Розділ 4. Майстерня в Клеркенвеллі

Клеркенвелл по неділях вимирав. Вузькі вулички з вивісками годинникових майстерень, зачинені віконниці, порожні вітрини, в яких розмірено цокали десятки механізмів. Ребека йшла провулком між Деніелом і Ейбом Ліндсі, і їй здавалося, що місто затамувало подих.

Ейб сам запропонував провести. Дізнавшись, що на ярлику стоїть «Н. М.», він зблід, потім почервонів і сказав, що знає в цих кварталах одного старого, до якого Ніл ходив по пружини. Старого звали Джозеф Стерн, і майстерня його була на першому поверсі вузького будинку, під вивіскою «Ремонт годинників будь-якої складності».

— Якщо Ніл ховається, — сказав Ейб, — то тільки там. Більше в нього немає друзів, яким можна довіряти.

Двері відчинила стара в чорній хустці, невисока, зігнута, але з чіпким поглядом. Вона подивилася на Ейба, потім на двох незнайомців і кивнула, наче чекала їх давно.

— Проходьте. Він нагорі.

Сходи скрипіли під ногами. На другому поверсі в тісній кімнатці за верстаком сидів чоловік із лупою в оці й тонким пінцетом. Нілові Менлі було сорок шість, але виглядав він на всі шістдесят: змарніле обличчя, густа сивина, руки, що дрібно тремтіли. Перед ним лежав відкритий механізм кишенькового годинника, коліщатка, гвинтики, крихітні пружинки.

Він не підвів голови.

— Якщо ви з поліції, — сказав він тихо, — то я не вийду.

— Ми з поліції, — відповіла Ребека. — Але ми прийшли не арештовувати, а поговорити.

— Усі так кажуть.

— Ніле, — втрутився Ейб, — це Ребека Лоурі. Я тобі розповідав про неї. Та, що врятувала мій бізнес.

Ніл повільно зняв лупу. Очі в нього були червоні, запалені, з темними колами. Він подивився на Ребеку довгим поглядом, потім перевів на Деніела, потім на Ейба.

— Ти привів їх, Ейбе.

— Я привів тих, кому вірю.

— Вірити не можна нікому.

— Ніле, — м’яко сказав Деніел, — ми знайшли годинник, який ви полагодили сімнадцятого. Його продали на ринку. Ми прийшли слідом за ним.

Ніл зітхнув, і це зітхання показало, як сильно він утомився.

— Я знав, що це станеться. Не міг зупинитися. Руки не вміють сидіти без діла. Коли ховаєшся, хочеться хоч щось лагодити.

— Розкажіть, що сталося.

Він поклав пінцет на верстак і, як людина, що довго тримала тягар і нарешті наважилася опустити, почав говорити.

— Два місяці тому до мене прийшли двоє. Один кульгавий, другий в окулярах. Кульгавий мовчав, говорив окулярник. Вони запропонували співпрацю: я зберігаю в корпусах годинників невеликі згортки. Дрібниці, казали, папери, ключі, нічого небезпечного. Платили добре, я погодився. Потрібні були гроші для доньки, вона в Манчестері, вчиться на лікаря.

— Що було в згортках?

— Я не зазирав. Але одного разу один розкрився. Там лежали чеки на пред’явника. І розписки, схожі на векселі.

Ребека й Деніел перезирнулися.

— Я зрозумів, що вскочив, — продовжував Ніл. — Попросив їх припинити. Вони чемно відповіли, що я вже надто глибоко. Потім запропонували підписати страховий поліс на величезну суму. Я відмовився. Тоді того ж вечора на складі змінили замок, а наступного дня він згорів.

— Ви були там?

— Ні. Мене попередили. Зателефонував голос, незнайомий, сказав: «Виїжджайте з міста». Я не повірив. А потім побачив вогонь.

— Чому ви не звернулися до поліції?

— Бо в них є хтось у поліції. Я це зрозумів, коли кульгавий назвав мені номер моєї дільниці й сказав, що там «в курсі».

Деніел насупився. Слова впали в кімнату важким каменем. Ребека опустила погляд на верстак, де тихо цокали зібрані годинники.

— Ми не можемо сказати, що це неправда, — промовила вона. — Але ми можемо дати вам захист. Не через дільницю. Через нас. Через відділ тяжких злочинів. Підпишете свідчення, і вас перевезуть у безпечне місце, де вас ніхто не знайде.

