Розділ 4. Сніг на набережній

До двадцять третього грудня їхній відділ спорожнів наполовину. Половина співробітників роз’їхалася по родинах, друга половина чергувала, мріючи опинитися будь-де, аби тільки не тут. У коридорах пахло мандаринами й мішурою, на дверях висіли паперові сніжинки, а в буфеті виставили велику тарілку з імбирним печивом, до якого ніхто не торкався.

Деніел Гартвел сидів у своєму кабінеті, витягнувши ноги під столом, і перечитував рапорт уп’яте. Дванадцять сторінок, складених за чотири ночі, без санкції, без печатки, без жодного підпису начальства. Ребека писала, він правив, потім навпаки. Вийшло сухо, докладно й без жодного зайвого слова.

Назву на титульному аркуші придумала вона: «Нульовий баланс. Структура й учасники схеми». Унизу, дрібним шрифтом, приписка: «Попередній виклад. Не для поширення». Він усміхнувся, прочитавши її. «Не для поширення» означало «для нас двох».

З початку тижня їм не давали машин. Диспетчер чемно перепросив: наказ, немає вільних. Запит до архіву повернувся з резолюцією «відмовити». Кавовий автомат на їхньому поверсі в понеділок зламався, і майстер, як з’ясувалося, приходив, але обійшов їхній коридор. Дрібниці, подумав Деніел. Але саме з дрібниць складається повітря, яким перестаєш дихати.

Двері прочинилися, і ввійшла Ребека з двома картонними стаканчиками.

— Чай. Для вас кава. Я сама не зрозуміла, з чим.

— Це вже традиція?

— Це лиха звичка. — Вона поставила стаканчик на стіл і сіла навпроти. — Читаєте?

— Думаю, що ми написали найкращий рапорт, який ніхто ніколи не прочитає.

— Прочитають.

— Хто?

— Ті, кому він колись знадобиться.

Він не став заперечувати. За вікном стемніло рано, як завжди напередодні Різдва, і в склі відбивалася настільна лампа і вони двоє. Деніел раптом подумав, що вже четвертий місяць вони проводять вечори отак: у тиші, над паперами, і що це стало для нього чимось на кшталт дому.

— Сьогодні дзвонила Емма, — сказав він. — Запрошує на Різдво.

— Поїдете?

— Не знаю. А ви? Лідс?

— Завтра вранці потяг. Мама готує гусака, батько переглядає прибуткові книги. Я обіцяла бути на вечері. — Вона відсьорбнула чаю. — А ви?

— У мене кактус.

— Кактус не рахується за співрозмовника.

— Ви говорите точнісінько, як моя сестра.

— Отже, ваша сестра розумна жінка.

Деніел засміявся. Ребека теж усміхнулася, але її усмішка швидко згасла.

— Деніеле, — сказала вона, — ми зробили дурницю, коли пішли до начальника.

— Можливо.

— Нас позбавили всього.

— Не всього. Ми лишилися одне в одного.

Слова вихопилися самі. Він одразу зрозумів, що сказав, і хотів узяти назад, але Ребека не відвела погляду.

— Це серйозний аргумент.

— Я знаю.

— Для людей, у яких немає ні ордерів, ні машин, ні санкції.

— Зате є рапорт.

— І ім’я.

— «Містер Нуль».

Вони помовчали. Ім’я звучало дивно: комічно й моторошно водночас, наче хтось обрав його навмисно, щоб над ним сміялися й боялися одночасно.

— Він на волі, — сказала Ребека. — Ми не знаємо, хто він. Не знаємо, де. Знаємо лише, що він рахує нулі.

— І що в нас майже немає шансів його знайти.

— Але ми шукатимемо.

— Шукатимемо.

— Навіть якщо нас відсторонять.

— Навіть якщо виженуть.

Вона простягнула руку через стіл, і він, не роздумуючи, стиснув її пальці у своїх. Рука була холодна, як завжди в ці дні, і він мимоволі зігрів її диханням, а потім засоромився й відпустив.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся.

— Я хотів лише…

— Я знаю.

Вона підвелася, накинула пальто.

— Ходімо на повітря. Мені душно.

