Плітка зі зворотною адресою

Першим ділом я помітив, що в бібліотеці тихо. Тиша в бібліотеці річ звичайна, навіть бажана, але та, що настала в понеділок удень, була особливого гатунку: не тиша спокою, а тиша очікування. У читальній залі сиділо двоє: Кітті Берн із черговим Троллопом і хлопчик, який досі не міг розлучитися з «Островом скарбів». Зазвичай до другої години в нас буває чоловік десять. Того дня не прийшов ніхто, і я досі не знаю, що тривожніше: коли в домі шумно чи коли шум раптом припиняється.

— Ви помітили, Імоне, — сказала Кітті, не відводячи очей від сторінки, — що останніми днями на вас дивляться інакше?

— Я намагаюся не помічати, місіс Берн.

— Даремно. Помічати корисно. — Вона перегорнула сторінку з таким виглядом, наче осуджувала не мене, а саму сторінку. — Я чула в крамниці в Мойри, що ви читаєте чужі листи.

На щастя, я в цю мить нічого не тримав у руках. Інакше б упустив.

— Що я роблю?

— Читаєте чужі листи. Що ви, як бібліотекар, отримали доступ до паперів Падріка через його книгу й тепер порпаєтеся в його особистому листуванні. Що ви їздили до Голвея до якоїсь жінки, щоб показати їй те, що знайшли. Що ви, даруйте, нездоровим чином зацікавлені в чужому горі.

— Але це ж… — я шукав слово. — Це ж неправда.

— Звісно, неправда. — Кітті нарешті підвела на мене очі, вицвілі, але дуже ясні. — Правда в тому, що ви читаєте чужі олівцеві помітки на берегах. А це, погодьтеся, зовсім інша справа. Але поголос не любить нюансів. Йому потрібне дієслово. «Читає чужі листи» — чудове дієслово. «Бачить неточність у підписі» — нудне.

Я сів на стілець біля неї. Мені на думку спала дивна річ: людина, що пустила цю плітку, знала дві речі, які знало б небагато хто. Перше — що я знайшов щось у книзі Падріка. Друге — що саме таке формулювання, «читає чужі листи», перетворює мою чесноту на ваду. Це була не стихійна плітка. Це була робота, тонка й точна, як рука майстра, а не як язик торговки.

— Місіс Берн, ви знаєте, звідки це пішло?

— Мойра каже, що чула від Оуена. Оуен каже, що чув від Мойри. — Кітті гмикнула. — Класична схема. Коло, в якому ніхто не пам'ятає, з чого почалося. Але я стара жінка, Імоне, і я помітила: у кожної плітки є зворотна адреса. Просто її ніхто не читає.

Ця думка так вразила мене, що я потім кілька разів повторював її про себе, поки йшов набережною в бік Кістяного міста.

Туди я йшов на прохання Тадга. Він зателефонував о другій годині й назвав місце, яке мені довелося перепитати двічі: «Данбег-Хайтс. Із задньої сторони. Там, де арматура». Я згадав фотографію в кабінеті Дермота й подумав, що слово «арматура» нічого доброго не віщує, але відмовитися було неможливо. У голосі Тадга було щось, чого я раніше не чув: не злість, не зарозумілість, а втома людини, якій треба сказати, але вона боїться, що слова не підкоряться.

Недобудований комплекс стоїть на скелястому мисі за три кілометри від міста. Дорога туди заросла, у бетонних коробках гуляє вітер, а в отворах вікон, яких немає, гніздяться чайки. Сірі корпуси височіють над затокою, як скелети тварин, і коли сонце ховається за хмари, здається, що вони дихають. Я пройшов по дошці, що заміняла місток через рів, і побачив Тадга: він сидів на шматку бетонної плити й дивився на воду.

— Прийшли, — сказав він, не обертаючись.

— Ви просили.

— Я просив не в місті. — Він усміхнувся. — Тут нас ніхто не побачить. Тут узагалі давно нікого не бачать.

Я сів поруч. З моря тягло холодом, і я пошкодував, що не взяв шарфа. Тадг тримав на колінах згорток, загорнутий у газету, той самий, що майнув у нього в руках у четвер, і я нарешті роздивився, що це: невеликий зошит у клітинку, чорна клейончаста обкладинка, потерті куточки.

— Це батькове, — сказав Тадг. — Я взяв його в понеділок, перед тим як він… перед тим як усе сталося. Коли ми посварилися. Я зайшов до його кабінету, а його не знайшов, поки він не вийшов. Тоді я схопив зі столу й забрав.

— Навіщо?

Він помовчав.

— Бо мені сказали, що він важливий.

— Хто сказав?

Тадг нарешті обернувся до мене. Обличчя в нього було бліде, під очима тіні. У його рисах я знову побачив батька, але батька, позбавленого тієї суворої зібраності, що тримала Падріка прямо.

— Дермот, — сказав він. — Він прийшов до мене в суботу, за три дні до того, як усе сталося. У пабі. Сказав, що чув про мої борги. Що може допомогти. Що давно чекає нагоди зробити щось для сина Падріка. Я спершу не повірив. Потім повірив. Він того ж вечора переказав гроші людині, якій я був винен. Дві з половиною тисячі. Сказав: «Це дрібниці, потім віддасиш». Я був такий вдячний, що мало не розплакався.

