Темні пальта

Тібор Надь знайшов їх сам.

Еліас бачив, як він іде коридором сьомого вагона з двома помічниками, не поспішаючи, спокійно, як людина, у якої немає причин поспішати. Двері між вагонами були замкнені електрозамками, червоні лампочки горіли вздовж стелі, а Тібор ішов крізь них, торкаючись кожного замка короткою бронзовою паличкою. Замки зітхали й відпускали засуви.

— Ключ-слово, — сказав Еліас негучно. — У Митниці вони завжди з собою.

— Що це? — спитав Лукаш.

— Слово «відчинено», колись розплавлене в бронзу. Одна паличка на цілу службу.

Тібор зупинився за три кроки від них. Погляд його ковзнув по Дані, по Лукашу з розбитою вилицею, по згортку в руках Еліаса й повернувся до Еліаса.

— Пане Бранде, — сказав він. — Ми давно хотіли поговорити. Віддайте вантаж.

— Навіщо?

— Тому що інакше вам доведеться відповідати за зберігання вантажу без права доставки.

— Він не мій, — відповів Еліас. — І він не вантаж.

— Тим більше віддайте.

Еліас подивився на Дану. Вона мовчала, схрестивши руки, і чекала. Він бачив у її обличчі те, чого не бачив раніше: готовність до того, що він скаже правду, і готовність не пробачити, якщо збреше ще раз.

— Добре, — сказав він. — Тоді давайте поговоримо чесно. Дано, Лукашу, ви теж слухайте. Я вам не все сказав.

— Невже, — сухо кинула Дана.

— Три дні тому до мене прийшов чоловік із Гільдії ливарників. Не майстер Ярослав, інший, молодий. Передав прохання. Старші знали, що в ніч на сьогоднішнє число одна з них, яка пішла у відставку, відправить посилку. Її останнє слово. Вони просили: їдь тієї ж ночі, простеж, щоб дійшло, і не читай.

— Ви працюєте на Гільдію, — сказав Тібор.

— Я не працюю. Я просто погодився. Не з обов'язку, а зі сорому. Вони єдині, хто ніколи не казав мені, що я невдаха. — Він перевів подих. — Я не знав, чия це посилка. Мені не назвали імені. Сказали тільки, що адресат чекає.

— І ви не розповіли Дані.

— Ні.

— Чому?

— Тому що боявся, що вона віддасть згорток вам, — відповів Еліас, дивлячись на Тібора. — Митниця знищує такі зливки. Я не мав права допустити, щоб слово зникло.

Тібор мовчав.

Дана ступила вперед.

— Тепер моя черга, — сказала вона. — Пане Надь, вам дзвонила людина з чемним голосом. Вона сказала, що вантаж у сьомому вагоні. Це був начальник потяга Шторх.

— Він?

— Так. Він украв дев'ять зливків за дванадцять років. Зберігає їх у поштовому вагоні. І сьогодні підклав цей згорток мені, щоб Митниця зайнялася мною, а він тим часом виніс усе інше. Він подзвонив вам сам.

Тібор довго дивився на неї. Корнел за його спиною переступив із ноги на ногу, Мате втупився в підлогу.

— У вас є докази?

— Журнал. — Дана витягла товсту книгу з-під пахви. — Дев'ять записів його рукою. І він зізнався. Мені. Особисто.

— Зізнання без свідків не варте нічого.

— Тоді спитайте в нього самі.

Тібор дістав із кишені латунний прилад і підніс до згортка в руках Еліаса. Стрілка забилася, тонко, дзвінко. Він підніс до підробки: стрілка хитнулася ліниво. Потім повернувся до хвоста потяга. Стрілка витяглася вперед і задрижала, як пес, що вчув слід.

— Дев'ять, — сказав він тихо. — Я чую дев'ять голосів. Там, у поштовому вагоні.

— Бачите, — сказав Лукаш.

— Бачу. — Тібор сховав прилад. — Я три роки шукаю того, хто краде зливки на цьому коридорі. Усі сліди вели сюди. Але в мене не було жодної зачіпки. Крім дзвінка. Занадто чемного.

— Отже, ви нам вірите?

— Я вірю приладу. — Він подивився на Еліаса. — І не вірю ні вам, ні Гільдії. Ви всі щось приховуєте. Але в нас із вами зараз один ворог.

