Лід

Вони опустилися на плато так тихо, що Маттіас не одразу зрозумів, що стоїть на твердій землі.

Останні сходинки розсипалися над їхніми головами срібним пилом, і пил цей осідав на сніг повільним, м'яким світлом, як осідає попіл після багаття. Навколо лежало засніжене плато хребта Сольвік, біле, пустельне, з самотньою сірою станцією посередині. Над нею, на сході, починало сіріти небо: не світанок, а тільки обіцянка світанку, блідо-блакитна смуга, що розливалася над горами. Було холодно. Справжнім, чесним холодом, від якого сльозяться очі й хрумтить у ніздрях. Маттіас вдихнув на повні груди й закашлявся, бо повітря було таке чисте, що пекло.

— Вітер, — сказала Астрід.

Вона стояла поруч, у червоній куртці, й злегка похитувалася, як людина, що довго пробула на судні й зійшла на берег. Обличчя в неї було закинуте, очі заплющені. Сиве волосся ворушилося на чолі.

— Двадцять років я не відчувала вітру, — сказала вона. — Тільки світло. Його не замінити.

— Добре?

— Холодно, — усміхнулася вона. — Як добре.

Вони постояли трохи мовчки. Потім Маттіас озирнувся. Станція «Сольвік» стояла за двадцять кроків, і вікна її були темні. Ліхтар над дверима погас. Піч, мабуть, остигла. Ніщо в ній більше не підтримувало ілюзію часу. Просто порожній сірий будиночок на краю хребта, занесений снігом.

А поруч зі станцією, на самому льоду, лежав чоловік.

Ельмквіст лежав на боці, підтягнувши коліна, як лежать діти уві сні. Пальто його було подерте, шапка злетіла, і сиве волосся ворушилося на вітрі. Скринька валялася поруч, відкрита, порожня, і на дні її сяяв тонкий шар води: одинадцять лінз розтанули, як весняний лід. Поряд чорніла шкаралупа розбитої лампи. Він не рухався, і на одну страшну секунду Маттіас вирішив, що спізнився.

Але коли вони підійшли ближче, Ельмквіст розплющив очі.

Вони були такі самі світлі, але потьмяніли, як скло, яке надто довго протирали. Він дивився на них знизу вгору, не намагаючись підвестися, і в його обличчі не лишилося нічого від чемної маски. Воно було просто старим, пом'ятим, людським.

— Ти тут, — сказав він Астрід хрипко. — Я думав, це сходинка пожартувала.

— Це я, — відповіла вона. — Бальтазаре, ти поранений?

— Ні. Тільки ноги не слухаються. Усе інше… — Він слабко ворухнув рукою. — Дивно. Я стільки років не відчував холоду. А тепер відчуваю, і це приємно.

Маттіас присів навпочіпки, перевірив пульс на шиї, оглянув руки й ноги. Нічого не було зламано. Тільки сильне переохолодження, виснаження й шок. Він накрив старого своєю курткою, підіткнув краї.

— Лежіть, — сказав він. — По вас скоро приїдуть.

— Хто? — Ельмквіст трохи повернув голову. — Поліція?

— Рятувальна служба. Потім поліція.

— Логічно. — Ельмквіст слабко посміхнувся. — Ви ніколи не відступали від порядку, містере Хольм. Це ваша сила й ваша слабкість. Але, здається, сьогодні ви знайшли спосіб бути і тим, і другим.

— Ви знаєте, що залишили п'ятнадцять людей на сходинках, — сказав Маттіас. — Ви знаєте, що вони живі. Ви відповісте за це.

— Знаю.

— Це не помста, — тихо додала Астрід.

— Я знаю й це, — повторив він. Помовчав і раптом, без будь-якого зв'язку, запитав: — Астрід, скажи, там, на останній… було страшно?

Вона замислилася. Постояла, дивлячись на небо, на срібний пил, що повільно танув.

— Перші два роки так, — сказала вона. — Потім перестало. Потім я стала чути ефір. Потім стала подавати позивний. Я не хотіла, щоб мене знайшли, Бальтазаре. Я хотіла, щоб хтось відповів. Це не одне й те саме.

— Ні, — тихо сказав він. — Не одне й те саме.

Він заплющив очі й більше нічого не говорив.

Звук долинув здалеку, спочатку як далекий джміль, потім гучніше, ритмічніше, з хльосткими ударами лопатей. Маттіас підняв голову. На сході, над самим краєм хребта, показалися вогні. Червоний, зелений, білий. Гелікоптер, що летів низько, по-господарськи, як літають ті, хто знає кожну складку цих гір. Він упізнав би цей звук із тисячі: «Північ-Два». Друга машина служби.

Він підвівся й махнув обома руками над головою.

Гелікоптер зробив коло, м'яко опустився за сотню кроків від станції, і коли лопаті вповільнили обертання, з кабіни вистрибнули двоє в помаранчевих куртках, а слідом, важко, не по літах, але й без допомоги, Ейвінд Лунд.

Він ішов по снігу великими кроками, і Маттіас уперше за одинадцять років побачив, як у начальника зміни тремтять руки. Очі були перев'язані, але пов'язку він зсунув на чоло, і під нею проступали червоні, запалені білки. Він зупинився за три кроки, окинув поглядом Маттіаса, потім Астрід, потім Ельмквіста, що лежав на снігу, і знову Маттіаса.

— Хольме, — сказав він.

