Розділ 4. Запис у блокноті

До четвертої години рапорт лежав на столі в Ребеки, і вона перечитувала його втретє. Чотири сторінки чистої бюрократії: час, місце, свідчення охорони, висновок лікаря. «Смерть настала внаслідок зупинки серця. Ознак насильницьких дій не виявлено. Справу рекомендовано закрити у зв’язку з відсутністю складу злочину». Вона писала ці слова власною рукою, і кожне відгукувалося чимось важким під ребрами.

У колишньому відділі її навчили, що підпис під документом — це не формальність, а зобов’язання. Вона підписувала чимало паперів, які потім виявлялися хибними, і щоразу знала, що підписує не себе, а чужий вибір. Але сьогодні вона виразно розуміла: підписує саме себе.

Деніел сидів біля вікна й розглядав сіру Темзу. Він не підганяв, і це дратувало її дужче за будь-який окрик.

— Ви нічого не скажете? — спитала вона.

— Я чекав, коли ви закінчите.

— Закінчила. — Вона відсунула рапорт. — Хочете прочитати?

— Не хочу. Я знаю, що там написано.

— Тоді навіщо ви тут?

— Бо ви тут.

Ребека втупилася в нього. Він не усміхався, просто сказав це, як кажуть очевидне, і сам, здається, не помітив, наскільки дивно це прозвучало.

Начальник відділу прийняв їх за п’ятнадцять п’ята. Це був сухорлявий чоловік із гострими вилицями та звичкою не дивитися в очі, коли каже неприємне. Він узяв рапорт, переглянув, кивнув і поклав у теку.

— Добре. Дякую. Не будемо затягувати.

— Сер, — почав Деніел, — у нас є кілька обставин, які…

— Інспекторе, мені потрібні не обставини, а висновки. Патологоанатом підтвердив: серце. Свідок з охорони підтвердив: ліфт збоїв. Що ви хочете додати?

— Зірвана пломба на перемикачі в диспетчерській. Ручний стоп. Файли, що зникли. Невідомий чоловік у коридорі. Гроші на рахунку небіжчика.

Начальник склав руки на столі.

— Усе це можна пояснити. Пломбу зривали під час обслуговування, файли стирали під час очищення системи, чоловік міг виявитися ремонтником. А гроші — робота трейдера, сержанте, не мені вам розповідати.

— Гроші були чужі, — сказала Ребека. — І він їх повертав.

— Значить, був чесною людиною. Тим більше немає підстав.

— Сер, це дивна справа.

— Усі справи дивні. Тому ми закриваємо їх вчасно. — Він підвів на неї очі, і вона побачила в них щось, чому не змогла одразу дібрати назву. Не злість, не байдужість. Радше втомлену обережність людини, яка знає, чого не слід чіпати. — Сержанте, ви прийшли з фінансових злочинів. Там звикли копати глибоко. Тут ми відповідаємо за те, що лежить на поверхні. Це не означає, що глибину не варто бачити. Це означає, що бачити й діяти — різні речі.

— Я зрозуміла, сер.

— Добре. На сьогодні досить.

У коридорі Деніел не промовив ні слова, доки вони не дійшли до сходів. Потім зупинився й тихо сказав:

— Ви помітили?

— Що?

— Він жодного разу не спитав, як звали небіжчика.

Ребека пригадала. Начальник казав «померлий», «загиблий», «трейдер», але жодного разу не назвав Едварда на ім’я. Це могло нічого не означати, але чомусь означало.

* * *

Вони сиділи в маленькому пабі біля мосту, де пахло пивом, деревом і мокрими куртками. Деніел замовив собі темного, Ребека попросила чаю, і бармен глянув на неї з таким подивом, ніби вона зажадала молока для кота.

— У вас узагалі можна щось пити без цукру? — спитала вона.

— Тут можна пити все, головне — не питати, з чого це зроблено.

Чай виявився міцним і пекучим. Ребека обхопила горня обома долонями й подумала, що сьогодні вперше за день по-справжньому зігрілася.

