Кордон номер два

Лукаш вибіг із вагона-ресторана раніше, ніж Еліас встиг його гукнути.

Потяг в'їжджав до Братислави, сповільнюючи хід, і у вікнах пливли бетонні опори, рейкові склади й руді лампи вокзальних колій. Було двадцять хвилин по четвертій. Лукаш минув восьмий вагон, сьомий, пробіг службовим тамбуром, пролетів повз двері Дани. Йому було байдуже, чи побачать його. У голові билося одне запитання: що за брязкіт?

Брязкіт долинув із хвоста. Значить, двері поштового вагона відчинили. Значить, там хтось є.

В останньому тамбурі, перед поштовим, було холодно. Двері в перехідний місток виявилися прочинені, з них тягло вітром, пахло залізом і мазутом. Лукаш обережно визирнув. За містком темнів останній вагон складу, довгий, закритий, із вузькими ґратчастими віконцями. Поштовий. Старий, ще довоєнної побудови, з вагонною маркою у вигляді згорнутого рога.

У щілині між вагонами майнула тінь.

Лукаш стрибнув на місток. Чоловік у сірому комбінезоні, одягнений як залізничний робітник, швидко йшов проходом уздовж складу. Щось у нього було під пахвою. Щось загорнуте в стару сорочку.

— Гей! — крикнув Лукаш.

Чоловік обернувся. Обличчя в нього було вузьке, неголене, з примруженими очима. Він побачив Лукаша, завмер на мить і побіг.

Вони вискочили зі складу на перон Братислави. Люди озиралися. Робітник у комбінезоні пірнув між вагонами, пролаз під зчепленням, опинився на сусідній колії. Лукаш пішов слідом, не роздумуючи. Він взагалі рідко думав, коли біг.

— Стій! — видихнув він.

Робітник скочив на підніжку останнього пасажирського вагона «Мелузини» й шмигнув досередини: потяг уже рушав. Лукаш рвонув за ним, ухопився за поручень, підтягнувся й опинився спершу на сходинці, а потім у тамбурі. Двері розчахнулися, і він побачив спину втікача, що майнула наприкінці коридору.

— Я з роботи не йду, — прошепотів Лукаш сам до себе. — Я з роботи не йду.

Вони пробігли вагоном, потім наступним. Люди в купе піднімали голови. Робітник розчахнув двері в тамбур, скочив на драбинку й поліз нагору, на дах.

«Він божевільний», — подумав Лукаш. І поліз слідом.

Вітер на даху вдарив в обличчя крижаним кулаком. Потяг ішов зі швидкістю кілометрів сорок, і Братислава сповзала вниз вогнями й мостами. Робітник біг вузьким гребенем вагона, тримаючи згорток під пахвою, і перестрибував через стики. Лукаш біг за ним, чіпляючись пальцями за вентиляційні ґратки. Йому було до смерті страшно. Але за спиною він чув власний голос: «Моя історія. Моя».

Робітник стрибнув на наступний вагон. Лукаш стрибнув слідом, не розрахував і впав навколішки. Ноги заковзали по холодній бляшаній покрівлі. Він ухопився за ґратки, підтягнувся й побачив, що втікач зупинився.

Попереду була низька арка залізничного мосту.

— Лягай! — крикнув Лукаш.

Але робітник уже падав на живіт, притискаючи до себе згорток. Лукаш гепнувся поруч. Арка пройшла над ними з гуркотом, обдавши обох холодним пилом. Коли вона лишилася позаду, Лукаш підняв голову. Робітник лежав на даху й важко дихав, не випускаючи згортка.

Лукаш стрибнув на нього. Вони покотилися по бляшаній покрівлі, чіпляючись одне за одного. Кулак влучив Лукашеві в вилицю, і він побачив білий спалах. У відповідь він копнув навмання. Згорток вислизнув, вдарився об гребінь даху й, підстрибуючи, покотився до краю.

— Ні! — видихнув Лукаш.

Він кинувся вперед, упав на живіт, схопив згорток за бечівку й повис, звісивши руку над прірвою. Потяг хитнуло. Робітник навалився йому на спину.

— Віддай! — прохрипів він. — Він мені заплатив! Мені не за це платили!

— Хто заплатив? — Лукаш учепився в бечівку. — Говори!

Робітник завмер. Лукаш повернув голову, побачив його спотворене обличчя й зрозумів: той боїться. Не його, не потяга, а когось іншого.

— Він… він сказав, що поставить у поштовий. Що там ніхто не знайде. — Робітник часто дихав. — Я не знав, що це. Мені дали грошей. Сказали: дістань із мішка, сховай під сорочку, віднеси в старе депо. А потім якийсь ідіот став кричати «стій»…

— Хто? Як звати?

— Не знаю. Він завжди у формі. Старий. Ходить як господар. — Робітник відповз на метр. — Запах від нього. М'ята.

Лукаш завмер.

— М'ята?

— Ну так. Льодяники. Я як побачив, одразу зрозумів, що він із бригади. Тільки імені не знаю. Господи, не вбивайте.

— Я не збираюся тебе вбивати, — сказав Лукаш, підводячись навколішки. Він усе ще тримав згорток. Папір був теплий. І гудів, рівно й тихо, але з тією самою тонкою переливчастою нотою, яку він чув у купе Дани. Справжній. — Але ти поїдеш зі мною. І розкажеш це ще раз, перед людьми.

— Ні! — Робітник скочив. — Я не поїду. Я…

Він стрибнув. Не на вагон, а вбік, у темряву, на сусідній насип. Лукаш видихнув, стискаючи в руках згорток, і почув, як унизу, в кущах, затріщали гілки. Робітник тікав.

Лукаш не став доганяти. Він ліг на спину, розкинувши руки, і подивився на небо. Над ним, на сході, ледь-ледь, не світліше, а просто менш чорна, ніж на заході, виднілася тонка смужка сірого.

До світанку лишалося трохи більше двох годин.

Він спустився драбинкою в тамбур, притискаючи згорток до грудей, як немовля, і пішов уперед складом, вагон за вагоном. Це було безрозсудно. Але в руках у нього лежало те, заради чого все затівалося.

Він повернувся в сьомий вагон із закривавленою вилицею, порваним рукавом і тремтячими ногами. Еліас чекав на нього в коридорі.

— Боже, — видихнув він. — Ви живі?

— Живий. — Лукаш простягнув йому згорток. — Це справжній. Слухайте.

Еліас приклав вухо. Обличчя його прояснилося.

— Так, — сказав він. — Це він.

— І ще. — Лукаш понизив голос. — Злодій сказав, що платив йому чоловік із бригади. Старший. Вусатий. З м'ятними льодяниками.

Еліас не вимовив ні слова. Він лише поклав долоню на згорток і заплющив очі.

— Дана повинна це знати, — сказав він.

— Вона вже сама здогадалася.

— Звідки ви знаєте?

— Бо вона не вийшла нас зустрічати.

Вони перезирнулися. Лукаш раптом зрозумів, що в коридорі дуже тихо. Занадто тихо. І що біля дверей службового купе Дани стоїть чужа валіза.

— Ми йдемо до неї, — сказав Еліас.

Але двері службового купе виявилися замкнені. Не зсередини, а ззовні, на висячий замок, якого раніше там не було.