— Ейвінде.

— Ти порушив наказ.

— Так точно.

— Ти вилетів сам у шторм, втратив зв'язок, зник на дві доби й повернувся з людиною, яку двадцять років вважали загиблою.

— Так точно.

Ейвінд мовчав. Він стояв, стиснувши кулаки, і в нього сіпалася щока. А потім ступив уперед і обійняв Маттіаса так міцно, що в того хруснули ребра.

— Ідіот, — сказав він йому в плече. — Ти ідіот, Маттіасе. Я тебе звільню. Я сьогодні ж подам рапорт.

— Подавайте.

— Подам.

— Але потім.

— Потім, — погодився Ейвінд, і голос у нього зірвався. — Потім.

Він відсторонився, провів тильним боком долоні по очах і повернувся до Астрід. Довго дивився на неї, і в цьому погляді було все: двадцять років сумнівів, закрита справа, папка в шафі, яку ніхто не відкривав.

— Пані Нордлі, — сказав він. — Я Ейвінд Лунд. Тоді, у дві тисячі шостому, я був помічником начальника пошукової групи. Я підписав акт про закриття. Я не повинен був цього робити. У мене були сумніви, але не вистачило сміливості.

— Ви були молоді, — сказала Астрід.

— Мені було тридцять вісім.

— Це молодо.

Він усміхнувся крізь сльози, розправив плечі й витягнувся, як на параді.

— Рятувальна служба Тромсе до ваших послуг. Ми доставимо вас додому.

З гелікоптера виліз іще один чоловік, якого Маттіас не очікував побачити: невисокий, кремезний, у темній парці й із валізкою в руці. Лікар. За ним двоє поліцейських у формі підійшли до Ельмквіста, обережно підняли його, закутали в тепле покривало. Той не чинив опору. Тільки коли його повели до гелікоптера, озирнувся й подивився на Астрід.

— Дякую, — сказав він. — Що не залишила.

Вона нічого не відповіла. Просто стояла й дивилася, як його ведуть. Обличчя її не було ні холодним, ні жорстоким. Воно було просто закритим, як закривається книга, дочитана до кінця.

— Ходімо, — сказав Ейвінд тихо. — Вам треба в тепло.

— Хвилину, — сказала Астрід.

Вона підійшла до станції, піднялася на ґанок, штовхнула двері й увійшла. Маттіас пішов за нею.

Усередині було темно й холодно. Піч не горіла, лампа на столі погасла, кухоль із чаєм захолов. Календаря на стіні не було: Маттіас згадав, що забрав його з собою. Пульт стояв темний і мертвий, і на ньому лежав телеграфний ключ, потьмянілий, із зеленим нальотом. Астрід підійшла до столу, взяла окуляри в дротяній оправі, покрутила в пальцях.

— Двадцять років, — сказала вона. — Вони залишилися такими самими.

— Я привіз журнал, — сказав Маттіас і дістав зошит. — Хочете?

Вона взяла його, розгорнула на останній сторінці, перечитала власні слова, написані рівним дорослим почерком, і тихо закрила.

— Я хочу залишити це тут, — сказала вона. — Хай станція пам'ятає. Але не зараз. Спочатку я хочу побачити справжнє небо.

Вони вийшли. Над хребтом стояла синя полярна ніч, і в ній, повільно згасаючи, пливли останні спалахи сяйва. Не сходинки й не драбини: просто зелені стрічки, як годиться, ліниві й безтурботні, що танцюють над Тромсе. Астрід стояла, закинувши голову, і по обличчю її текли сльози, але вона посміхалася.

— Гарно, — сказала вона. — Воно таке просте.

— Так.

— Я боялася, що не впізнаю його.

У гелікоптері заговорила рація. Спочатку зашурхотіла, потім видихнула голос, який Маттіас знав краще за власний. Він підбіг до кабіни, схопив мікрофон.

— Інгрід.

— Господи, — сказала Інгрід, і в ефірі на секунду лишилося тільки її дихання. — Господи, Маттіасе. Я тебе чую. Ти повернувся. Ти повернувся з точкою повернення.

— Так, — сказав він. — Я повернувся.

— Скільки в тебе пального?

Він засміявся, і цей сміх вирвався з нього, як давно затриманий видих.

— Двадцять хвилин, — відповів він.

— Добре, — сказала вона, і він почув, що вона плаче. — Тоді лети додому.

Він стояв, притискаючи мікрофон до грудей, і дивився, як над Тромсе піднімається слабка сіра лінія світанку. І раптом зрозумів, що в ефірі є ще один голос, тонкий, старечий, із легким фарерським акцентом.

— Хольме. Це Йоуанес Гойгорд. Мені телефонувала ваша диспетчерка через червоний вогник. Він знову запрацював. Я п'ю чай. Бергтора жива, пливла до берега на плоту, зараз сидить у мене й п'є каву. Вона каже, що катер утратила, але це дрібниці. Передайте пані Нордлі, що годинник більше не йде навспак.

— Передам.

— І ще, пілоте. Сігрун повернулася в пекарню годину тому. Просила сказати, що хліб чекатиме на вас, коли прийдете. І годинник теж.

Маттіас подивився на зап'ясток. Стрілки під склом застигли на 04:47. Але поки він дивився, секундна стрілка здригнулася, пішла, і тонка світла смужка часу повільно потекла по циферблату, як вода по висохлому руслу.