Надто чемна усмішка

Повернувшись до себе після посадки в Колині, Дана виявила, що хтось побував у її купе.

Це було ледь помітно. Куртка із замкненим у шафці згортком висіла на гачку під тим самим кутом. Журнал лежав там само. Ключ був на шиї. Але чай у термосі пахнув інакше, не чаєм, а чимось на кшталт м'ятних цукерок, а на вузькому підвіконні, де зранку вона залишила маленький календарик, календарик тепер стояв на ребрі.

— Нічого не зникло? — спитав Еліас, який зайшов слідом разом із Лукашем.

— Нічого. — Дана відчинила нижню шафку, дістала куртку й розгорнула. Згорток лежав на місці. Папір був теплий, гул рівний. — Але двері я замикала. Ззовні. Я пам'ятаю.

— Дублікат ключа є в начальника потяга? — спитав Лукаш.

— У начальника потяга є дублікати всіх ключів, — відповіла Дана. — Це його робота.

Вона сказала це як є, але сама здивувалася, як прозвучали ці слова. Дванадцять років вона не замислювалася, що це означає.

— У кого ще? — Еліас сів на відкидне сидіння, схрестивши ноги. — У потязі провідників кілька. Пасажири?

— Лише у бригади.

— Значить, хтось із бригади. Або хтось, кому ключ видали.

— Ви хочете сказати, що хтось із моїх колег… — почала Дана, але урвала.

Вона не знала, що відповісти. Колін уже лишився позаду, за вікном тягнулася темна рівнина, рідкісні вогні й рівні смуги озимих полів. Часу було двадцять три двадцять. До Брно лишалося дві години.

— Я хочу сказати лише те, що я не знаю цих людей, — м'яко відповів Еліас. — А ви знаєте. Тому вам і вирішувати, кому з них можна довіряти.

— Я б почав не з бригади, — зауважив Лукаш, притулившись плечем до дверей. — А з пасажирів. Знаєте, хто мені не сподобався на посадці?

— Хто?

— Пані з четвертого купе. Та, що усміхається.

Дана й Еліас перезирнулися.

— Ірена Лангер, — сказала Дана. — Їде до Будапешта. Квиток оформлено в Празі, замовлення три тижні тому. Нічого підозрілого.

— Три тижні тому, — повторив Еліас. — Якраз тоді, коли мені прийшов той лист.

Він сказав це майже нечутно, і Дана підвела голову:

— Який лист?

— Неважливо. — Він похитав головою. — Продовжуйте.

— Ні, зачекайте, — сказала Дана. — Який лист?

Еліас помовчав. Потім дістав із внутрішньої кишені пальта конверт і простягнув їй. Усередині був один рядок, надрукований на машинці: «Потяг на Будапешт. Сьомий вагон. Ти будеш потрібен».

— Без підпису, — констатувала Дана.

— Так.

— Ви приїхали за анонімним листом?

— Я приїхав на торги, — відповів він. — Лист прийшов, і я не звернув на нього уваги. До вечора.

— Ось як. — Дана повернула конверт. — Кур'єра хтось відправив за підробленою запискою. Вас хтось викликав листом. Мені підклали згорток, якого немає в списках. Це не збіг, пане Бранде. Це постановка.

— Згоден, — сказав Еліас.

— І режисер, — додав Лукаш, — сидить десь у цьому потязі.

У купе стало тихо. Потяг хитнуло на стрілці, і згорток у шафці відгукнувся легким дрожем, наче теж слухав.

— Є дещо, — сказав раптом Лукаш і дістав із кишені свій латунний жетон. — Я хотів сказати раніше, але не встиг. Еліасе, ви ж тоді насупилися. Що не так із жетоном?

Еліас узяв диск, перевернув, провів великим пальцем по краю.

— Справжні жетони таємної пошти не мають задирок, — сказав він. — Їх відливають, а не штампують. А тут, дивіться, видно шліфування. Хтось вирізав це з латуні на верстаті.

— Тобто… підробка? — Лукаш зблід.

— Добра. Але підробка.

— Але ж він відчиняв двері!