* * *

Вони вийшли на набережну Вікторії. Сніг падав великими пластівцями й одразу танув на мокрому камінні. Над Темзою висіла м’яка імла, вогні Вестмінстера розпливалися в ній золотими плямами. Біля парапету стояла пара закоханих, туристи фотографували Біг-Бен. Деніел і Ребека повільно йшли вздовж води, не кажучи ні слова, і звук їхніх кроків танув у сніговій тиші.

— Пам’ятаєте, як ми познайомилися? — спитала вона.

— На Ліденхол-стріт. Ви стояли у вестибюлі й рахували камери.

— Одинадцять. Дев’ять працювали.

— Ви мені тоді не сподобалися.

— Ви мені теж.

— Але потім з’ясувалося, що ви маєте рацію.

— Не завжди.

— Майже завжди.

Вона зупинилася біля парапету й подивилася на річку. Деніел став поруч. Між ними лишалося рівно півкроку, і він гостро відчував цю відстань: вона то звужувалася, то виростала до прірви.

— Я мушу вам дещо сказати, — промовила Ребека.

— Кажіть.

— Я довго думала, як це сформулювати. Не знайшла. Тому скажу прямо. Я не вмію довіряти. Мене навчили цього у старому відділі, і я добре вивчила урок. Але за цей рік, із вами, я вперше упіймала себе на тому, що починаю забувати, як це страшно.

— Це комплімент?

— Це констатація.

— Мені подобається, коли ви констатуєте.

Вона засміялася, і сміх вийшов зірваний, тремтливий. Потім повернулася до нього обличчям. Сніг лежав на її волоссі, на віях, на шарфі. Очі світилися в напівтемряві. Деніел раптом зрозумів, що чує власне серце, голосне й нерівне, як кроки по порожніх сходах.

— Ребеко…

— Так?

— Я мушу теж сказати. Про те, що було раніше. Про людину, з якою я працював. Але…

— Не зараз.

— Ні?

— Не зараз. Коли будете готові.

Він кивнув. Вона зробила півкроку назустріч. Тепер між ними не лишилося нічого, окрім снігу й дихання. Деніел підняв руку, обережно, як піднімають щось крихке, і прибрав сніжинку з її щоки. Пальці затрималися там трохи довше, ніж треба. Ребека заплющила очі.

Він нахилився.

У кишені заверещав телефон.

Різкий, механічний дзвінок розірвав тишу так, що обох відкинуло одне від одного. Деніел вилаявся крізь зуби й витяг апарат. На екрані світився напис: «Черговий пульт».

— Це по роботі, — тихо сказав він.

— Звісно.

— Я не зобов’язаний відповідати.

— Звісно.

Телефон дзвонив. Раз, другий, третій. Люди на набережній озиралися. Деніел тримав його в руці й не рухався. Ребека дивилася на річку, обхопивши себе руками, і по її обличчю неможливо було зрозуміти, про що вона думає.

— Відповідайте, — нарешті сказала вона.

— А ви?

— Я зачекаю.

— Я хотів…

— Я знаю.

Телефон замовк, потім задзвонив знову. Деніел подивився на дисплей, потім на Ребеку. Крізь сніг її обличчя здавалося розмитим і дуже близьким. Він повільно сховав апарат у кишеню й сказав:

— Передзвоню пізніше.

— Пізніше?

— Коли закінчиться цей вечір.

Вона усміхнулася. Потім простягнула руку, поправила йому комір і, не забираючи пальців, тихо промовила:

— Тоді ходімо. Поки не закінчився.

Вони пішли вздовж Темзи, і телефон у його кишені ще кілька разів намагався нагадати про себе, але жоден із них не озирнувся. Над містом падав сніг, і Лондон, великий, утомлений і байдужий, вкривав своєю білизною і фонди, й імена, й нулі, і тих, хто збирався ці нулі перерахувати.

Схему названо, а посередник відомий лише за прізвиськом «Містер Нуль» і лишається на волі. Деніел і Ребека обирають іти далі разом, знаючи, що це коштує їм підтримки начальства, і жоден не поспішає передзвонити після перерваної розмови.