Розклад із точкою повернення

Тордіс жила в маленькому жовтому будинку на схилі пагорба, звідки видно було і міст, і вогні Тромсе, і темну смугу фіорду. Маттіас приїхав до неї не в суботу й не о шостій. Він приїхав у вівторок, о четвертій дня, прямо з лікарні, де його протримали двоє діб для обстежень, і стояв на ґанку, тримаючи в руках червону коробку з тортом, купленим у першій-ліпшій кондитерській.

Він стояв і не дзвонив. Над ґанком горіла жовта лампа, на вікні біліли занавіски з вишитими оленями, а за склом рухалася тінь. Він уже підняв руку до дзвінка й утретє за останні п'ять хвилин подумав: «Можу піти. Сказати, що зайду потім. Зателефонувати ввечері». Думка була звична, зручна, як стара куртка.

Потім він згадав драбину зі світла й порожнечу, в якій залишив цю думку, і натиснув кнопку.

Двері відчинилися майже одразу. Тордіс стояла на порозі у в'язаній кофті й домашніх штанах, із борошном на щоці, і дивилася на нього так, як дивляться на привида, що прийшов у неналежну годину. Їй було двадцять дев'ять, а до тридцяти лишалося три дні. У неї були такі самі сірі очі, як у нього, і така сама вперта лінія підборіддя, і вона, як і раніше, мружилася, коли їй хотілося не заплакати.

— Ти спізнився, — сказала вона.

— Знаю.

— На три дні.

— Знаю.

— Інгрід зателефонувала в суботу. Сказала, що ти затримуєшся. Потім у неділю. Потім учора. Я вирішила, що ти помер. Потім вирішила, що тебе викрали. Потім розсердилася й вирішила, що ти просто знову поїхав.

— Тордіс…

— Заходь, — урвала вона. — Холодно.

Він увійшов. У передпокої пахло ваніллю, корицею й яблуками. На кухні гуділа духовка. На столі стояв накритий стіл, нерушений: два прибори, біла скатертина, свічка, порожня тарілка поруч із порожнім келихом.

— Це для мене? — запитав він.

— Це для суботи. — Вона відвернулася й чомусь заходилася перекладати виделки. — Я накрила заздалегідь. На всякий випадок. Якщо ти раптом прийдеш раніше.

Маттіас поставив торт на стілець і підійшов до неї. Не швидко, не рішуче, а повільно, як підходять до дикої тварини, не бажаючи її злякати. Зупинився за крок.

— Я чув тебе, — сказав він.

— Що?

— На причалі. Коли мені було шістнадцять, а тобі дванадцять. Ти кричала: «Повернися до дня народження». Я тоді не розчув. Двадцять років не чув. А недавно почув. — Він глибоко вдихнув. — Пробач, що так довго.

Вона обернулася. Обличчя в неї тремтіло, і вона намагалася впоратися, але сльози вже котилися по щоках, і борошно на щоці перетворювалося на білі доріжки.

— Ти дурень, — сказала Тордіс.

— Знаю.

— Ти неможливий дурень.

— Знаю.

— Я спекла пиріг.

— Я знаю. Я чую запах.

Вона засміялася, схлипнула, ударила його кулаком у груди, потім обійняла. Міцно, як у дитинстві, коли треба було втримати його, щоб він не відплив. Маттіас обійняв її у відповідь і вперше за багато років не глянув на годинник.

Вони розмовляли до півночі. Він розповів їй майже все: про сходинки, про Сігрун, про Йоуанеса, про старого в золотому світлі. Вона слухала мовчки, підперши щоку долонею, і не перебивала. Лише раз запитала:

— А ти не боявся?

— Боявся.

— Але йшов.

— Але йшов.

— Чому?

Він подумав.

— Тому що більше не було кому, — сказав він. — І ще тому що хтось чекав відповіді. Я втомився бути тим, хто не відповідає.

Тордіс кивнула й нічого не сказала. Потім дістала з духовки пиріг, яблучний, з корицею, золотистий, і розрізала навпіл. Одну половину поставила перед ним.

— З днем народження, — сказав Маттіас.

— Мені тільки за три дні.

— Я залишуся.

— До суботи?

— До суботи. І після.

Вона подивилася на нього довгим, уважним поглядом. Потім підняла виделку.

— Тоді їж, — сказала вона. — Поки теплий.

Новина про повернення Астрід Нордлі облетіла Норвегію протягом доби, а до кінця тижня про неї писали газети Європи. Заголовки були різні: від стриманих «Метеоролог, що зникла двадцять років тому, знайдена живою» до відверто сенсаційних. Журналісти облягали лікарню, де вона лежала на обстеженні, але лікарі нікого не пускали. Астрід давала короткі інтерв'ю лише одній людині: Ейвінду Лунду, який подовгу сидів біля її ліжка й записував свідчення для прокуратури. Про сходинки вона не говорила. Говорила тільки, що була в горах, що втратила лік часу й що рада повернутися.

Ельмквіста судили в травні. Справа обросла такими подробицями, що прокурор спочатку не повірив власним очам, а потім довго мовчав перед суддями. У списку зниклих за двадцять років значилося чотирнадцять осіб, які, за документами, зникли за найрізноманітніших обставин: у горах, на морі, на нічних дорогах. Одинадцять із них були знайдені за один тиждень. Вони прокидалися у власних ліжках, у квартирах, яких не бачили роками, і не пам'ятали, де були. Троє, яких знайшли раніше, лежали в лікарнях Рейк'явіка й Тромсе й повільно приходили до тями. Пер Вейс першим ділом пішов у пекарню на Лейґавеґюр і стояв біля дверей чверть години, поки Сігрун не вийшла сама й не затягла його всередину.