— Бо люди вірили знаку, а не металу, — сказав Еліас. — Нічого дивного.

Лукаш забрав жетон назад. Рука в нього трохи тремтіла, але голос лишався рівним.

— Отже, мене використали, — сказав він. — Використали, щоб я приїхав і забрав згорток. А ви, — він повернувся до Дани, — ви, виходить, єдина, хто міг його зберегти.

— Або єдина, кого можна підставити, — тихо відповіла Дана.

Усі троє подивилися на куртку.

У двері постукали. Негучно, двічі, з тією чемною паузою, яка буває тільки у вихованих людей, що давно звикли, що їм відчиняють.

Дана швидко сховала згорток у шафку, зачинила дверцята й повернула ключ. Потім відчинила двері.

На порозі стояла Ірена Лангер. Висока, пряма, у сірому костюмі, з тим самим виразом обличчя, який можна було б виставити в музеї під табличкою «Бездоганна чемність». Усмішка лежала на її губах, як лак на порцеляновій чашці.

— Перепрошую за турботу, — сказала вона. — Чи не знайдеться у вас зайвої ковдри? Мені чогось зимно.

— Звісно, зараз принесу.

— Не поспішайте. — Погляд Ірени ковзнув повз Дану, по купе, зупинився на Еліасі, потім на Лукашеві й одразу повернувся. — Ви влаштували тут маленькі збори? Як мило. У потягах завжди так: люди знайомляться вночі, а вранці розходяться, ніби й не знали одне одного.

— Ми обговорювали розклад, — сказала Дана.

— Авжеж. — Усмішка не здригнулася. — Цікавий розклад. У якому, до речі, не відзначено одну річ: у вашому вагоні щось ледь гуде. Знаєте, я чутко сплю. Мені здалося, що звук іде саме звідси.

— Це система опалення, — сказала Дана.

— Звісно. — Ірена нахилила голову. — Ковдру, якщо не обтяжить.

Вона пішла так само тихо, як прийшла. Дана зачинила двері й притулилася до них спиною.

— Вона знає, — сказав Лукаш.

— Або хоче, щоб ми так думали, — відповів Еліас.

— Що вона хотіла? — Дана витягла із шафи запасну ковдру. — Перевірити, чи я вдома. Побачити, хто тут. Послухати.

— Або передати повідомлення, — сказав Еліас. — Що нас бачать.

За вікном раптом хитнулося світло: ліхтарі якоїсь невеликої станції пролетіли повз, не зупиняючись. Дана глянула на годинник: двадцять три сорок.

— Ковдру я віднесу, — сказала вона. — А потім пройду вагоном і подивлюся, хто не спить. Ви обидва залишаєтеся тут. Згорток у шафці, шафка замкнена, ключ у мене. Лукашу, ви сидите біля дверей. Еліасе, ви біля вікна. Якщо хтось увійде без мене, не відчиняйте.

— А якщо це буде начальник потяга? — спитав Лукаш.

Дана помовчала.

— Тоді скажете, що ви мої знайомі, зайшли випити чаю, — відповіла вона. — І не кажіть ані слова про згорток.

— Чому? — здивувався Лукаш. — Він же свій.

— Саме тому, — сказала Дана й вийшла.

У коридорі було порожньо й напівтемно. З купе номер шість долинало тихе постукування: хтось в'язав, спиці вистукували рівний, мирний ритм, і від цього звуку на душі в Дани раптом стало спокійніше. Вона зупинилася, прислухалася, потім пішла далі, до четвертого купе. Біля дверей стояла Ірена Лангер, уже без усмішки, і дивилася у вікно. Побачивши Дану, вона миттю повернула обличчя на місце.

— Дякую за ковдру.

— Приємної ночі.

Дана повернулася у свій відсік. Лукаш сидів біля дверей, Еліас біля вікна, і обидва дивилися на шафку, як на сейф. Дана сіла між ними. Потяг ішов уперед, до Брно, де на пероні, як вона знала, на них чекали ще не впізнані обличчя.

Вона не знала, що в цю саму мить, на початку вагона, в тіні тамбура, стояв чоловік у темному пальті й дивився на годинник.