Начальник потяга

Дана довго не наважувалася відкрити журнал.

Вона сиділа в порожньому службовому купе, дивлячись на зелену обкладинку, і почувалася так, як почувався, мабуть, кожен, кому належало перевірити правду, якої він давно боявся дізнатися. Журнал рейсів був звичайною річчю. Зошит на пружині, куди записували все: що знайшли, кого висадили, кому стало зле. Але в сьомому вагоні лежав і інший, товстий, старий, у палітурці з дерматину. Журнал обліку посилок. Той, який вели тільки старші.

Дана знала, де він лежить. У шафці над столом, поруч із запасними лампочками. Ключ від шафки висів у неї на шиї відтоді, як їй вручили підвищення чотири роки тому.

Вона дістала журнал. Розкрила. Сторінки були списані охайним почерком Шторха. Дати, номери, прізвища відправників і одержувачів, усе як годиться. Дванадцять років записів. Дана перегорнула їх, шукаючи те, чого не знала сама.

Нічого незвичного. Звичайні посилки: конверти, документи, іноді гроші. Але на третій сторінці від кінця їй трапився запис: «Нерозпізнаний вантаж. Вагон 7. Прийнято 14.03. Без накладної. Списано як втрачений. Б. Ш.»

Вона завмерла. Потім перегорнула сторінку назад. І ще. І ще.

«Нерозпізнаний вантаж. Вагон 3. 22.08. Без накладної. Списано. Б. Ш.»

«Нерозпізнаний вантаж. Вагон 5. 07.12. Без накладної. Списано. Б. Ш.»

Вона рахувала. Дев'ять. Дев'ять записів за дванадцять років, дев'ять посилок, які зникли. Кожна відзначена його підписом, кожна списана як втрачена, жодної не знайшли. І всі дев'ять зроблені в нічні рейси «Мелузини», по вівторках або четвергах, коли вагони були майже порожні.

Руки в неї похололи. Вона згадала, як одного разу, років шість тому, він увійшов до службового купе й сказав: «Даночко, не бери в голову. Це просто сміття». Вона не зрозуміла тоді, про що мова. Вона вирішила, що про порожні пляшки в тамбурі.

Не про пляшки.

У двері постукали. Негучно, двічі, з тією самою чемною паузою.

— Дано, — пролунав голос Шторха. — Це я. Можна?

Вона завмерла. Журнал лежав розкритий у неї на колінах. Вона могла б сховати його, але не встигла б. Рука не ворушилася.

— Дано?

— Заходьте, — сказала вона.

Двері відчинилися. Шторх увійшов, як завжди, бездоганний: чистий комір, рівні вуса, спокійне обличчя. Тільки очі, подумала Дана, очі були іншими. Не злими. Просто втомленими, як у людини, якій набридло вдавати.

Він побачив журнал.

— Ах, — сказав він. — Ти знайшла.

Дана не відповіла. Шторх зачинив за собою двері й притулився до них спиною. Помовчав.

— Знаєш, — сказав він тихо, — я сподівався, що до цього не дійде. Я добре до тебе ставився. Дванадцять років. Ти була найкращою з моїх провідників.

— Дев'ять посилок, — сказала Дана. Голос у неї був чужий. — Що з ними?

— Продав. — Він вимовив це просто, наче говорив про старе пальто. — Зливки коштують дорого, Дано. Деякі дуже дорого. Це слова, які люди не змогли сказати вголос. «Пробач», «люблю», «не йди». Є такі, що коштують дорожче за всю твою зарплату за десять років. Покупці є. Не всім потрібно, щоб слово дійшло до адресата. Іноді потрібно, щоб воно залишилося в того, хто його купив.

— Ви крали чужі слова.

— Я зберігав їх. Інакше вони б остигли й зникли. Хіба це не одне й те саме?

— Ні.

Шторх усміхнувся.

— Ти завжди була пряма. — Він дістав із нагрудної кишені бляшану коробочку, відкрив і поклав до рота м'ятний льодяник. — Це і добре, і погано.

— Згорток, — сказала Дана. — Той, що був у мене. Ви підклали.

— Так.

— Навіщо?

