Сігрун підіймається

— Ні, — сказав Маттіас.

— Не вам вирішувати, пілоте.

— Я готовий залишитися. Мені нічого втрачати, у мене навіть годинника немає.

Сігрун засміялася, коротко й грубувато, і цей сміх раптом зробив її молодшою. Вона стояла серед білого світла в синьому фартусі, одягненому поверх зимової куртки, з борошняною смугою на щоці, і зовсім не була схожа на героя. Скоріше на людину, що вночі встала до печі, бо вранці хтось прийде по хліб.

— У вас є те, чого немає в мене, — сказала вона. — Вам треба дійти до кінця. Ви єдиний із нас, хто може. Йоуанес старий. Я прив'язана до сходинок. А ви йдете вперед. Я знаю це краще за вас: коли я дивилася, як ви заходите до мене в пекарню, у вас на плечах лежала вся дорога.

— Сігрун…

— Двадцять два роки тому я не озирнулася, — сказала вона. — Ельмквіст звелів не озиратися, і я послухалася. Усе життя відтоді я печу хліб і повторюю собі, що повернулася. Але я не повернулася. Я досі стою там, на драбині, спиною до нього. — Вона кивнула на Пера Вейса. — Тепер обернуся. Будь ласка, не відбирайте в мене цього.

Маттіас хотів сперечатися, але слова закінчилися. Він стояв, опустивши руки, і вперше за всю ніч зрозумів, що є рішення, яких не можна ухвалювати за іншого. Можна тільки відійти й дати людині стати на своє місце.

— Що треба робити? — запитала Ельза.

— Допомогти мені, — відповіла Сігрун. — Коли я стану на місце Пера, сходинка відчує, що опора змінилася. Він очуняє першим, бо довше за всіх тримав. Вам доведеться його піймати, інакше він упаде. Потім Агнес. Потім Лукас. Вони будуть слабкі. Ні їсти, ні пити, ні говорити толком не зможуть першу добу. Ви відведете їх униз по спіралі, до пікапа. Ключі в запалюванні.

— А ви? — запитав Томас.

— Я буду тут. Недовго.

— Скільки?

— Поки хтось не закінчить те, заради чого ми всі сюди прийшли.

Вона зняла фартух і акуратно склала вчетверо. Потім дістала з кишені годинник, батьків годинник Маттіаса, і вклала йому в долоню. Він здивовано глянув на неї.

— Але плата…

— Плату я вже взяла. Сходинка знає, що ви віддали. Тепер він вам не потрібен. Але візьміть, як заставу. Коли повернетеся, віддасте мені, і ми будемо в розрахунку. А поки носіть.

Він застебнув ремінець на зап'ястку. Годинник показував 04:47 і стояв.

— Він не йде.

— Не йде, — погодилася Сігрун. — Це добре. Значить, ви ще не повернулися.

Вона підійшла до Пера Вейса. Зупинилася перед ним так близько, що їхнє дихання змішалося в одну білу хмаринку. Взяла його за ліву руку. Рука була холодна й незгинна, як дерев'яна. Сігрун обхопила її обома долонями, подихала, потерла.

— Здрастуй, Пере, — сказала вона тихо. — Пробач, що так довго.

І ступила на його місце.

Не виштовхнула й не відсунула, а просто стала так, що на мить вони обоє опинилися в одній точці, і світло зімкнулося над ними білим куполом. Маттіас заплющив очі. Коли розплющив, купол погас, і на краю майданчика стояли вже двоє: Сігрун, застигла з піднятим підборіддям, і юнак, що падав уперед, і падіння його було повільним, як уві сні.

Томас Рей рвонувся й піймав його в останню мить. Хлопець повис у нього на руках, важкий, обм'яклий, і раптом сіпнувся всім тілом, як людина, яку висмикнули з крижаної води. Він жадібно вдихнув. Раз, другий. Із грудей вирвався хрип, що переходив у кашель.

— Тихо, тихо, — бурмотів Томас, притримуючи його за плечі. — Усе добре. Ми тут. Дихайте.

— Я… — Пер Вейс розплющив очі, темні, величезні, незрячі. Він дивився на Томаса, на небо, на світло. — Я не… озирнувся?

— Ні, — сказав Маттіас. — Ви не озирнулися.

— Добре. — Він заплющив очі, і по щоці його потекла сльоза, перша за двадцять два роки. — Я боявся, що озирнуся.

Агнес Дален очуняла наступною. Вона повільно опустилася навколішки, не розтискаючи кулака, в якому тримала червону рукавичку, і повторювала одне слово: «Ася». Тільки потім Маттіас зрозумів, що це не слово, а ім'я. Ельза Мунк сіла поруч і обійняла її, а жінка дивилася в порожнечу, розгойдувалася й шепотіла: «Ася, Ася, Ася», і в її голосі була така ніжність, що в Маттіаса защипало очі.

