Священник і дах, якого немає

Агентство «Квінлан Естейтс» займає перший поверх гарного будинку на Ринковій площі, і все в ньому влаштовано так, щоб людина, що зайшла по ключі, вийшла з відчуттям, ніби їй зробили ласку. Над дверима висить мідний дзвіночок, на підвіконні стоять квіти, яким ніколи не дозволяють зав'янути, а на стіні в рамках розвішано фотографії будинків: із садочками, з верандами, з м'яким вечірнім світлом, якого в Балліварні не буває з жовтня по квітень. Я прийшов у понеділок о пів на десяту, бо людина, яку кличуть до контори, не повинна приходити рівно в призначену годину й не повинна запізнюватися, і я витратив пів ночі, прикидаючи, як цього досягти.

— Імоне! — Дермот підвівся з-за столу, широко розкинувши руки. — Проходьте, проходьте. Кави? Чаю? У мене є справжня кава, не те, що в «Червоному човні».

Я сказав, що не відмовлюся від чаю, і він сам, особисто, налив мені чашку з порцелянового чайника, що в Балліварні вважається жестом майже королівським. Кабінет був світлий і просторий: стіл із темного дерева, килим, два шкіряні крісла, стелаж із теками. Я оглянув його так, як оглядаю читальну залу вранці, перш ніж впустити людей: виглядаючи, що стоїть не на своєму місці.

Не на своєму місці стояло небагато. В'язка ключів на гачку біля дверей, підписаних дрібними бирками. Фотографія в рамці: Дермот у будівельній касці, зі щасливим обличчям, на тлі недобудованих бетонних корпусів, а під нею табличка «Данбег-Хайтс. Перший етап». Я чув про цей проєкт. Це був великий житловий комплекс на березі затоки, який збиралися будувати два роки тому, а потім перестали, бо в забудовника, як говорили, щось сталося з фінансуванням. Корпуси так і стояли над водою, сірі, недобудовані, з арматурою, що стирчала, і місцеві діти називали їх «Кістяним містом».

— Гарна фотографія, — сказав я.

— Минуле, — відмахнувся Дермот. — Ми вклали туди багато надій. Але ринок, знаєте, примхливий. Я досі вірю, що рано чи пізно його добудують.

Він сів навпроти, закинув ногу на ногу й, усміхаючись, сказав:

— Ось що, Імоне. Я людина пряма. Я чув, що ви останніми днями багато бували в парафіяльному домі, їздили до Голвея й розмовляли з Ліамом Фарреллом. Мене це тішить.

Ось так. Я не казав йому ні про Голвей, ні про Ліама. Але в нас маленьке місто, і в ньому, як я вже переконався, кожна моя прогулянка записується без моєї участі.

— Я намагаюся зрозуміти, що сталося, — сказав я обережно.

— Усі намагаються. — Він співчутливо кивнув. — Але між нами: ви, на мою думку, людина дуже делікатна. А ця справа, вибачте, брудна. Якщо у вас є якісь знахідки, документи, спостереження, принесіть їх мені. Я передам Гікі, він оформить як належить. Вам не доведеться світитися.

— Я врахую.

— Не просто врахуйте. — Він трохи подався вперед. — Подумайте про бібліотеку, Імоне. Ви ж знаєте, що вона існує за кошти графства, а бюджет на наступний рік переглядається. І комітет, де я голова, має слово при перегляді. Я б дуже не хотів, щоб через одну нещасну історію з Падріком хтось вирішив, що бібліотека… як би це сказати… надто залучена.

Він сказав це без натиску, м'яко, як говорять про погоду. Я дивився на його руки: доглянуті, спокійні, одна лежала на підлокітнику, інша злегка постукувала пальцем по коліну. Я подумав, що людина, яка погрожує вам бібліотекою, знає, що ви любите, і що вона, відповідно, теж читала вас по полях.

— Розумію, — сказав я.

— Ось і добре. — Він знову усміхнувся. — А на комітет, до речі, приходьте. Нам потрібна людина вашого складу. Ви б дуже підійшли на місце… ну, скажімо, скарбника. Коли все вляжеться.

Я подякував за чай і вийшов, і лише на площі помітив, що в мене тремтять пальці. Не від страху, а від якоїсь дивної люті, якої я раніше не знав. Людина запропонувала мені місце Падріка. Місце людини, яку вона ж назвала б злодієм, поки той не повернеться. І запропонувала так, ніби йшлося про вакантну ставку молодшого бібліотекаря.

Отець Кормак чекав на мене на лаві біля церковної стіни, в тіні облупленого портика, де зранку вішали оголошення про ярмарки й відспівування. Це був чоловік років шістдесяти п'яти, сухорлявий, із ясними блакитними очима й звичкою трохи нахиляти голову набік, коли слухає, через що здавалося, ніби він не просто вислуховує, а зважує слова на невидимих терезах. Він сам зателефонував мені вчора ввечері й попросив зайти, сказавши лише: «Мені треба з вами поговорити, Імоне. Не в домі. У домі в стін є вуха».

— Дякую, що прийшли, — сказав він. — Я знаю, як це виглядає. Священник викликає бібліотекаря на лаву, наче у шпигунському романі.

— Мені подобаються шпигунські романи, — сказав я.

— Тоді вам не буде нудно. — Він усміхнувся кутиком губ. — Сідайте.

Ми сіли, дивлячись на площу. Повз протарахкотів трактор, потім пройшла Мойра з кошиком, на секунду сповільнила крок, окинула нас поглядом і заспішила далі, везучи із собою ще одну новину.

