Розділ 2. Архів номер 4117

Вони розмовляли до ранку. Деніел сидів на килимі, притулившись до дивана, і слухав, а Ребека ходила кімнатою, вибудовуючи із сухих фактів хронологію. Він давно не бачив її такою: блідою, запаленою, з гарячковим блиском в очах. Вона говорила швидко, перебивала себе, поверталася до початку. Він не квапив.

— Річ не в тому, що я боюся помилитися, — сказала вона нарешті, зупинившись біля вікна. — Я боюся виявитися правою.

— Чому?

— Бо якщо архів чотири-один-один-сім підтвердить те, що я думаю, виходить, що люди, яких я вважала друзями, роками обслуговували цю систему. Не знали, не розуміли, просто виконували накази. А коли я заговорила, вони постаралися мене позбутися.

— Ви не знаєте цього напевно.

— Не знаю. Саме в цьому лихо. Якщо я скажу вголос, а виявиться неправдою, то звинувачу невинних. Тереза Гейл не заслуговує, щоб її ім’я тріпали коридорами через мої припущення.

— А якщо виявиться правдою?

— Тоді я втрачу рештки того, що в мене було.

Деніел підвівся, підійшов ближче й став поруч, не торкаючись.

— У вас є я.

Вона подивилася на нього. У сірому ранковому світлі її обличчя здавалося зовсім юним.

— Це не втіха. Це ще одне ім’я в списку тих, кого я можу потягнути за собою.

— Я не прошу вас мене берегти.

— Я знаю. Саме це й лякає.

Він хотів відповісти, але у вікно вже вповзав світанок, і в цьому світлі будь-які слова прозвучали б надто голосно. Деніел узяв свою куртку й сказав:

— Їдьмо до Ярду. Подивимося архів. Подивимося разом.

* * *

Архів розміщувався у підвалі будівлі, за сталевими дверима з кодовим замком. Чергова видала їм ключ і зажадала розписатися, але не спитала, навіщо їм папери дворічної давності. На стелажах лежали ряди коробок із номерами, пил висів у повітрі золотистою імлою. Деніел зняв із полиці коробку 4117 і опустив на стіл.

— Хто тут працює?

— Архіваріус, містер Лі. Але вночі він спить.

— Ранок, шоста.

— Тоді скоро прокинеться.

Вони розкрили коробку разом. Усередині лежали теки з особовими справами інформаторів, перев’язані шпагатом. Ребека знайшла потрібну: «Ньюбері Г. А. Агентурна справа. Курувальний офіцер: Т. Гейл».

— Тереза, — сказала вона глухо.

Деніел узяв теку й почав читати. Звіти, донесення, розписки про отримання грошей. Усе акуратно, усе за формою. На одній зі сторінок, у графі «Відомості про посередника», стояв рядок, написаний від руки.

«Посередник відомий інформаторові як "Містер Нуль". Особисто не зустрічалися. Контакт через третіх осіб. Імовірно, ім’я збірне».

— Містер Нуль, — повільно повторив Деніел.

— Містер Нуль, — луною відповіла Ребека.

Вони перезирнулися. У підвалі стало дуже тихо, лише десь за стелажами гула опалювальна труба, і цей низький гул чомусь здавався Деніелові чиїмсь терплячим диханням.

— Нуль, — сказала вона. — Звісно. Якщо всі гроші, що проходять через систему, у сумі дають нуль, то його так і мали назвати. Людина, в якої наприкінці дня немає нічого.

— Або людина, якої немає.

— І в тому, й в іншому разі це називається «ідеальний посередник».

Деніел зачинив теку.

У дальньому кінці зали грюкнули двері, і між стелажами з’явився архіваріус, сутулий дід із кучерявою сивою борідкою й у в’язаній жилетці. Він ніс чайник і бутерброд у паперовій серветці й зупинився, помітивши відвідувачів.

— Ви в чотири-один-один-сім? — спитав він одразу. — Цікаво. Цю коробку не відкривали два роки, а минулого тижня вже другі відвідувачі.

— Хто був першим? — швидко спитав Деніел.

— Не знаю, сер. Підпису в журналі немає. Тільки позначка: «взято на перегляд, повернуто». — Він помовчав, ворушачи борідкою. — Повернули, щоправда, не на те місце. Я людина педантична, помічаю такі речі.

Ребека й Деніел перезирнулися. Хтось устиг переглянути справу до них, і тепер питання стояло інакше: що саме ця людина звідти вийняла. Ребека перегорнула теку ще раз, сторінку за сторінкою, звіряючи нумерацію: двох аркушів між четвертим і сьомим бракувало, і вирвали їх акуратно, по самому корінцю.

— Містере Лі, у вас у журналі є час візиту? — спитала Ребека.

— Звісно, міс. Одинадцяте грудня, близько шостої вечора. Чергова була інша, вона пішла у відпустку.

— Дякуємо.

Дід кивнув і пішов до свого столика, шаркаючи капцями. Деніел провів його поглядом.

— Отже, нас випередили.

— Отже, нам пощастило, що знайшли хоч щось.

— Хто погодив цю сторінку?

— Підпис унизу, в кутку. — Вона ткнула пальцем у куток сторінки. — «Погоджено. Начальник відділу».

— Який відділ?

— Фінансових злочинів. Мій старий.

— Його прізвище?

Вона назвала прізвище. Деніелові воно нічого не казало, і важило зараз інше: людина, яка підписала цей папір два роки тому, зараз обіймала посаду заступника керівника департаменту й сиділа на шостому поверсі.

— Отже, нам треба говорити з нашим начальником, — сказав Деніел.

— Він закриє справу.

— Можливо. Але ми мусимо спробувати.

— Якщо ми скажемо й помилимося…

— Ми не помилимося. — Він торкнувся рукою столу. — Подивіться на мене, Ребеко. Ви знаєте, що цифри не брешуть. Ви самі мене цього вчили. Два роки тому у вашому відділі хтось закрив справу на Ньюбері й зробив його інформатором. Через два роки він підробляє заповіт для людей, пов’язаних з убитим трейдером. Це не збіг.

— Я знаю.

— Тоді що вас зупиняє?

Вона обхопила себе руками.

— Страх, — сказала вона чесно. — Я боюся, що скажу, і мені знову не повірять.

— Мені повірять. І вам теж. Бо ми говоритимемо разом.

Вона підвела очі. Там, у глибині, майнуло щось тепле й розгублене, і Деніел відчув, як у нього стискається серце. Він хотів сказати ще щось, але Ребека випередила:

— Добре. Говоримо. Але якщо нас відсторонять…

— Відсторонять, значить, працюватимемо вдома.

— Ви ризикуєте кар’єрою.

— Мені сорок два, і я вперше можу зробити щось по-справжньому правильне. Це не ризик, а удача.

Вона засміялася: тихо, майже нечутно, й простягнула йому теку.

— Тоді ходімо.

Вони вийшли з архіву й піднялися сходами на третій поверх, де вже пахло кавою й відчинялися двері кабінетів. Біля дверей начальника вони зупинилися. Ребека розправила плечі, поправила комір, вдихнула.

— Готові?

— Ні, — відповів Деніел. — Але це не завадить.