Покрівельник, якого не наймали

У неділю на месі я вперше в житті не слухав проповіді. Отець Кормак говорив про терпіння, і говорив добре, зі звичним м'яким ірландським докором у голосі, але я сидів на своїй лаві біля третьої колони й дивився вгору. Стеля церкви Святої Брини, якщо вам доведеться її побачити, являє собою картину повільної катастрофи: по ліпнині тягнеться темна пляма, схожа на мапу невідомого острова, а в кутку над органом висить відро, яке щонеділі тихо подзвонює при кожній краплі. У цьому дзвоні була своя музика, і парафія звикла підспівувати їй кашлем.

Риштувань не було. Жодних. Ні нагорі, ні ззовні. Я для певності вийшов на паперть до закінчення служби й оглянув фасад: гладкий сірий камінь, темна черепиця, на коньку голуб, який, судячи з його вигляду, пережив не одного голову комітету. Якби тут чотири неділі поспіль стояли риштування, голуб би це запам'ятав.

Коли служба скінчилася й парафіяни висипали на паперть, я зрозумів, що день для спокійних спостережень не склався. Просто біля сходів, спираючись на ціпок, як на посох пророка, стояла людина, яку я знав лише за дрібними дорученнями в бібліотеці: Ліам Фаррелл, покрівельник. Йому було під шістдесят, він був зростом із дверний одвірок, з обличчям кольору старої цегли й величезними долонями, і в ту мить виглядав так, ніби збирається когось убити, причому дуже ввічливо.

— Де отець Кормак? — запитав він, не чекаючи, поки я заговорю. — Мені треба з ним поговорити.

— Він, здається, ще в ризниці, — сказав я.

— Не заважає, — сказав Ліам. — Я почекаю. Я можу довго чекати, коли мене звинувачують у злодійстві.

Навколо нас уже сповільнили крок сусіди, і я помітив, що в Мойри Кеннеді, яка стояла трохи осторонь, вушка на маківці набули характерного положення. Тоді я вчинив вчинок, якого сам досі не можу пояснити. Я взяв покрівельника за лікоть, великий, твердий, як підпора, і сказав:

— Містере Фаррелл, давайте не тут.

— Я вас знаю, — буркнув Ліам. — Ви бібліотекар.

— Знаю, що я бібліотекар. Але в мене є до вас питання про рахунки, і я думаю, що ви йому зрадієте.

Він подивився на мене важким поглядом, у якому повільно проступала цікавість. Потім, не кажучи ні слова, розвернувся й пішов геть, і я пішов за ним, як пудель за слоном.

Майстерня Фаррелла міститься на околиці, за мостом через струмок, у старій повітці з бляшаним дахом, на якому, до слова, бракує трьох листів. Я не став на це натякати. Ейслінг чекала нас біля воріт: вона, виявляється, теж була на месі і, побачивши, як я йду за покрівельником, миттєво склала два і два.

— Містере Фаррелле, — сказала вона. — Ми хочемо вам допомогти.

— Допомогти, — сказав Ліам, відмикаючи двері. — Мені вчора Гікі сказав, що я отримав тридцять дев'ять тисяч євро за роботи, яких не виконував. Тридцять дев'ять тисяч! Я стільки за три роки не заробляю! У мене два сини вчаться, дружина в лікарні, а він мені каже: «Ліаме, подумай, може, краще зізнатися?»

Він шпурнув шапку на верстак. Усередині повітки пахло смолою, іржавим залізом і свіжою стружкою, а вздовж стін стояли драбини, в'язки черепиці й ящики з цвяхами, кожен підписаний від руки. Я подумав, що злодій, який краде тридцять дев'ять тисяч, не став би тримати такий лад у цвяхах.

— Ми бачили ці рахунки, — сказав я. — Вони виписані на вас. З вашим прізвищем, з вашою адресою.

— Адреса моя. — Ліам насупився. — Телефон мій. Тільки… — Він раптом замовк, ступив до полиці й дістав звідти товстий зошит у клейончастій обкладинці. — Покажіть.

Ейслінг витягла із сумки копії. Фаррелл надів окуляри, які виглядали на його обличчі, як мереживні манжети на м'ясникові, й заходився читати. У міру читання його обличчя змінювалося: спершу подив, потім лють, потім щось схоже на розгубленість.

— Це не мій бланк, — сказав він нарешті.

— Як не ваш?

— У мене бланки з моїм іменем «Л. Фаррелл. Покрівельні роботи». А тут «Ф. Фаррелл». — Він ткнув пальцем у верхній рядок. — Який Ф? Хто такий Ф? Я Ліам. Мене сорок років звуть Ліам.

Я перезирнувся з Ейслінг. Ця дрібниця, як це зазвичай буває, виявилася найпереконливішою.

— Далі, — сказала Ейслінг. — Номери рахунків.

— Мої рахунки нумеровані. — Ліам розгорнув зошит. — Ось, дивіться: «Фаррелл 0417, 0418, 0419». А тут, — він знову схилився над копією, — «Фаррелл 7731». Мій тираж такого числа не має. У мене за все життя не набралося семи тисяч рахунків.

— А підпис?

— Не мій. — Він підняв очі. — Я не підписуюся «Ф.». Я підписуюся «Л. Фаррелл», із завитком. Ось. — Він вивів підпис на аркуші, і я побачив, що він нічого спільного з підписом на рахунках не має.

Мовчання в повітці стало щільним. Ліам обережно поклав окуляри на верстак і важко опустився на ящик із цвяхами.

