Місто без розкладу

У Рейк'явіку в січні ніхто не поспішає, бо поспішати нікуди: світанок приходить близько одинадцятої й іде о пів на п'яту, а між ними лишається сіра смуга, яку місцеві називають днем із чемності. Була четверта ранку. Місто спало, і тільки вітер у провулках між низькими будинками, критими гофрованим залізом, порався біля сміттєвих баків.

Маттіас ішов набережною й розглядав вулиці так, як розглядають чуже життя крізь скло. Червоні, сині, жовті стіни. Вузькі вікна із занавісками. Кішка, що сиділа на ґанку й дивилася на нього з презирством людини, яка бачила все. Він хотів запитати в когось дорогу, але питати було нікого, та й що питати? «Вибачте, де в вас пекарня жінки, яка двадцять років тому повернулася зі зоряної драбини»?

Він зупинився під ліхтарем і дістав зошит. Нордлі писала: «Сігрун Арнардоттір, повернулася, пекарня». Більше нічого. Ні вулиці, ні будинку, ні телефону. Але щось підказувало йому, що шукати довго не доведеться. Сходинки не ведуть наосліп. Ельмквіст же теж ішов не навмання.

Він завернув за ріг і відчув запах.

Теплий, густий, з ваніллю, корицею, дріжджами й ще чимось пряним, чого він не міг назвати. Запах хліба о четвертій ранку, коли уся решта всесвіту ще спить. Маттіас пішов на нього, як на радіомаяк. За сто метрів, у вузькому провулку між аптекою та книгарнею, він побачив вікно, з якого лилося жовте світло. Над дверима висіла вивіска, скромна, дерев'яна, з намальованим колоском. На склі зсередини білою крейдою виведено слово «Opið». Відчинено.

Він штовхнув двері, і дзвіночок дзенькнув тонко й коротко.

Усередині було жарко. Низька кімната, підлога із сірого каменю, довга стійка, за нею піч, у якій гуло полум'я. Пахло так, що в Маттіаса запаморочилося в голові: він зрозумів, що не їв із учорашнього дня. На дерев'яних полицях остигали хліби: темні житні буханки, круглі булки з тмином, плетені коси, посипані маком. За стійкою стояла жінка.

Їй було близько п'ятдесяти. Невисока, міцна, з широкими плечима й сильними руками, вимазаними по лікоть у борошні. Волосся, руде з сивиною, було заплетене в тугу косу й закручене у вузол на потилиці. На ній був синій фартух, на носі пляма борошна, і вона дивилася на того, хто увійшов, так, як дивляться на давно очікуваного, але не дуже бажаного гостя.

— Зачинено для чужих, — сказала вона англійською з м'яким північним акцентом. — Відчинено для тих, хто знає, навіщо прийшов. Ви знаєте?

— Не впевнений, — відповів Маттіас. — Але в мене є ім'я.

— Імена є в усіх.

— Астрід Нордлі.

Жінка завмерла. Лише на секунду, але він устиг побачити, як щось пройшло її обличчям, як тінь від птаха по снігу. Потім вона витерла руки об фартух, акуратно, палець за пальцем, і вийшла з-за стійки.

— Зачиніть двері, — сказала вона. — Протяг.

Він зачинив. Жінка замкнула замок, повернула табличку на «Lokað» і лише потім знову подивилася на нього, тепер уже уважно, зверху вниз і назад. Зупинилась на жилеті, на червоному маячку, на комірі, де ще блищали голочки інею.

— Гірський рятувальник, — сказала вона. — Гелікоптерник. Прийшли сьогодні вночі по драбині з півночі. Відчувається. Від вас пахне озоном.

— Я не знаю, як це працює.

— Ніхто не знає. Я Сігрун Арнардоттір. А ви?

— Маттіас Хольм.

— Хольм, — повторила вона, пробуючи на смак. — Норвежець. Гарне прізвище. Хольм означає острівець, а острови мені подобаються. Сідайте. Ні, не туди, там мішки. Ось на цей ослінчик, біля печі.

Він слухняно сів. Тепло вдарило в обличчя, і вся ніч раптом обрушилася на нього разом: утома, крижане повітря хребта, тягучий біль у плечах. Сігрун поставила перед ним тарілку з гарячим хлібом, шматочком масла й чашкою чаю, чорного, густого, з краплею чогось міцного. Він хотів відмовитися й не зміг.

— Їжте, — сказала вона. — Розмови потім. Я двадцять два роки приймаю тих, хто спускається з драбини. Знаю: спочатку хліб, потім правда.

Він їв. Хліб був теплий, м'який, з легкою кислинкою. Чай обпікав. Коли він нарешті підняв очі, Сігрун сиділа на сусідньому ослінчику, підперши підборіддя долонею, й дивилася на нього з виразом, у якому втома мішалася з очікуванням.

— Звідки у вас її ім'я? — запитала вона.

Маттіас дістав зошит і поклав на стійку. Сігрун не стала його брати. Тільки глянула на обкладинку, прочитала вголос, ледь ворушачи губами: «Журнал спостережень. Ст. Сольвік. А. Нордлі». І в неї сіпнулася повіка.