— Затим, що мені потрібно було, щоб він опинився не в моєму вагоні. Митниця стежить за мною давно. Я знав, що вони прийдуть, і вирішив, що краще нехай знайдуть його в тебе. Недовго. Я б забрав у Відні, поки ти бігаєш платформою.

— Ви підставили мене.

— Я використав обставини. — Він похитав головою. — Не сердься. У Відні я хотів просто взяти його, але ти найняла собі помічників. Антиквара, кур'єра. Я не розраховував, що хтось із них так добре запам'ятає вузол.

Дана підвелася. Журнал упав на підлогу.

— А лист Еліасові? Записка Лукашеві? Це теж ви?

— Я писав їх усіх. Мені потрібні були люди, які відволікатимуть Митницю. Антиквар, колишній ливарник, він знає печатку. Кур'єр із жетоном, якого не шкода. Ти, моя найкраща провідниця, яка ніколи не бреше й тому найкраще вміє ховати. Усе склалося. Майже.

— А справжній згорток?

— У поштовому вагоні.

— Він у Лукаша, — сказала Дана, ще не вірячи тому, що говорить. — Я чула кроки.

Шторх знизав плечима.

— Тоді в мене є час до світанку.

Він повернувся й відчинив двері. Дана рвонулася вперед, але Шторх виявився швидшим. Він вийшов у коридор, захряснув двері ззовні, і вона почула клацання. Не замка, а чогось важкого, металевого, висячого. Потім кроки, поспішні, і голос, спокійний, майже лагідний:

— Пробач, Даночко. Це ненадовго. До Будапешта.

Дана налягла на двері. Ті не піддалися. Вона вдарила плечем, ще раз, потім полізла в кишеню по телефон. Екран світився: «Немає мережі». Вона спробувала рацію, яку брала із собою в кожен рейс. З динаміка долинав тріск і більше нічого.

— Він блокує зв'язок, — прошепотіла вона. — Він усе продумав.

Вона підійшла до вікна. За склом миготіли вогні, чорні силуети, мости. Вікно не відчинялося: у вагонах далекого сполучення вони заклеєні наглухо. Службовий відсік був глухим металевим ящиком, двері якого замикалися ззовні.

Але Дана знала те, чого не знав Шторх. Дванадцять років у сьомому вагоні навчили її головного: у кожної речі є слабке місце. У службового купе їх було два. Над дверима йшов вентиляційний люк, що вів до сусіднього тамбура. Вузький, завширшки з долоню, але знімний. А під відкидним сидінням ховався лючок до пневматики, яка керувала дверима вагона.

Вона опустилася навколішки й дістала з шафки маленьку викрутку, ту саму, якою ремонтувала шторки.

— Дванадцять років, — повторила вона вголос, викручуючи перший гвинт. — Ви забули, пане Шторх, що я вчилася в вас.

Через п'ять хвилин люк піддався. Через шість вона протиснулася в нього, витягнувши спершу руки, потім плечі. Вузько, душно, пахло пилом і м'ятою. Вона намацала засувку й штовхнула. Кришка сусіднього тамбура відчинилася, і Дана зістрибнула на підлогу, здерши лікоть.

У тамбурі було порожньо. На стіні висів червоний важіль екстреної зупинки, зафіксований дротом із пломбою. Пломбу хтось поставив заново. Зовсім недавно: дріт блищав свіжим металом.

— Він продумав і це, — сказала Дана.

Вона вийшла в коридор і побачила, що двері між вагонами замкнені на електрозамки. Загорілися червоні лампочки. Потяг перетворився на закриту скриньку, і попереду був увесь шлях до Будапешта.

— Дано! — пролунав голос. Коридором бігли Лукаш і Еліас. Лукаш тримав у руках згорток, і той гудів так ясно й голосно, наче хотів щось повідомити.

— Шторх, — сказала Дана замість вітання. — Це він.

— Ми знаємо, — сказав Еліас.

— Він замкнув вагони.

— І забрав ключі, — сказав Лукаш, дивлячись на червоні лампочки.

Дана перевела подих. Вона випросталася, і раптом відчула, що страх, який душив її останню годину, зник. Залишився холодний ясний гнів.

— Добре, — сказала вона. — Тоді в нас є три години й один згорток. Давайте вирішувати, як його доставити.