— Отже, хтось видав себе за мене, — сказав він. — І взяв гроші.

— Не зовсім за вас, — сказала Ейслінг. — Скоріше за якогось підрядника, у якого з вами спільне прізвище. Комусь було потрібно, щоб платіж ішов людині, існування якої можна підтвердити на слух. «Фаррелл» у Балліварні означає «покрівельник». Усі повірять, що це він.

— І ніхто не перевірив.

— Ніхто, — сказав я. — Бо перевіряти не було чого. Фаррелл є, дах є, діра в даху є. Решту просто скомпонували.

Ліам підвівся. Тепер у ньому не було люті, лише втомлена, важка ясність.

— Куди йшли гроші? — запитав він. — Кому? На який рахунок?

— Це ми й хочемо дізнатися, — сказав я. — У вас є виписки по платежах, які ви отримували від парафії?

— Звісно. — Він відкрив шухляду під верстаком і дістав картонну течку. — Усе як належить. Останній платіж мені був шістсот євро за полагодження ринви в парафіяльному домі. У лютому. А більше вони мені жодного разу не платили, бо на справжній дах грошей не вистачало.

— А на вигадане риштування вистачало, — тихо сказала Ейслінг.

Ми звірили рахунки. На всіх шести фальшивих платіжних дорученнях стояв один і той самий реквізит: банківський рахунок у Голвейському відділенні банку, на ім'я «ФФ Буд Лімітед». Фаррелл про таку компанію ніколи не чув. Ейслінг дістала телефон, зайшла на сайт ірландського реєстру компаній і десять хвилин клацала, закусивши губу.

— Знайшла, — сказала вона нарешті. — «ФФ Буд Лімітед». Зареєстрована в лютому. Один директор, прізвище… — вона затнулася. — «Ф. Фаррелл». Збіглося.

— Тобто вигадана особа створила вигадану компанію, — сказав я.

— Так. І ось адреса реєстрації: Ринкова площа, будинок три, офіс два. Для кореспонденції.

Я злегка здригнувся. Ринкова площа, будинок три. Я знав цю адресу з дитинства, бо там містилася приймальня парафіяльного комітету: дві кімнати на другому поверсі над крамницею тканин, де раз на місяць відбувалися засідання й де зберігалися ключі від парафіяльного сейфа. Я не знав точно, хто ними порядкує, але чув, що доступ мають троє: отець Кормак, Падрік і…

— Мені треба подумати, — сказав я.

— Чого ви зблідли? — запитав Ліам.

— Це просто голод, — збрехав я. — Неділя, знаєте.

Я збрехав незграбно, але Ліам, на моє полегшення, не став заперечувати. Він дивився на мене так, як дивляться на людину, що несподівано опинилася на твоєму боці, і від цього погляду мені стало незатишно й тепло водночас.

— Слухайте, — сказав він. — Я не вмію говорити красиво. Але якщо вам знадобиться покрівельник, залізти кудись, або просто плече, звертайтеся. Я за Падріка. Він мені колись допоміг, коли в мене син хворів. Дав позичку зі своїх і слова не сказав.

— Я запам'ятаю, — сказав я.

— І ще. — Він завагався. — Гікі вчора сказав, що мені краще не залишати місто. А я завтра збирався на Аранські острови, на роботу. Якщо треба, я залишуся.

— Їдьте, — сказала Ейслінг. — А якщо Гікі спитає, скажіть, що в вас є докази, що бланки фальшиві. Скажіть, що принесете зошит у понеділок.

Він кивнув і незграбно, по-ведмежому, потис нам обом руки.

Йшли ми назад мокрою стежкою вздовж струмка. Ейслінг ішла попереду, підстрибуючи через калюжі, і я мимоволі позаздрив її легкості, з якою вона переносила те, що на мої плечі лягало тягарем, як мокра шинель.

— У нас тепер три підписи, — сказала вона. — Падрік, отець Кормак, і…

— І голова комітету, — сказав я.

— Дермот.

— Не будемо робити висновків, — сказав я. — У нас поки троє людей із ключем і одна адреса. Це ще не доказ.

— Але вже тема для розмови з адвокатом.

— З яким адвокатом? Я навіть не знаю, чим відрізняється свідок від потерпілого.

— Я підкажу, — сказала Ейслінг. — Свідок — це той, кого змушують говорити. Потерпілий — той, хто хоче.

Я промовчав. У ту мить я думав про інше: про ці скромні дві кімнати над крамницею тканин і про те, що в Балліварні, де всі все знають, адреса може виявитися красномовнішою за зізнання. І про те, що той, хто вигадав «Ф. Фаррелла», мусив добре знати, як тут звикли думати: не вдивляючись, не перевіряючи, не сумніваючись у людині, яка має ім'я.

Біля мосту нас наздогнав хлопчак на велосипеді, син пекаря, і сунув мені в руку складену записку.

— Вам, містере Дойле. Від містера Квінлана.

Я розгорнув аркуш. Почерк був широкий, упевнений, у куті стояла закарлючка, яку я потім довго бачив у снах.

«Імоне! Чув, ви з молоддю взялися за історію парафії. Чудово! Заходьте завтра до мене в контору, побалакаємо. Д. К.»

Я поклав записку до кишені, до решти, і подивився на Ейслінг.

— Підете? — спитала вона.

— Звісно, — сказав я. — Бібліотекар завжди приходить, коли кличуть. Тільки не одразу.