— Пропонуєте угоду? — спитала Дана.

— Пропоную договір. До Будапешта ми діємо разом. Я не забираю ваш згорток до світанку. Ви допомагаєте мені взяти Шторха разом з його здобиччю. У Будапешті, на вокзалі, я вирішу, що робити з вантажем. Якщо слово виявиться безпечним, воно дійде до адресата.

— А якщо ні? — спитав Еліас.

— Тоді я скажу вам про це першим.

Еліас вагався. Він дивився на згорток. Теплий, рівно гудучий, він лежав у його долонях, як живий. «Не читай, — казали старші. — Просто довези».

— У вас є план? — спитав він нарешті.

— Є. — Тібор дістав із кишені складену мапу маршруту, ту, на якій був позначений кожен перегін. — О п'ятій сорок ми будемо в Штурові. Це кордон Словаччини й Угорщини. Там пересадка локомотивів і стоянка сім хвилин. І там бічна колія, закинута, з вантажною естакадою. Уночі туди в'їжджають вантажівки.

— Покупці, — сказала Дана.

— Якщо я правильно розумію, Шторх планує передати зливки саме там. Дев'ять зливків і, він сподівався, десятий.

— Він не отримає десятий, — сказав Лукаш.

— Ось тому ми з вами й розмовляємо. — Тібор глянув на годинник. — У нас сорок хвилин. Пані Ковач, ви знаєте цей потяг найкраще за всіх. Що ви пропонуєте?

Дана замислилася. Еліас бачив, як повільно змінюється її обличчя: від рішучості до розрахунку, від розрахунку до якоїсь зухвалої, майже веселої хитрості.

— Він розчіплюватиме поштовий вагон, — сказала вона. — На бічній колії. Це єдиний спосіб вивезти дев'ять ящиків, не виносячи їх через пасажирські двері. Він зробить це під приводом технічної несправності, як робив багато разів. Відчепить вагон, залишить його, а вночі повернеться з вантажівкою.

— Значить, він поїде разом із вагоном?

— Так. Він завжди супроводжує поштовий вагон при відчепленні. Він начальник потяга. Нікому не здасться дивним.

— Тоді потрібно бути всередині, — сказав Тібор. — До відчеплення.

— Не тільки всередині. Потрібно, щоб він був упевнений, що у вагоні справжній згорток. — Дана подивилася на підробку. — Ось це покладемо туди. Покупці перевірять приладом. Вони зрозуміють, що їх обдурили. І Шторх опиниться між нами й ними.

— Добре придумано, — сказав Тібор. — Але небезпечно. Вони озброєні.

— Вони озброєні ножами й приладами, — відповіла Дана. — А в нас Митниця.

— Я піду всередину, — сказав Лукаш. — Через люк під підлогою.

— Я з вами, — сказала Дана.

— А я, — додав Еліас, — залишуся зі згортком. Він має бути в того, хто знає, як із ним поводитися.

— Ви не вмієте, — нагадала Дана.

— Зате я не впущу.

Тібор усміхнувся кутиком рота.

— Дивовижно, — сказав він. — За годину ми будемо арештовувати начальника потяга, а я бачу перед собою команду з провідниці, кур'єра й невдалого ливарника. І, знаєте, це найкраща команда, з якою мені доводилося працювати.

— Це комплімент? — спитав Лукаш.

— Ні. Констатація.

Вони розійшлися. Лукаш і Корнел пішли до люка вагона. Дана дістала підробку, загорнула в мішок і передала Мате. Тібор зупинився біля вікна, дивлячись на чорну смугу горизонту. Еліас залишився в коридорі, тримаючи згорток обома руками, і раптом відчув дивне: гул у долонях став вищим і дзвінкішим.

Він підняв очі. Коридором ішла Агнеш Варга з термосом у руках. Вона йшла повільно, наче й не чула, що в потязі щось відбувається, і спиці, що стирчали з кишені її шалі, тихо постукували в такт кроків. Вона порівнялася з Еліасом, кивнула й пішла далі.

Гул у згортку здригнувся, потягся їй услід, потім стих.

Еліас дивився їй у спину. Він хотів щось сказати. Але потяг хитнуло, і думка, що майнула в голові, вислизнула, як риба.

— Пане Бранде, — гукнув його Тібор. — Ходімо. До Штурова тридцять хвилин.