Розділ 2. Лот номер одинадцять

У четвер до сьомої вечора дощ перестав, і Бермондсі засяяв, як вимитий. Ребека першою вийшла з таксі, поправила на плечі тонку шовкову хустку, яку позичила в сусідки по сходовій клітці, і простягла запрошення охоронцеві біля воріт.

— Містер і місіс Блекуелл, — сказав він, звіряючись зі списком. — Ласкаво просимо. Гардероб праворуч, зала ліворуч.

Деніел подав їй руку, і вона несподівано для себе прийняла її. Рука була тепла й тверда. «Робота, — подумала Ребека. — Просто легенда».

Зала виявилася колишнім складським цехом із високими стелями, де під залізними балками повісили кришталеві люстри. Між колонами стояли ряди позолочених стільців, а на стінах, при м’якому світлі, висіли картини. Людей було чоловік шістдесят: чоловіки в темних костюмах, жінки у вечірніх сукнях, стриманий гомін розмов. Усі вітали одне одного на ім’я, обіймалися, питали про дітей і яхти.

Ребека взяла каталог і перегорнула сторінки. Дванадцять лотів. Порцеляна, гравюри, два натюрморти, мармуровий бюст. І майже наприкінці, під номером одинадцять, ще один морський пейзаж: «Бриг біля скель», приписуваний пензлю Артура Келловея.

— Вони продають другого Келловея, — сказала вона Деніелові півголосом.

— Через тиждень після скандалу?

— Рівно через тиждень. Або зухвальство, або розрахунок.

— Або ніхто в залі не знає про скандал.

— Знають усі. Погляньте на обличчя: усі вдають, що не знають.

Він оглянув залу. Справді, ніхто не згадував про підробку, але в розмовах раз у раз зависали паузи, коли люди дивилися в бік одинадцятого лота. Деніел узяв з таці келих, нічого не відпив і напустив на себе вигляд нудьгуючого мільйонера.

— Ви виглядаєте так, наче у вас болить зуб, — прошепотіла Ребека.

— Я намагаюся виглядати багатим.

— Тоді припиніть. Багаті не намагаються.

До них підійшов розпорядник, худий добродій із гладеньким обличчям.

— Містере Блекуелл? Місіс Блекуелл? Мене звати Джеральд Фінч. Радий, що ви змогли прийти. Ви в нас уперше, чи не так?

— Ми збираємо морський живопис, — сказав Деніел і зітхнув, як йому здалося, досить замислено. — Давно хотіли побувати.

— О, тоді вас зацікавить одинадцятий лот. Дуже рідкісна річ.

— Рідкісна? — перепитала Ребека. — А я чула, що з Келловеєм останнім часом багато клопоту.

Фінч кліпнув.

— Хто вам це сказав?

— Подруга. Не пам’ятаю імені. Щось про музей і лак.

— Чутки, місіс Блекуелл. Ринок живопису любить чутки не менше, ніж картини. — Він усміхнувся так, що усмішка не дійшла до очей. — Бажаю вдалого полювання.

Коли він відійшов, Деніел нахилився до неї:

— Ви пішли ва-банк.

— Я перевіряла реакцію. Він здригнувся на слові «лак».

— Отже, знає.

— Знає. І стежитиме за нами весь вечір.

* * *

Торги йшли швидко й гладко. Молоточок стукав, номери піднімалися, суми росли, і Ребека машинально рахувала в думці. До шостого лота вона звернула увагу на закономірність: одні й ті самі троє учасників завжди доводили ціну до певної позначки й одразу здавали позиції. Решта лотів ішла за безцінь, зате ці троє отримували товар за трохи завищену ціну й оплески. Хтось створював видимість життя.

— Підставні? — шепнув Деніел, помітивши її погляд.

— Радше «розігрів». Ціна має виглядати живою. Коли справжньому покупцеві потрібна певна сума, залу навколо неї прикрашають.

— А він де?

— Вийде до одинадцятого лота.

Вона не помилилася. Коли Фінч оголосив картину Келловея, залою пройшов шелест. На подіум винесли «Бриг біля скель»: сіре море, чорні скелі, вітрильник із порваною щоглою. Ребека подалася вперед. Фарби виглядали надто свіжими, наче мазки поклали вчора, але під м’яким світлом люстр цього ніхто, крім неї, не помічав.

Торги почалися з вісімдесяти тисяч. Перший учасник, літній джентльмен із тростиною, підняв картку, другий, молода жінка в зеленому, одразу відповіла. Ціна стрибнула до ста тридцяти. І раптом, коли здавалося, що боротьбу закінчено, із задніх рядів пролунав тихий голос:

— Двісті.

Зала завмерла. Ребека обернулася. Говорив чоловік років п’ятдесяти, з сивими скронями й дорогим годинником, без каталога в руках. Він дивився на подіум так, як дивляться на давно куплену річ.

— Двісті тисяч, — повторив Фінч, помедливши. — Хто більше?

Більше ніхто не став. Молоточок ударив.

Ребека записала номер картки в блокнот і шепнула:

— Він платить не за картину.

— А за що?

— Не знаю. Зате знаю інше. Підробку видає не фарба, а те, як упевнено за неї платять. Той, хто знає, що річ фальшива, торгується інакше, ніж той, хто вірить. Цей не торгувався взагалі.

Деніел мовчав. Він дивився на чоловіка з годинником, і його обличчя набуло того виразу, який Ребека за місяць навчилася розрізняти: коли він ловив щось, чого не можна було довести, але не можна було й не помітити.

Після торгів гості перейшли до сусідньої зали, де накрили столи. Ребека і Деніел розійшлися по різних кутках: так простіше слухати. Вона взяла келих води, стала біля колони й уважно розглядала публіку, ніби вибирала потрібний рядок у відомості.

— Ви новенька, — пролунав поруч жіночий голос.

Ребека обернулася. Перед нею стояла дама років шістдесяти в темно-синій сукні й перловому кольє. Волосся сріблясте, погляд гострий.

— Я Фелісіті Данн. Знаю в цій залі всіх, а вас бачу вперше.

— Кетрін Блекуелл.

— Блекуелл? Не чула. З яких ви Блекуеллів?

— З тих, що розбагатіли нещодавно, — сказала Ребека й усміхнулася якомога невимушеніше. — Чоловік займався логістикою. Ми тільки починаємо збирати.

— Логістикою, — повторила Фелісіті Данн. — Як мило. Тоді вам буде цікаво дізнатися, що за останній місяць у цій залі ніхто не купив жодної справжньої речі. Тільки те, що треба показати.

— Ви так вважаєте?

— Я знаю. Мій покійний чоловік торгував картинами сорок років. — Вона нахилилася ближче й додала вже тихіше: — А у вас, люба, надто уважні очі для жінки, що тільки починає збирати.

Ребека відчула, як у неї холонуть пальці.

— Я просто люблю дивитися.

— Звісно. Усі люблять дивитися. — Фелісіті відступила на крок. — Але будьте обережні. Тут люблять і тих, хто дивиться. По-своєму.

Вона пішла, залишивши в повітрі слабкий запах лаванди. Ребека обернулася й зустрілася поглядом із Деніелом через залу. Він, певно, помітив її обличчя, бо одразу рушив до неї.