Лукас Берг прийшов до тями останнім і дуже дивно. Він не впав, не закашлявся, не заплакав, а просто глянув на олівець у своїй руці. Потім на небо. Потім на Маттіаса.

— Який рік? — запитав він рівним голосом, як запитує людина, що виходить із наради.

— Дві тисячі двадцять шостий.

— Ах, он як. — Лукас кивнув. — Я не встиг дописати розділ.

Томас розсміявся нервово, майже істерично, і затулив рота долонею. Ельза схлипнула. Пер Вейс, лежачи на руках у Томаса, теж раптом засміявся, слабко й хрипко, і в цьому сміхові було більше життя, ніж у найдовших промовах. Навіть Агнес підняла голову й посміхнулася крізь сльози.

Маттіас стояв осторонь і дивився на Сігрун.

Вона не рухалася. Стояла на краю майданчика, застигла в світлому тумані, з піднятим підборіддям так само, як раніше піднімав його Пер. Але обличчя в неї було інше: спокійне, зосереджене, майже щасливе. Вона тримала світло не як покарання, а як роботу, до якої звикла. На шиї в неї поблискував ланцюжок із маленьким мідним колоском, і колосок ледь тремтів у такт сходинці.

— Ідіть, — прошепотіли її губи без звуку. — Ідіть, не озирайтеся.

Він хотів сказати їй щось важливе, але не знайшов слів. Тільки поклав долоню на серце й схилив голову. Це не було прощанням. Це було обіцянкою, як того разу, в Інгрід, коли він не вимовив слова «обіцяю» й усе одно зрозумів, що воно вже сказане.

— Ми доведемо їх, — сказала Ельза. Вона встала, стисла в кулаці ремінь рюкзака. — Ми з Томасом упораємося. А ви?

— Мені треба далі.

— Знаю. — Вона простягла руку, коротко й твердо, як чоловік. — Якщо зустрінете цього чоловіка, скажіть йому, що я хочу повернути йому гроші.

— Він не візьме.

— Тоді хай подавиться ними.

Він потиснув її руку. Томас, притримуючи Пера, кивнув йому через плече. Лукас Берг, уже стоячи на ногах, вивчав свій олівець і, мабуть, подумки дописував обірване речення. Агнес тихо плакала й посміхалася водночас.

— Дякую, — сказав Пер Вейс, дивлячись на Маттіаса. — Я не знаю вашого імені.

— Маттіас.

— Дякую, Маттіасе. Скажіть їй… — Він замовк, повернувся до Сігрун, і губи його затремтіли. — Скажіть, що я не сержуся. Я весь час думав, що вона чує, як я кричу, і не може допомогти. Скажіть, що це не її вина.

— Скажу, — відповів Маттіас. — Але краще ви самі. Приходьте до неї по хліб.

Пер кивнув, і по його обличчю знову попливли сльози.

Вони почали спуск. Маленька, нестрійна група: двоє здорових, троє слабких, що підтримували одне одного. Томас вів Пера. Ельза несла Агнес майже на руках. Лукас ішов сам, притримуючи олівець за вухом. Світло охоче прийняло їх на спіраль і повело вниз, і вже за хвилину вони стали нерозрізнені в сяйві.

Маттіас залишився з Сігрун.

Він постояв ще трохи. Потім витяг із кишені буханку, яку вона йому залишила, відламав окрайчик, поклав на світлу підлогу біля її ніг. Не плату, не дар. Просто хліб. Так, як залишають біля порога для тих, хто довго йде.

— Поверну годинник, — сказав він уголос. — Неодмінно.

Майданчик здригнувся. Світло навколо потемніло, а потім спалахнуло знову, але тепер яскравіше, чистіше, і з краю, де стояла Сігрун, піднялася вгору тонка золотиста нитка. Вона витяглася в небо, розтяглася в лінію, перетворилася на нову сходинку. Вище й далі, ніж ті, якими він ішов раніше. Маттіас закинув голову.

Там, на самому краю цієї драбини, ледь розрізнений на тлі темного неба, горів золотий вогник.

Ельмквіст ішов уперед. Але тепер Маттіас знав: він не один. Позаду лишилися люди, які повірили йому, і жінка, що тримала. Попереду чекали ще двоє: старий доглядач маяка і жінка, яку ніхто не бачив двадцять років.

Він підняв комір, поправив на поясі червоний маячок, що так само блимав у темряві, і зробив перший крок на нову сходинку.