Брно

У Брно «Мелузина» прибула об одинадцятій хвилині по першій ночі, і Лукаш Фара вперше за вечір отримав можливість подивитися на перон із чистим сумлінням. Сумління, щоправда, було не таким уже й чистим: квиток у нього був, згортка він не відібрав, а в купе провідниці сидів на правах підозрюваного, якому дозволили не йти.

— Я тільки визирну, — сказав він.

— Ви визирнете, — відповіла Дана, — і повернетеся. Пане Бранде, залишаєтеся з ним.

Дана пішла зустрічати нових пасажирів. Лукаш прилип до вікна. Платформа була майже порожня: двоє заспаних студентів із рюкзаками, жінка з величезною картатою сумкою й троє чоловіків у темних пальтах. Саме в такому порядку він їх відзначив, але погляд затримався на останніх.

Вони стояли біля третього стовпа, не розмовляючи. Нічого особливого. Лише однаково чорні пальта, однаково прямі спини й однаково байдужі обличчя, які бувають у людей, яким давно не треба доводити, що вони вправі тут перебувати. Найстарший, років п'ятдесяти, із сивим їжачком волосся, тримав на долоні щось маленьке й латунне. Прилад, схожий на компас. Стрілка в ньому тремтіла й тяглася в бік сьомого вагона.

— Еліасе, — сказав Лукаш дуже тихо. — Подивіться.

Еліас підійшов, подивився, і обличчя в нього стало таким, як у людини, якій показали фотографію її власного минулого.

— Митниця слів, — вимовив він. — Не думав, що вони ходять у такому складі. Зазвичай двоє.

— Їх троє.

— Значить, привід серйозний.

— Що нам робити?

— Нічого. — Еліас відступив від вікна. — Вони шукають згорток. Згорток у шафці. Пані Ковач повернеться й сяде на нього, як квочка. Нам треба, щоб вони не пішли до неї першою чергою.

— Є ідея, — сказав Лукаш. Ідея була дурнувата, але інших не було. — Я їх відведу.

— Куди?

— Складом. Туди, де згортка немає.

Еліас подивився на нього уважно.

— Вони вас упізнають.

— Вони мене не знають. — Лукаш витяг із кишені латунний жетон і підкинув на долоні. — А ось це вони впізнають напевно. Якщо я правильно розумію, у них нюх на все, що стосується таємної пошти. Навіть на підробки.

— Це небезпечно.

— Я кур'єр, — сказав Лукаш. — Мені належить бігати.

Він вийшов у тамбур, зіскочив на перон за секунду до того, як потяг рушив, і попрямував просто до трьох чорних пальт, засунувши руки в кишені й насвистуючи щось веселе. Він знав, що в нього непогано виходить зображати легковажного дурня. Це була друга за корисністю професія після кур'єрської.

Найстарший помітив його першим. Стрілка в його долоні рвонулася до кишені Лукаша й застигла.

— Добрий вечір, — сказав Лукаш. — Або вже доброго ранку. Ви не знаєте, де тут вагон-ресторан? Я з голоду вмираю.

— Ваш квиток, — сказав найстарший.

— У сьомому вагоні. А що трапилося?

— Жетон.

Лукаш округлив очі й дістав латунний диск із таким виглядом, наче згадав про нього тільки зараз. Найстарший узяв його двома пальцями. Двоє інших присунулися.

— Підробка, — констатував найстарший за три секунди. — Непогана. Але відливали не в ливарні, а на верстаті. Де ви це взяли?

— Подарували, — сказав Лукаш. — Приятель. Він сказав, що з цим можна в ресторани без черги.

— Ваше ім'я?

— Лукаш Фара. Кур'єр. Працюю на пошту. На звичайну.

Найстарший помовчав. У його обличчі щось змінилося. Він дивився не на Лукаша, а крізь нього, ніби згадував щось із минулих допитів.

— Отже, приманка, — сказав він тихо, не то Лукашу, не то собі. — Комусь потрібно було, щоб хтось сів на цей потяг із таким жетоном. Або щоб ми прийшли перевірити.

— Не розумію, про що ви, — сказав Лукаш, але серце в нього провалилося кудись у черевики.

— Тібор Надь, — відрекомендувався найстарший. — Митниця слів. Це Корнел, це Мате. Ви, пане Фаро, опинилися в дуже невдалому місці. Ходімо.

