Розділ 1. Чоловік і дружина на один вечір

У квітні Лондон пахнув мокрою землею та свіжою фарбою, і Деніел Гартвел, проходячи Бродвеєм повз будівництво, подумав, що все місто зараз зайняте підробкою весни. Дерева в сквері навпроти Ярду викинули листя раніше строку, а вранці все ще трималася прохолода, як у березні.

Від того вівторка на Ліденхол-стріт минув місяць. Рапорт лежав в архіві, назва «Лайтгаус Траст» лежала в блокноті Ребеки, і вони не говорили про це вголос. Працювали як належить: уранці планерка, удень крадіжки й дрібні бійки, увечері папери. Але щоразу, коли Деніел проходив повз її стіл, він помічав, що вона тримає на краю стосу темну обкладинку блокнота, і щоразу вдавав, що не помітив.

Справа прийшла згори, у вівторок зранку. Начальник відділу викликав обох і поклав на стіл фотографію картини: бурхливе море, вітрильник на гребені хвилі, низьке небо кольору свинцю.

— «Шторм біля мису Лізард», Артур Келловей, — сказав він. — Морський живописець дев’ятнадцятого століття, не надто відомий, але дорогий. Полотно продали на закритому аукціоні в Бермондсі за сто вісімдесят тисяч. За добу з’ясувалося, що це підробка.

— З’ясував покупець? — спитав Деніел.

— З’ясував музей, який хотів узяти картину на виставку. Експерт знайшов у шарі лаку сучасний пігмент. Висновок про автентичність, що додавався до продажу, підписав оцінювач Джуліан Рот. Тепер Рота немає ні вдома, ні в конторі, телефон мовчить третій день.

— Утік чи прибрали?

— Саме це ви й маєте з’ясувати.

Ребека не відводила очей від фотографії.

— Чому ця справа дісталася нам? Підробки зазвичай веде відділ мистецтв.

— Тому що відділ мистецтв, коли дзвонив власникові аукціону, отримав чемну відмову. Закриті торги — для своїх. А нам потрібні чужі, які вміють виглядати своїми. — Начальник нарешті подивився на Деніела. — Наступний аукціон у четвер. Вам надіслали запрошення.

— Кому надіслали?

— Якимось містеру й місіс Блекуелл. Це ви.

Деніел повільно перевів погляд на Ребеку. Вона сиділа пряма, як струна, і на її обличчі не здригнулося нічого, окрім лівого кутика рота.

— Ми подружжя? — уточнив він.

— Для легенди досить, що ви колекціонери. Чоловік і дружина, або пара, або ділові партнери, я не надто прискіпливий. Головне, щоб у вас були гроші й поганий смак.

— Гроші в мене будуть через Казначейство?

— Гроші вам видадуть як реквізит. Повернете по закінченні.

* * *

Підготовка зайняла два дні, і Деніел дізнався про себе багато нового. Наприклад, що в пристойному костюмі він виглядає як людина, яку продають разом із костюмом. Що краватку слід зав’язувати так, щоб вона здавалася недбалою, і це займає більше часу, ніж рівний вузол. Що про живопис говорити треба, не називаючи імен художників, а просто зітхаючи в потрібних місцях.

— Не зітхайте, — сказала Ребека. — Ви зітхаєте так, наче у вас болить зуб.

— Це стримане захоплення.

— Це зубний біль. — Вона стояла в його кабінеті з каталогом попередніх торгів у руках і роздивлялася лоти крізь лупу. — Запам’ятайте, будь ласка: ми не знавці, ми багаті. Знавці питають про походження. Багаті питають про ціну й про те, хто купив сусідній лот.

— Звідки ви це знаєте?

— Читала каталоги. Мій батько любив аукціони, навіть коли не міг нічого купити. Він водив мене на розпродажі в Лідсі, і я швидко зрозуміла: людей цікавить не річ, а те, як на неї дивляться інші.