Ельмквіст не захищався. Він визнав усе: і провину, і обставини. Тільки відмовився назвати місце, де знайшов сходинки, і не став пояснювати, як збирав лінзи. «Це не має значення, — сказав він. — Їх більше немає». Суд засудив його до дванадцяти років. Коли його виводили, він озирнувся на лаву, де сиділа Астрід у сірій сукні, і тихо, але виразно промовив:

— Я озирався.

Вона не відповіла. Але Маттіас, що сидів поруч, побачив, як вона злегка кивнула, один раз, коротко, як кивають людині, з якою давно все закінчено і яка все ж сказала останнє слово.

У червні над Тромсе стояли білі ночі.

Маттіас повернувся до чергувань на початку травня. Ейвінд, виконавши обіцянку, не подав рапорту, а натомість оформив йому три тижні оплачуваної відпустки й догану «за порушення наказу за виняткових обставин». Догану було вписано в особову справу червоним чорнилом, і Маттіас довго її роздивлявся, як роздивляються першу в житті нагороду.

Він більше не звіряв час із годинником по двадцять разів на день. Той ішов на зап'ястку м'яко, трохи швидше за належне, на чотири секунди на добу, і тепер він просто знав цю поправку, не виймаючи її з голови. Серед червня він злітав у Рейк'явік і привіз Сігрун батьківський годинник: хотів віддати його їй, як обіцяв. Сігрун вийшла з-за стійки, витерла руки об фартух і не взяла.

— Він ваш, — сказала вона. — Просто тепер ви знаєте, що час не належить годинникам.

Він залишив його на зап'ястку й з'їв два шматки житнього хліба з маслом.

Бергтора отримала новий катер. Його збудували жителі Торсгавна всім містом за три тижні, і вона назвала його «Свана-Два». Йоуанес виходив на причал, спираючись на ціпок, і дивився, як онука виводить човен у затоку. Він нічого не казав. Годинник у його кімнаті йшов тепер уперед, як належить, і він, здається, трохи сумував за колишнім.

Астрід повернулася на станцію «Сольвік» наприкінці червня. Її привіз Маттіас на «Півночі-Чотири», і вони сіли на плато, де влітку зеленіла жорстка трава й цвіли крихітні білі квіти. Вона увійшла всередину, постояла в тиші, потім поклала зошит на стіл, рівно на те місце, де він лежав двадцять років тому, поруч із окулярами в дротяній оправі. «Хай станція пам'ятає», — написала вона на останній сторінці й вийшла надвір.

— Не шкодуєш? — запитав Маттіас.

— Про що?

— Про втрачені роки.

Вона помовчала, дивлячись на гори.

— Ні, — сказала вона. — Я шкодую тільки про те, що не вибрала раніше. Але це не втрачений час. Це просто час, який був потрібен.

Тієї ночі, останньої ночі червня, Маттіас сидів у черговій кімнаті над кухлем чаю й дивився на небо за вікном. Воно було світле, молочне, без жодної зірки. Інгрід, як завжди, сиділа за пультом у навушниках, і сиві скроні її сріблилися у світлі лампи.

— Ти не дивишся на годинник, — сказала вона, не обертаючись.

— Ні.

— Це щось нове.

— Так.

Вона усміхнулася, і він побачив її усмішку у відображенні вікна. Потім раптом завмерла.

— Маттіасе, — сказала вона. — Підійди.

Він підійшов. На центральному моніторі, де зазвичай повзли мітки суден і точки аварійних маяків, світилася зелена точка. Вона блимала з такою акуратністю, ніби її ввімкнула не аварія, а звичка: три короткі, пауза, довгий, пауза. Під точкою стояв позивний, не такий, як раніше, і водночас надто знайомий: S-Ó-L-V-I-K-S-Ø-R.

Сольвік-Сьор. Південний Сольвік.

— Такої станції немає, — сказала Інгрід тихо. — Ні в одному реєстрі. Я перевірила двічі.

— Звідки сигнал?

Вона вивела координати. Вони були такі, яких Маттіас не бачив жодного разу за чотирнадцять років у небі: сімдесят вісім градусів південної широти, поблизу Землі Королеви Мод. Лід. Інша півкуля.

— Антарктида, — сказав він.

— Це неможливо.

— Так.

Інгрід потягнулася до регулятора гучності, і з динаміка вийшов рівний, терплячий ритм: крапка, крапка, тире. Пауза. Одинадцять секунд. А потім поверх ритму пролунав голос. Жіночий, молодий, незнайомий, із легким акцентом, якого він не міг визначити. Вона говорила англійською, і кожне слово падало в тишу чергової, як камінчик у колодязь.

— Хольме. Маттіас Хольм. Нам сказали, що ви вмієте відповідати.

Інгрід повільно зняла навушники й поклала їх на пульт. Маттіас стояв нерухомо, дивлячись на зелену точку, що блимала, не поспішаючи, як серце людини, давно звиклої чекати. За вікном над фіордом, на світлому літньому небі, не було ні сходинок, ні сяйва.

Але він знав, що дивиться туди, де вони скоро з'являться.

Він поклав долоню на тангенту мікрофона, зачекав рівно одинадцять секунд і відповів.