— Вона була жива, коли писала це, — сказала Сігрун.

— Вона й зараз жива. Так стверджує Ельмквіст. Хоча я не впевнений, що він каже правду.

— Ельмквіст був тут дві години тому.

Маттіас поставив чашку.

— Тут?

— Заходив по хліб. Як завжди. — Сігрун скривилася. — Він приїжджає щозими. Купує чотири буханки, платить монетою, холодною, як лід, і йде. Я не можу йому відмовити: він знає, що я знаю, а я знаю, що він знає. Між нами стара угода. — Вона обернулася й глянула на нього прямо. — Він вас бачив?

— Він розмовляв зі мною в «Сольвіку». Пропонував іти разом.

— І ви відмовилися.

— Так.

— Це добре, — тихо сказала Сігрун. — Дуже добре. Двадцять два роки тому я не відмовилася.

Вона встала, підійшла до печі й довго поралася із заслінкою, хоча потреби в цьому не було. Маттіас чекав. Він навчився чекати на чергуваннях: коли людина повертається до тебе спиною, означає, що вона збирається сказати те, чого не можна казати в обличчя.

— Мені було двадцять сім, — сказала вона нарешті, не обертаючись. — Моя сестра померла навесні. Я продала будинок, зачинила пекарню й пішла в гори на північ, кудись, де нічого не болить. Там я й побачила сходинки. Пішла по них, бо хотіла зникнути. Ельмквіст чекав на другій. Сказав, що він друг. Що знає, як іти. Запропонував узяти його за руку. — Вона помовчала. — Мені пощастило. Він вів не мене, а того, хто йшов слідом. Чоловіка, молодого хлопця. Не пам'ятаю імені. Я тільки чула, як він закричав, коли сходинка згасла.

— Ви повернулися.

— Не одразу. Я залишилася на сходинці на три роки. Тримала. Потім прийшов Йоуанес і змінив мене. Ми поділилися. — Вона нарешті обернулася. На обличчі в неї не було сліз, але очі блищали, як мокре каміння. — Ось що я знаю про Ельмквіста, пілоте. Він нікого не вбиває. Він просто не озирається. І тих, хто лишився позаду, для нього немає доти, доки йому не знадобиться нова опора.

Маттіас кивнув. Він відчував, як у грудях росте щось темне й тверде, не злість, ні, а скоріше ясність. Усе, що він прочитав у журналі, усе, що почув на станції, ставало на свої місця. Тепер він знав, з ким має справу.

— Мені треба дійти до останньої сходинки, — сказав він. — Мені потрібна підказка.

— Знаю, — кивнула Сігрун. — Усі приходять по підказку. Мені тут залишили слово, одне на всіх, і я його зберігаю. — Вона сіла назад на ослінчик, склала руки на колінах. — Але слово має свою ціну.

— Яку?

— Я не вибираю. Ціну призначає сходинка, а не я. Я тільки бачу її на тих, хто приходить.

Вона простягла руку й обережно торкнулася його зап'ястка.

— Годинник, — сказала Сігрун.

Маттіас опустив очі. Батьків годинник із пожовклим циферблатом, що йшов на чотири секунди на добу вперед. Він носив його чотирнадцять років, і це була єдина річ, яка належала йому цілком, без поправок. Годинник, за яким він вставав, їв, вилітав і повертався. Годинник, що відміряв кожну хвилину його життя й жодного разу не запитав, навіщо.

— Ні, — сказав він.

— Добре, — спокійно відповіла Сігрун.

— Це батьківський.

— Я знаю.

— Він… — Він замовк. Що «він»? Батько помер, коли Маттіасові було дев'ять, і годинник залишився від нього. Але справа була не в пам'яті. Годинник був його способом не загубитися. — Мені без нього не можна.

— Усім здається, що не можна, — сказала вона. — Але сходинка не бере те, без чого можна. Вона бере те, за що тримаєшся.

Він сидів, дивлячись на піч. За вікном посвітлішало, чи йому так здалося. Над дахами Рейк'явіка висіло тонке зелене сяйво, і йому причулося, що воно складається у щось віддалено знайоме: у сходинку, потім у дві.

— Ельмквіст знає слово? — запитав він.

— Знає.

— Отже, він заплатив?

Сігрун слабко всміхнулася.

— Він платить чужим. У кожного ціна своя, а в нього одна: ті, хто йде за ним. Не йому платити. Платять вони.

Маттіас згадав запис у журналі: «Він збирав не лінзи, а тих, хто залишається». Думка була проста й страшна, як порожній колодязь. Сігрун чекала.

Він підняв руку й розстебнув ремінець. Потім передумав, застебнув назад. Потім знову розстебнув. Годинник лежав у нього на долоні, легкий і холодний, і секундна стрілка вперто йшла, неквапливо, звично, по колу, яке не знало ні входу, ні виходу.

— Мені треба подумати, — сказав він.

— Звісно, — кивнула Сігрун. — Тільки до світанку. Потім сходинка піде.

Вона встала, взяла з полиці круглу житню буханку, загорнула в папір і поклала поруч із тарілкою.

— Це не плата. Просто хліб.