Деніел уперше почув, як вона говорить про батька, і не став перепитувати. У неї змінювався голос, коли мова заходила про родину, і він вирішив, що до цієї теми треба підходити обережно, як до тонкого льоду.

У середу ввечері вони поїхали подивитися на будівлю. Бермондсі виглядав так, як виглядають райони, що давно були складами, а тепер намагаються стати галереями: високі цегляні стіни, залізні ворота, вікна в частих палітурках. «Кавендіш-Бейлі» займав колишній чайний склад на розі тихої вулиці. Біля під’їзду горів єдиний ліхтар.

— Вхід за запрошеннями, — прочитала Ребека з таблички. — Охорони двоє. Камери на розі й над дверима.

— Тут люблять приватність.

— Тут люблять те, що приватність приховує.

Вони пройшли повз і зупинилися біля крамнички навпроти, де продавали старі книги. У вітрині стояло кілька потертих томів про морський живопис, і Ребека машинально прочитала корінці.

— Дивіться, — сказала вона. — Каталог робіт Келловея. Виданий сім років тому.

— І що?

— Якщо підробка копіює одну з цих репродукцій, нам не доведеться шукати оригінал. Копіювальники ліниві. Вони беруть те, що лежить у відкритому доступі.

Деніел усміхнувся.

— Ви завжди шукаєте найпростіше пояснення.

— Бо воно найчастіше правильне.

— Мені більше подобається складне.

— Знаю. Ви читаєте детективи.

— Звідки ви знаєте?

— У вас на столі лежить потріпаний роман із закладкою.

Він хотів виправдатися, але натомість раптом зізнався:

— Аґата Крісті. Читаю ввечері, коли не спиться.

— І як? Допомагає?

— Не завжди. Буває, що вбивця вже на сороковій сторінці очевидний, і від цього особливо прикро.

Ребека засміялася тихо й коротко, ніби згадала щось несподіване. Деніел відзначив подумки цей звук і тут-таки відмахнувся: робочий вечір, робоча вулиця, нічого особливого.

Дзвінок сестри застав його, коли він ще не зняв пальта. Емма жила в Річмонді, ростила двох синів і вважала своїм обов’язком раз на тиждень перевіряти, чи не здичавів брат.

— У неділю чекаємо тебе на обід, — сказала вона замість привітання. — Хлопчаки вимагають дядька Дена. Стверджують, що ти обіцяв показати їм, як відчиняється замок без ключа.

— Я ніколи такого не обіцяв.

— Обіцяв, тільки не пам’ятаєш. Приходь о першій. І не смій казати, що в тебе робота.

— У мене робота.

— У тебе завжди робота. — У слухавці стало тихіше. — Дене, ти ж не живеш у кабінеті?

— Я живу в квартирі. З книжками й кактусом.

— Кактус не рахується за співрозмовника.

— Він мовчить, коли я розповідаю йому про справи. Це важлива якість.

Емма засміялася, і він відчув, як відпускає напруга, що тримала плечі з самого ранку. Сестра була єдиною, хто вмів витягти його з робочих думок одним питанням. Вона знала про розлучення, знала про самотність, а ось про те, що сталося дев’яносто сьомого, не знала нічого. Про це він не розповідав нікому і сам намагався не згадувати.

— Я постараюся, — сказав він.

— Не постараєшся, а прийдеш.

Він поклав слухавку й ще хвилину стояв у темному передпокої, дивлячись на вішак, на якому висіло одне пальто.

Удома він довго не міг заснути. Лежав і думав про картину з вітрильником, про підпис Джуліана Рота, про чоловіка, який розчинився в місті на третій день після продажу. Підробки, як йому казали, роблять заради грошей. Але сто вісімдесят тисяч за картину, що за добу перетворюється на порожню оболонку, надто схоже на гроші, які не мали лишитися в продавця. На гроші, які мали кудись піти.