Я слухав і відчував, як усередині щось холоне. Історія була до болю знайомою: так ловлять у сіті не силою, а добротою.

— А в понеділок?

— У понеділок він зателефонував і сказав: «Тадгу, мені потрібна одна річ. Зошит твого батька. Він вів особисті записи по комітету, і мені треба звірити. Принеси, і ми забудемо про борги». Я не відразу зрозумів, що це означає. Вирішив, що йдеться про папірці. Пішов до батька, почав просити позичити, бо… ну, бо хотів і повернути Дермотові, і закрити питання. Батько відмовив. Ми посварилися. Я пішов, а потім повернувся вночі, коли вони з мамою спали, і взяв зошит.

— І принесли йому?

— Ні. — Тадг опустив голову. — Я хотів. У мене була призначена зустріч на вівторок, на ранок. Але коли я дізнався, що батько зник… я злякався. Я подумав: я винен. Я вкрав у нього те, що він беріг. А потім зрозумів: Дермот не просто так хотів його. Він дуже хотів. Занадто.

Він простягнув мені зошит. Я взяв його обережно, як беруть речі, що втрачають ціну, якщо неправильно тримати.

— Я його читав, — сказав Тадг. — Не все зрозумів. Але там є записи про Дермота. Датовані. І остання… Ви самі подивіться.

Я розгорнув зошит на останній списаній сторінці. Почерк Падріка, рівний, друкований, з легким нахилом. Записи йшли за датами. «12.09. Д. сказав, що риштувань не було, бо підрядник відмовився від оренди. Але підрядника не було». «19.09. Просив Д. показати виписки. Сказав, що в банку. Приніс за тиждень». «27.09. Бесіда з О. К. Потрібні оригінали». А нижче, іншим чорнилом, мабуть, поспіхом:

«30.09. Д. зайшов увечері. Сказав: «Падріку, ти розумна людина. Не ускладнюй. Якщо підуть розмови, я перший скажу, що ти брав гроші. Скажу про Тадга. Скажу про борги. Люди повірять, бо хочеться вірити. Краще тихо».

І ще нижче, зовсім дрібно: «Я не крав. Але хто мені повірить?»

Я закрив зошит. На вулиці здійнявся вітер, і в проймах сірих вікон засвистіли чайки.

— Це все, — сказав Тадг. — Це єдине, що я можу зробити. Я не вмію бути гарним сином. Але можу хоча б не бути боягузом.

— Ви ним уже були, — сказав я. — Тільки не до кінця.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Ви завжди так говорите? Такі речі?

— Ні. Зазвичай я кажу «читайте тихіше».

Він засміявся, коротко й хрипко, і раптом затулив обличчя руками. Я не знав, що робити, і просто сидів поруч, дивлячись на воду. У якийсь момент згадав, що в таких випадках люди кладуть руку на плече. Поклав. Він не відсторонився.

— Я боюся, — сказав Тадг, не відіймаючи рук від обличчя. — Що якщо батько мертвий, це через мене. Що якщо Дермот…

— Тадгу, — сказав я, — я не впевнений. Але в мене є одна думка. Твій батько не був людиною, що зникає без плану. Він повернув мені книгу. Він залишив записку. Він дав Бріджид «неділю». Людина, яка розставляє такі підказки, не збирається вмирати. Вона збирається бути знайденою. Питання лише коли й ким.

Він підвів на мене очі, червоні, сповнені того самого страху, який, мабуть, відчували багато хто, кому доводилося обирати між обов'язком і соромом.

— Що мені робити?

— Іти додому. Сидіти з матір'ю. І нікому, чуєш, нікому не казати, що зошит у мене.

— Дермот дізнається.

— Дермот багато чого знає. — Я підвівся. — Але він не знає, що ми знаємо.

Назад я йшов швидко, не розбираючи дороги, із зошитом, захованим під пальто, як краденого птаха. Над затокою висіли низькі хмари, і в їхніх розривах пробивалися довгі червоні промені, наче хтось підпалив небо з іншого боку. Я думав про Дермота й про те, як точно він обирає слабке місце: у Тадга борги, у Бріджид страх, в отця Кормака сумління, у мене бібліотека. Він збирав нас, як книжки на полиці, за розміром і вагою, щоб ніхто не випадав із ряду.

До бібліотеки я підійшов у присмерку. Ейслінг уже пішла, світло у вікнах не горіло, а на дверях, на дерев'яній стулці, яку я фарбував навесні, висів аркуш. Я вирішив, що це чергове повідомлення від графства. Але коли наблизився, побачив на дверях, просто поверх свіжої зеленої фарби, слова, написані червоним маркером розмашистими літерами:

«ЧИТАЧ ЧУЖИХ ЛИСТІВ».

Я довго стояв перед дверима. Потім дістав хустинку, змочив її з калюжі й почав терти. Маркер не піддавався, він лише розмазувався, перетворюючись на рожеву хмару. А в голові в мене звучали слова Кітті: «У кожної плітки є зворотна адреса. Просто її ніхто не читає».

Я вирішив, що відтепер читатиму.