь-яке частування інспектора з метою вплинути на результат перевірки є порушенням. Ви не знали?

— Тепер знаю.

— Добре. Продовжимо.

Він забрався в Берту, і наступна година перетворилася на повільну тортуру. Інспектор оглядав усе. Він міряв температуру в холодильнику й записував її з таким обличчям, ніби розглядав докази. Він світив ліхтариком під плиту й сказав «хм». Він провів білою серветкою по полиці із сіллю й довго дивився на те, чого там, здається, не було. Він підняв кришку Генрієтти, подивився на неї з професійною недовірою й запитав:

— Що це?

— Каструля, — сказала Мегі.

— Я бачу, що каструля. Чому вона така важка?

— Чавун.

— Це я теж бачу. Чому на кришці написано «Генрієтта»?

— У неї характер, — сказала Мегі.

Пелхем записав у планшет: «Каструля з іменем. Можливі порушення: немає». На його обличчі відбилося щось схоже на тихе страждання.

Мегі стояла біля входу, схрестивши руки, і стежила за інспектором так, як стежать за котом, що збирається сісти на торт. Дуглас стирчав у неї з кишені, як зброя.

— Отже, — сказав Пелхем, виходячи назовні й поправляючи манжети. — Порушення. Перше. Санітарна ліцензія на цей транспортний засіб закінчилася сімнадцятого квітня поточного року. Друге. Відсутній журнал температурного контролю за останні двадцять днів. Третє. Умивальник не відповідає пункту 4.2.1 Регламенту: з-під раковини підтікає. Четверте. На стіні висить щось, що я не можу класифікувати, але що явно перебуває в зоні приготування їжі.

— Це Гайковий Ключ, — сказав я.

— Що?

— Кіт. Він спить на плиті, коли вона холодна.

— Кіт? — Пелхем зблід.

— Ми його не брали! — швидко сказала Мегі. — Він сам заскочив у Порт-Мерріоні. Ми намагалися його вигнати!

Це була брехня, але Гайковий Ключ, що сидів на водійському сидінні, анітрохи не зніяковів і вилизував лапу з виглядом особливо цінного свідка.

— Так, — сказав Пелхем. — Це ще п’ять тисяч штрафу. Але головне, містере Рурку, ліцензія. Без неї я зобов’язаний опечатати фургон і заборонити його експлуатацію.

У мене впало серце. Я подивився на Берту, на зошит на сидінні, на календар, де червоним було позначено сорок п’ять днів.

— Але ми не можемо зупинитися, — сказав я. — У нас строк.

— Закон не знає строків, — сказав Пелхем. — Він знає тільки пункти.

— Добре, — сказала Мегі. — Тоді поговоримо пунктами.

Вона ступила вперед. Я ніколи раніше не бачив, як людина перетворюється на адвоката. Спина випросталася, голос став рівним і ясним, як у судді.

— Пункт 7.3 того ж Регламенту, — сказала Мегі. — Ліцензія на пересувну точку харчування продовжує діяти протягом дев’яноста днів після смерті власника, якщо майно передано спадкоємцю в установленому порядку.

— Якщо спадкоємець повідомив…

— Повідомив. Нотаріус Езра Вітлок, контора «Вітлок і дочка», в Порт-Мерріоні. Заява подана дванадцятого жовтня. Копія лежить у бардачку. Дугласе?

Дуглас, зрозуміло, нічого не сказав. Але Мегі вже простягла руку, і я, не встигши збагнути, сунув їй із бардачка теку, яку Вітлок спеціально поклав туди першого дня. Я в житті її не відкривав. Мегі розкрила й показала інспектору печатку.

Пелхем прочитав. Помовчав. Прочитав ще раз.

— Померла? — запитав він, дивлячись у папір. — Тут не сказано, що міс Рурк померла.

— Тут сказано, — карбувала Мегі, — що майно передається в силу заповідального розпорядження. Що поширюється на пункт 7.3 за аналогією. Параграф шостий Додаткових положень про спадкування в окрузі. Якщо вам потрібна копія, я процитую напам’ять.

— Не потрібно, — сказав Пелхем сухо.

— Тоді ліцензія дійсна, журнал температур ми відновимо за датчиками, умивальник полагодимо за добу, а Гайковий Ключ отримує офіційний статус талісмана.

— У талісманів немає статусу.

— У нього буде, — сказав я. — Ми його оформимо. У мене є знайомий нотаріус.

Пелхем дивився на нас із виразом, з яким професійний шахіст дивиться на малюка, що виграв партію випадковим ходом. Йому явно хотілося до чогось причепитися. І водночас я помітив, що щоки в нього злегка порожевіли. Він був з тих людей, яким подобається, коли з ними сперечаються за правилами.

— Ви знаєте наш Регламент краще, ніж я припускав, міс Тіллман, — сказав він нарешті.

— Я його читала, — сказала Мегі. — Коли мені було двадцять три. Я вела три точки на фестивалях.

— Отже, ви досвідчена людина.

— Я досвідчена й сердита.

Пелхем кашлянув.

