Розділ 3. Розмова без підтримки

Кабінет начальника відділу був у кінці коридору, за дверима з матового скла. Ребека бувала там не раз, але ніколи не почувалася так, як зараз: ніби входить до чужої квартири, де її давно перестали чекати.

Начальник сидів за столом, переглядаючи ранкову пошту. Худе обличчя, гострі вилиці, звичка не піднімати очей, поки співрозмовник не заговорить. Він кивнув їм на стільці й продовжив читати лист до кінця, акуратно склав його й лише потім подивився на відвідувачів.

— Слухаю.

Ребека розклала на столі три аркуші: таблицю, копію сторінки зі справи Ньюбері й список підставних компаній. Деніел лишився стояти біля дверей, схрестивши руки на грудях. Вона говорила рівно, без емоцій, як доповідала б у суді. Розповіла про сім справ, про спільний ланцюжок фондів, про коловий рух грошей, про зошит підроблювача, про втечу поромом. Назвала архівний номер. Назвала ім’я «Містер Нуль».

Коли вона закінчила, у кабінеті стало тихо. Начальник відділу мовчки перегортав папери. Обличчя його лишалося непроникним. Лише в кутику рота сіпнувся маленький м’яз.

— Це дуже серйозні звинувачення, сержанте.

— Це не звинувачення, сер. Це факти.

— Факти, вибудувані в певному порядку, перетворюються на версію. А версія без доказів перетворюється на наклеп. — Він поклав папери. — Ви стверджуєте, що мій колега, заступник керівника департаменту, два роки тому покривав злочинця?

— Я стверджую, що він підписав папір, який закрив справу Ньюбері.

— Це стандартна процедура.

— Тоді нехай пояснить, чому при стандартній процедурі підроблювач лишився на волі й тепер працює на людей, які вбили Едварда Прайса.

— Ви не довели, що Прайса вбили.

— Ліфт зупинили вручну.

— Це думка сержанта, не висновок експерта.

Деніел ступив уперед.

— Сер, патологоанатом дав висновок наступного ж ранку. Раніше, ніж було закінчено токсикологію. Вам не здалося це дивним?

— Мені здалося, що патологоанатом досвідчений.

— А вам не здалося дивним, що ви закрили сім справ за рік, кожна з яких вела до одних і тих самих людей?

Начальник відділу нарешті подивився на нього. Очі в нього були сірі, втомлені, без злоби.

— Інспекторе Гартвел. Ви служите майже двадцять років. Знаєте, скільки разів я чув фрази на кшталт «усе пов’язано»? Кожен слідчий одного разу захоплюється гарною теорією. Це нормально. Але я відповідаю за відділ, а не за теорії.

— Ми просимо санкцію на розслідування, — тихо сказала Ребека.

— Ні.

— Сер…

— Ні. — Він підвівся, підійшов до вікна й повернувся до них спиною. — Послухайте уважно. Я не кажу, що ви неправі. Я кажу, що не можу дати вам дозволу. Якби ви прийшли з незаперечними доказами, я передав би справу вище. Але ви прийшли з таблицею й зі словом «Містер Нуль». Цього недостатньо.

— Тоді ми зберемо більше.

— Ні, — повторив він. — Ви не збиратимете. Я прошу вас закрити цю теку й повернутися до поточної роботи. У нас на столі три нерозкриті крадіжки й пограбування ювелірної крамниці.

— Це наказ?

— Це прохання.

— А якщо ми відмовимося?

Він обернувся. В його обличчі щось здригнулося.

— Тоді я перестану вас підтримувати. Ви розумієте, що це означає. Без мого підпису ви не отримаєте ні ордера, ні машини, ні доступу до архіву. Ви опинитеся самі.

Ребека відчула, як холоне потилиця. Ці слова вона вже чула: два роки тому в іншому кабінеті, від іншого начальника, в іншому тоні.

— Я розумію, — сказав Деніел. Голос його прозвучав спокійно, майже ласкаво. — Дякую, що пояснили.

— Гартвеле…

— Ми все зрозуміли, сер. Гарного дня.

Він узяв Ребеку під лікоть і вивів її в коридор. Лише коли двері зачинилися, вона помітила, що руки в неї тремтять.

— Він не сказав, що ми помиляємося, — прошепотіла вона.

— Помітив.

— Він сказав: «я не можу».

— Це не одне й те саме.