— Ви мені гарантуєте?

— Я особисто.

— Ви хто, сержанте?

— Я людина, яка дала слово.

Ніл усміхнувся.

— Так зазвичай кажуть адвокати.

— Адвокати не приїздять на ринок торгуватися за підлоговий годинник, — сказав Деніел.

Ніл підняв брови.

— Ви купили мій годинник?

— За триста фунтів.

— Бенні Гортон і справді вас надурив. Він коштує шістсот п’ятдесят.

— Нас ніхто не надурив, — гордо заявила Ребека. — Ми виторгували.

Ніл розсміявся: хрипко, ніяково, як людина, що давно забула звук власного сміху. Потім затулив обличчя руками й кілька секунд сидів так, не рухаючись. Ейб підійшов і поклав йому руку на плече.

— Ніле. Усе скінчилося.

— Ще ні, — сказав той. — Але може скінчитися.

* * *

Наступного дня Ніл Менлі приїхав до Скотленд-Ярду сам. Прямий, у чистому піджаку, з охайно підстриженою бородою, він виглядав як людина, в якої нарешті з’явилася причина підвестися з ліжка. Він підписав свідчення, вказав прикмети кульгавого й окулярника, передав дві коробки документів, знайдених ним у потайному відділенні старого комода. Страховик Гордон Пайк, викликаний на зустріч, прочитав папери, зняв окуляри й тихо сказав:

— Поліс недійсний. Підпис підроблений, вигодонабувач підставний. Виплату я анулюю.

— Отже, містер Менлі може не боятися позову?

— Містер Менлі може вийти звідси зі спокійним сумлінням. Хоча, зізнаюся, мені шкода годинників.

Ніл усміхнувся.

— Годинники я полагоджу.

Начальник відділу, який зазирнув на кілька хвилин, дивився на те, що відбувається, з непроникним обличчям. Ребека впіймала його погляд і замислилася: надто швидко він погодився на захист свідка, надто мало поставив запитань. Але з’ясовувати це було зарано.

Коли Ніла відвезли до безпечної квартири, Ребека й Деніел вийшли з будівлі й зупинилися на тротуарі. Був полудень, світило м’яке вересневе сонце, по Темзі ковзали прогулянкові катери.

— Хочете прогулятися? — спитав Деніел.

— До ринку?

— До ринку. Хочу купити Ейбові щось у подарунок.

— Він не просив.

— Саме тому.

Вони пішли пішки вздовж набережної, потім звернули на міст, потім вузькими вуличками Сіті. Розмовляли про дрібниці. Про те, що в Лідсі печуть пироги краще, ніж у Лондоні. Про те, що в Деніела на підвіконні кактус, який зацвів уперше за шість років. Про те, що в Ейба Ліндсі напевно є щось у комірчині, окрім монет і значків.

На ринку було людно. Торговці вигукували ціни, діти бігали між ногами, пахло смаженими каштанами. Біля прилавка Гортона на них чекав сам господар. Він побачив їх і скривився.

— Ви!

— Ми, — радісно підтвердив Деніел.

— Годинник повернути хочете?

— Ні, подякувати. Він виявився цінніший, ніж ви гадали.

Гортон насупився, але в цю мить Ребека показала йому посвідчення, і торговець зблід до кольору воску.

— Ви… з поліції?

— Не хвилюйтеся, містере Гортоне. Ви нічого не порушили. Просто якщо до вас колись прийде чоловік, що кульгає на праву ногу, зателефонуйте нам.

Він закивав так швидко, що в нього сіпнулися щоки.

Вони вийшли з ринку надвечір, несучи пакет із дрібничкою, яку Деніел усе-таки купив для Ейба: старовинний монокль на ланцюжку. Повз проходила пара туристів, яка фотографувала вивіску «Час і майстер». Ребека озирнулася на зачинену крамницю, на зупинені годинники у вітрині, й сказала:

— Знаєте, а мені сподобалося.

— Що саме?

— Бути Мері Кінґслі.

— Мері Кінґслі була чудова.

— А Артур жахливий.

— Артур теж старався.

Вони усміхалися, виходячи на вулицю, і ще довго йшли поруч, не торкаючись одне одного, але так, наче між ними не лишилося відстані.

Ніл живий і приходить сам, отримавши гарантії безпеки. Страхову виплату анульовано, торговець під захистом, а Деніел і Ребека виходять із ринку, усе ще усміхаючись.