— Добре. Я змушений прийняти довід. Але попереджаю: умивальник зобов’язаний бути виправлений протягом сорока восьми годин, журнал заповнений, кіт вилучений із зони приготування їжі. Через десять днів я перевірю знову. Я регіональний інспектор чотирьох штатів, і ви не втечете від мене просто так, перетинаючи кордони. — Він зробив паузу. — Крім того, повинен повідомити, що скарга надійшла електронною поштою. Анонімна. Але складена… — він скривився, — надто грамотно. З переліком пунктів, яких звичайна людина не знає. Мені здається, хтось дуже хоче, щоб вас закрили.

— Ми здогадуємося, хто, — сказала Мегі.

— Це не моя справа. — Пелхем простягнув мені бланк. — Підпишіть ось тут.

Я підписав. Рука трохи тремтіла: не від страху, а від того, що ми виграли. Я стояв на приступці фургона й відчував, як у грудях розгортається якась дурна, дитяча радість.

Тут я зробив помилку. Не знаю, звідки вона взялася: може, я просто хотів, щоб Пелхем пішов не таким похмурим. На приступці поруч зі мною лежав залишений шматок пирога, який подарували на святі. Коричневий, із горіховою скоринкою, трохи підсохлий. Я відкусив від нього, згадав, що не снідав, і машинально простягнув інспектору.

— Хочете? — сказав я. — Просто пиріг. Не хабар. Подарунок від жінки з нашого вчорашнього свята.

— Я не приймаю…

— Скуштуйте як експерт. Для наукового інтересу. Як називається ця річ…

— Містере Рурку, — почав Пелхем, але тут, мабуть, запах усе-таки дістався його носа.

Він зупинився. Погляд у нього змінився. Той самий, що секунду тому міряв тисячу речей за пунктами, раптом утратив фокус.

Пелхем узяв шматок пирога двома пальцями. Відкусив. Прожував. Завмер.

Я дивився й розумів, що зробив щось не те. Пиріг був не від Марго. Але та жінка колись училася в неї, а те, чому вчила Марго, виявляється, не зникало навіть у чужих руках.

Пелхем стояв посеред двору, не рухаючись. Його планшет повільно сповзав із ліктя. За півхвилини він, не відриваючи очей від пирога, тихо вимовив одне слово:

— Нора.

— Перепрошую?

— Нора, — повторив він. Голос у нього був зовсім інший. Тихий, людський. — Моя дружина. Вона завжди пекла такий. Із підгорілою скоринкою, бо забувала на плиті. Я лаяв її за це. Двадцять років лаяв. А потім вона померла, і я все забув. Не її обличчя… Обличчя я пам’ятаю. А як вона сміялася, коли я бурчав. Забув. Зовсім.

Він раптом сів на приступку, прямо у своєму бездоганному костюмі. Планшет із затискачем упав у пил. Мегі кинулася піднімати, але я зупинив її поглядом.

— Вибачте, — сказав я. — Я не хотів…

— Не вибачайтеся, — сказав Пелхем. Він витяг із кишені хустку й притис до обличчя. — Дайте мені хвилину.

Ми дали. Хвилина тяглася як година. Нарешті він підвівся, розправив плечі, підняв планшет, обтрусив його й подивився на нас так, ніби все в ньому, і звична виправка, і тонкі губи, лишилося на місці, а всередині щось зсунулося на сантиметр.

— Припис залишається в силі, — сказав він. — Умивальник, журнал, кіт. Штраф не виписую. Я… не побачив підстав.

— Дякую, — сказав я.

— Не дякуйте. Я інспектор. — Він зробив крок, потім зупинився, не обертаючись. — Ця жінка, у якої ви взяли пиріг. Як її звати?

— Дарлін Руж, — сказала Мегі.

— Передайте їй… — Він запнувся. — Ні. Не передавайте. Я сам.

Він пішов до своєї машини, тонкою сірою тінню в чистому костюмі. Ми дивилися йому вслід.

— Що ти йому дав? — запитала Мегі нарешті.

— Пиріг!

— Пиріг жінки, яка вчилася в Марго.

— Я не знав!

— Рурку. — Вона заплющила очі. — Правило: спогади чужі. Ми не роздаємо їх будь-кому.

— Я знаю, — сказав я. — Але він згадав. Бачила його обличчя?

— Бачила.

— І що?

Мегі мовчала довго. Потім тихо сказала:

— І те, що ти, можливо, вчинив неправильно і дуже добре.

— Це можливо одночасно?

— Це називається «життя», — сказала вона. — Давай лагодити умивальник.

Ми лагодили його до вечора. Гайковий Ключ дивився на нас із водійського сидіння з виглядом начальника, що веде прийом. У зошиті, на берегах поруч із рецептом пирога, до якого я навіть не торкався, раптом проступив рядок, написаний дрібною бігучою рукою.

«Любий, ти не помилився. Але більше так не роби. Люди самі мають дійти до того, що їм повернути».

Я довго дивився на ці слова. Потім запитав уголос, ні до кого не звертаючись:

— Звідки ти знаєш? Звідки ти завжди знаєш?

Зошит, як завжди, не відповів. Але в повітрі над каструлею запахло дощем. І на частку секунди мені здалося, що хтось дуже близько, десь за плечем, усміхається.