— До речі, про Х., — сказала вона. — Я пробила номер. Це таксофон біля вокзалу Ліверпуль-стріт. Видно, цей Х. щоразу дзвонив з одного й того самого автомата, і Прайс так його й записав.

— Можливо, це той самий Хел, якого згадувала вдова. І він дуже не хотів, щоб його знайшли.

— Або знав, що телефон Прайса можуть перевірити.

— Я хочу вам дещо сказати, — промовив Деніел. — Учора я вирішив, що ви надто холодні для цієї роботи.

— А сьогодні?

— Сьогодні вирішив, що надто холодний я сам. Ви побачили в ліфті те, чого я не помітив. Ви знайшли перемикач, журнал, запис про код. Якби не ви, ми б учора просто закрили справу й поїхали.

— Не перебільшуйте.

— Я не перебільшую. Я констатую.

Вона відпила чаю, щоб виграти час.

— Тоді й я констатую. Ви помітили Мортона. Ви помітили, що він не бреше, а боїться. Це не бухгалтерська наука, цього не навчити за документами. І Аґнес Дойл розповіла вам те, чого не розповіла б мені.

— Бо ви називаєте людей за прізвищем.

— А ви за ім’ям.

— Так простіше.

— Простіше, — погодилася Ребека. — Але іноді небезпечніше.

Деніел помовчав.

— Знаєте, про що я думаю? Про те, що ми обоє мали рацію наполовину. Ви маєте рацію, що цифри чесніші. Я маю рацію, що люди іноді кажуть те, чого не збиралися.

— І що з цього випливає?

— Що нам краще працювати разом, ніж сперечатися.

Вона не відповіла одразу. За вікном на мосту засвітилися ліхтарі, і в їхньому світлі мокра бруківка виблискувала, наче хтось розсипав по ній дрібні монети.

— Я переписала з банківських паперів ще дещо, — сказала вона нарешті. — Не показувала вам, бо не була певна.

Ребека дістала з сумки робочий блокнот у темній обкладинці й розкрила на останній списаній сторінці. Деніел побачив рівні рядки з цифрами та кількома іменами. Унизу, двічі підкреслене, значилося: «Лайтгаус Траст».

— Той самий фонд із журналу?

— Той самий. Код доступу, виданий Мортоном, і платіжні доручення Едварда сходяться в одній точці. Фонд зареєстровано два роки тому, адреса — абонентська скринька в Сіті, засновники сховані за номінальними особами. Я ніколи не зустрічала такої структури наживо, тільки в навчальних матеріалах.

— Тобто хтось дуже хоче лишатися невидимим.

— Невидимим і багатим.

— І Едвард про це знав.

— Едвард про це знав, намагався повернути гроші й одного дня помер у ліфті, який зупинили вручну з диспетчерської. — Ребека закрила блокнот. — Рапорт ми здали. Справу закрито. Тепер питання в тому, що ми робитимемо.

Деніел відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на неї.

— А чого хочете ви?

— Я хочу продовжувати. Без санкції. У вільний час. Тихо.

— Це порушення.

— Це робота.

— У нас може не бути підтримки.

— У нас її вже немає.

Він усміхнувся й підняв горня.

— Тоді за те, щоб не отримати жодної догани.

— Я не п’ю за неможливе, — сказала Ребека. — Але чай доп’ю.

Вони просиділи ще півгодини, розмовляючи про дрібниці: про те, де в Лондоні найкраще заварюють чай, про те, чому Деніел не любить мости, про те, що в Лідсі взимку холодніше, ніж тут. Вони жодного разу не назвали одне одного на ім’я й жодного разу не сказали, що довіряють. Але коли Деніел підвівся, щоб розрахуватися, Ребека дістала блокнот і охайно перенесла в нього його номер телефону, продиктований без прохання.

На папері справу закрито як нещасний випадок, але Деніел і Ребека знають, що це не так. Назву фонду «Лайтгаус Траст» записано в робочий блокнот, і вони домовляються працювати далі разом, хоча жоден не зізнався б, що довіряє іншому.