Потяг рушив. Лукаш застрибнув на підніжку слідом за ними, і вони зайшли в тамбур восьмого вагона, того, що стояв одразу за сьомим. Якби вони повернули ліворуч, то за хвилину опинилися б у коридорі Дани. Лукаш із запізненням зрозумів, що нічого не придумав.

— Вибачте, — сказав він голосно. — Мені справді треба у вагон-ресторан. Кажуть, там відмінний гуляш. Він, кажуть, навіть сниться.

— Вагон-ресторан в іншому боці, — сказав Мате, наймолодший.

— Саме так! — Лукаш розвернувся й енергійно пішов у протилежний бік, до хвоста потяга. — Ходімо! Я пригощаю.

Він чув, як за спиною Тібор зітхнув. Зітхнув не роздратовано, а втомлено, як людина, яка бачила й не таке. І пішов слідом.

Наступну чверть години Лукаш потім згадував як найкращу виставу свого життя. Він вів трьох чорних пальт складом, зупиняючись біля кожного купе й голосно міркуючи, який із вагонів найзручніший, які в ньому протяги й на якому місці краще спиться. Він базікав про погоду, про розклад, про те, що в Празі знову перекопали Вацлавську площу. Він ставив їм запитання про роботу й отримував на них крижані односкладові відповіді. І поки він говорив, він слухав.

— …вантаж без права доставки, — сказав Корнел Мате півголосом, коли Лукаш відійшов на два кроки, щоб зазирнути в порожнє купе. — Нам це формулювання три роки не давали.

— Помовч, — одсік Тібор.

— Йому вже можна. Він усе одно нічого не знає.

— Він знає досить, щоб нас запам'ятовувати.

Лукаш удав, що поправляє шнурок. «Вантаж без права доставки». Слово в металі, яке не можна відправляти. Слово, яке хтось усе-таки відправив.

У вагоні-ресторані було порожньо, якщо не рахувати втомленого бармена й пари столиків. Лукаш одразу замовив гуляш, хоч їсти не хотілося зовсім. Тібор сів навпроти й поклав на стіл латунний прилад. Стрілка ліниво погойдувалася.

— Пане Фаро, — сказав Тібор. — Скажу вам прямо. Ви наживка, і самі цього не знали. Хтось дав вам жетон і доручення. Навіщо? Затим, щоб ви сіли в сьомий вагон і привернули до нього увагу. Якщо ви злодій, ми вас заарештуємо. Якщо не злодій, то вас використовують ті, хто ловить нас на живця.

— Або ті, хто хоче, щоб ви зловили когось іншого, — випалив Лукаш і одразу пошкодував.

Тібор підняв очі.

— Кого?

— Не знаю, — сказав Лукаш. — Просто так сказав.

— Просто так ніхто не говорить. — Тібор забрав свій прилад, підвівся. — Корнеле, Мате, повертаємося до вагонів. Пане Фаро, ми з вами ще побесідуємо. До кордону ви нікуди не подінетеся, потяг іде тільки вперед.

— Вибачте, — обережно сказав Лукаш, — а звідки ви дізналися, що вантаж у сьомому вагоні?

Тібор завмер на секунду.

— Нам повідомили, — відповів він, не обертаючись. — Телефоном. Голос був чемний. Занадто чемний.

— Хто?

— Якби ми знали, ми б не їхали в цьому потязі.

Вони пішли. Лукаш залишився за столиком із холодним гуляшем і холодним дрожем між лопатками. Повідомили. З потяга. Значить, у когось на борту був телефон і вагома причина нацькувати митницю на власний вагон.

Він кинув на стіл кілька банкнот, підхопив сумку й побіг назад. Пробіг восьмий, влетів у сьомий і вдерся до службового купе, не постукавши.

Дана стояла біля шафки, бліда, як крейда. Еліас сидів навпроти, стискаючи в руках уламок олівця.

— Що? — спитав Лукаш.

— Вони були тут, — сказала Дана. — Поки ви водили їх складом, Тібор Надь прислав одного. Корнела. Він увійшов, подивився на шафу й сказав: «Відчиніть».

— І ви?..

— Я сказала, що в мене немає ордера на обшук у власному вагоні, — відповіла Дана. — І що якщо вони хочуть розкрити службове майно залізниці, хай спершу отримають підпис начальника потяга.

— І що він?

— Пішов. — Дана видихнула. — Але сказав, що повернеться. З підписом.

Лукаш повільно опустився на сидіння.

— Мені здається, — сказав він, — що підпис начальника потяга в них буде дуже швидко.