— Місіс Дуайєр розповіла мені, що ви з Ейслінг заходили в суботу. — Отець Кормак сказав це без докору. — Я не серджуся. Я лише хотів би, щоб ви почули від мене, а не від неї. Ви порпалися в парафіяльних рахунках.

— Вибачте. Я не мав права.

— Ні, Імоне, — тихо сказав він. — Це я мав. Давно.

Він помовчав, дивлячись на хмари. А потім почав розповідати, і я зрозумів, що переді мною людина, яка надто довго носила в собі незручну правду й тепер звільнилася від неї з тією особливою сумішшю полегшення й сорому, яка буває в людей, що нарешті визнали свій промах.

— Минулої весни, — сказав він, — єпархія прислала інженера. Я просив оглянути дах, бо протікання стало серйозним. Він заліз нагору, обійшов усе, три дні щось вимірював, а потім написав висновок. — Отець Кормак дістав із кишені сутани складений удвічі аркуш і простягнув мені. — Прочитайте.

Я розгорнув. «Покрівельне покриття й несучі балки церкви Святої Брини перебувають в аварійному стані. Ремонт недоцільний з огляду на ступінь зносу. Необхідна повна заміна конструкцій. Орієнтовна вартість: 180 000–200 000 євро».

— Сто вісімдесят тисяч, — сказав я.

— А ми зібрали шістдесят дві. — Він зітхнув. — Я знав це в квітні. Я знав, що нам ніколи не вистачить. І я приховав висновок. Не зі злого наміру. Просто… ви бачили їхні обличчя, коли вони приносять свої пожертви? Місіс Берн віддала мені торік дві сотні, всі свої заощадження. Я не міг сказати їй, що цього не вистачить. Я вирішив, що оголошу пізніше. Коли придумаю, як.

Я дивився на аркуш. У моїй голові щось повільно зрушувалося, як у замку, до якого нарешті знайшовся ключ. Я зрозумів, про що думав Падрік, сидячи ночами на кухні. Якщо дах непридатний до ремонту, будь-які «покрівельні роботи», будь-які «підготовчі етапи» й «риштування» були не просто злодійством. Вони були ідеальним прикриттям. Хто стане перевіряти, на що витрачено гроші на ремонт того, що ремонту не підлягає?

— Отче Кормаку, — сказав я. — Хто ще знав про висновок?

Він завагався.

— Падрік. Він бачив його, бо вів розрахунки. Але, — він підняв руку, — я просив його нікому не казати. Він обіцяв. Він дуже серйозно ставиться до обіцянок.

— А Дермот?

Священник подивився на мене з таким виразом, який буває, коли людина, сама того не бажаючи, наступила на болючу мозоль власного сумління.

— Ні. Дермотові я не казав. Чомусь… не знаю. Я звик йому довіряти. Він стільки робить для парафії. Але коли єпархія прислала висновок, у мене виникло дивне відчуття. Я вирішив почекати з ним. І ось, почекав.

Я кивнув. Тоді я, здається, вперше за ці дні зрозумів одну річ про Балліварну: майже кожен, у кого був секрет, просив не казати Дермотові. Бріджид: «Не показуйте Дермотові». Отець Кормак: «Дермотові я не казав». Падрік у записках: «Запитати його? ні». Ніхто з них не казав чому. Ніхто навіть не формулював для себе. Але всі, підкоряючись якомусь несвідомому чуттю, відсували свої таємниці подалі від людини, якій довіряли на словах.

— Вам треба сказати парафії, — сказав я. — Про дах.

— Я знаю. — Він склав висновок і сховав до кишені. — Але тепер, коли гроші зникли, це виглядатиме виправданням. Скажуть: священник знав, що грошей не вистачить, і дозволив їх украсти.

— Скажуть по-різному.

— Саме так. — Він сумно усміхнувся. — Ми з вами обоє знаємо, як у нас говорять. Правда й плітка мають одну біду: вони приходять однаково швидко, а розрізняти їх уміють лише найтерплячіші.

Ми помовчали. Десь над нашими головами каркнула ворона, і я подумав, що навіть ворона в Балліварні, мабуть, знає більше, ніж я.

— Падрік живий, отче, — сказав я. — Я відчуваю.

— Я молюся про це щодня, — сказав він. — І, Імоне, — він поклав руку мені на плече, і це було зовсім не те дотикання, що в Дермота, — якщо знайдете його, скажіть йому одну річ. Що я винен. Що я не повинен був залишати його самого з цими цифрами.

— Скажу.

Дорогою назад я зустрів Ейслінг, яка чекала на мене біля дверей бібліотеки з двома паперовими стаканчиками чаю й дуже серйозним обличчям.

— Ну? — спитала вона.

— Дах непридатний, — сказав я. — Священник знав, але мовчав. Дермот намагався мене підкупити, але дуже ввічливо. І в мене тепер дивне відчуття, що нас веде хтось, хто добре знає, де ми спіткнемося.

— Тобто, — сказала Ейслінг, простягаючи мені стаканчик, — усе йде за планом.

— Це не план, — сказав я. — Це просто Балліварна.

Вона засміялася, і в цю мить я подумав, що у світі, мабуть, немає кращого напарника, ніж дев'ятнадцятирічна людина, що сміється з власних страхів.

Але сміх урвав дзвінок. Телефон на стійці задзвонив різко, наполегливо, і я, підійшовши, почув у слухавці важке дихання.

— Дойле, — сказав голос, який я не одразу впізнав. — Це Тадг. Нам треба зустрітися. Сьогодні. Тільки… не в місті.