Вони стояли біля вікна коридору, дивлячись на двір, де кур’єри заносили до будівлі ящики з різдвяними листівками. Деніел дивився на них, як на щось далеке й непотрібне.

— Нас відсторонять, — сказала Ребека.

— Можливо.

— А потім?

— Потім працюватимемо після зміни. На вихідних. У власний час.

— Ви згодні?

— Я давно згоден, — відповів він. — Хотів дізнатися, чи згодні ви.

* * *

Тереза Гейл погодилася зустрітися в суботу в кав’ярні на Бейкер-стріт. Ребека прийшла за пів години й зайняла столик у кутку, біля вікна. Руки не знаходили спокою: вона то брала чашку, то відставляла, то поправляла серветку. Деніел лишився в машині на іншому боці вулиці, бо Ребека попросила прийти сама.

Тереза з’явилася рівно о десятій, у бежевому пальті з хутряним коміром і червоному капелюшку, без якого Ребека її взагалі не пам’ятала. Вона помітила Ребеку, зупинилася на секунду, потім усміхнулася й підійшла.

— Бекі. Господи, як я рада. — Тереза обняла її, війнувши квітковими парфумами й чимось дитячим. — Ти схудла. Що трапилося? У відділі всі питають, як ти.

— Справді?

— Звісно. Роджер щоразу каже: «Нам бракує Лоурі».

— Роджер каже це, щоб не казати іншого.

— Ребеко…

— Терезо. — Вона поклала руки на стіл. — Я хочу спитати тебе про одну справу. Агентурна справа Ньюбері, архів чотири-один-один-сім. Ти була курувальним офіцером.

Тереза завмерла. Усмішка повільно сповзла з обличчя, як фарба з мокрої стіни.

— Звідки ти…

— Я бачила підпис. Скажи мені лише одне. Ти знала, на кого він працював?

— Як «на кого»? На нас. На відділ.

— А крім нас?

— Я не розумію, про що ти.

— Терезо. — Ребека змусила себе говорити м’яко. — Я не звинувачую. Я намагаюся зрозуміти. Ньюбері два роки підробляв папери для людей, пов’язаних зі смертю трейдера в Сіті. Ти не знала?

— Ні! — Тереза майже скрикнула, потім озирнулася й стишила голос. — Ні, Бекі. Присягаюся тобі. Він приходив раз на місяць, приносив якісь дрібниці. Прізвища постачальників, адреси складів. Ми платили сотню-другу. Я ніколи не бачила нічого серйозного.

— Хто сказав зробити його інформатором?

— Начальник. Він сказав, що Ньюбері корисний для великого розслідування. Що ми мусимо його берегти.

— Якого розслідування?

— Не знаю. Він не казав.

— І ти не спитала?

Тереза опустила очі.

— У нашому відділі не питали. Ти ж знаєш. Ти питала, і тебе перевели.

Ці слова влучили точніше за будь-яке звинувачення. Ребека повільно видихнула.

— Я думала, що ти теж відвернулася тоді. Після Пітера.

— Я відвернулася, — тихо призналася Тереза. — Бо мені було страшно. Не за тебе, за себе. У мене іпотека, діти. А ти рвалася в бій, не думаючи про наслідки. Я захоплювалася тобою й боялася тебе водночас.

Вони сиділи мовчки. За вікном ішов дрібний сніг, перший цього року. Він танув на асфальті, не встигаючи лягти.

— Я не прошу нічого робити, — нарешті сказала Ребека. — Я просто хочу, щоб ти знала: папери, які ти підписувала, могли служити комусь іншому. Якщо захочеш розповісти, телефонуй.

— Мене звільнять.

— Можливо.

— Але, — Тереза видихнула й раптом поклала руку на її долоню, — якщо щось знайду, зателефоную. Обіцяю.

Вона підвелася, ще раз обняла Ребеку й пішла, залишивши в повітрі слабкий запах квіткових парфумів. Ребека дивилася їй услід і вперше за довгий час відчувала не гіркоту, а щось інше: полегшення впереміш із смутком. Тереза не була ворогом. Вона була людиною, яку використали, як використали всіх.

Деніел чекав у машині. Він завів мотор, ні про що не питаючи, бо все вже було написано на її обличчі.

— Вона не знала, — сказала Ребека.

— Я бачив.

— Отже, я не помилилася в людях.

— Отже, не помилилися.

Вона відкинулася на сидіння й заплющила очі.