Жінка з Голвея

Автобус до Голвея відходить від Ринкової площі о восьмій двадцять і їде рівно годину сорок, якщо водій Мартін у доброму гуморі, і понад дві, якщо в нього болить спина. Тієї суботи спина, судячи з рухів, у Мартіна боліла з учорашнього вечора, але мені було байдуже. Я сидів біля вікна з текою на колінах і відчував рідкісне почуття: я їхав не по книгу, не на конференцію бібліотекарів і не до зубного лікаря. Я їхав у справі.

Номер я знайшов, як не дивно, у телефонній книзі на кухні в Бріджид, куди заглянув напередодні ввечері, скориставшись приводом поцікавитися її здоров'ям. Бріджид, сама того не помітивши, показала мені помітку на звороті аптечного рецепта, що лежав біля телефону: «О. Кін, ауд., Голвей, Ломбард-стрит» і номер. Я переписав його в блокнот так дбайливо, ніби це був план скарбу.

Телефонувати я не наважився. Телефонні розмови мене лякають: не можна перегорнути назад, якщо сказав дурницю. Тому поїхав без попередження, сподіваючись, що аудитори, як і бібліотекарі, по суботах сидять на роботі, бо вдома їм нічого робити.

Виявилося, що сподівався я слушно. Контора міс Кін містилася на другому поверсі старої будівлі, над палітурною майстернею, і всі сходи пахли клеєм і шкірою. Це був, мабуть, єдиний запах на світі, який змушував мене почуватися вдома. Табличка на дверях скромно сповіщала: «О. Кін. Аудит і консультації». Я постукав, почекав і почув зсередини голос людини, яка не звикла чекати:

— Відчинено.

Орла Кін виявилася жінкою років п'ятдесяти, худорлявою, з коротко стриженим волоссям, у великих круглих окулярах, які вона раз у раз піднімала на лоб, а потім скидала назад на перенісся. Вона сиділа за столом, заваленим теками, і їла бутерброд, не відриваючи погляду від екрана. На стіні за її спиною висіла репродукція мапи Ірландії з різнобарвними шпильками, а нижче дрібним шрифтом: «Люди брешуть, цифри терплять».

— Ви, мабуть, із Балліварни, — сказала вона, не обертаючись.

Я так розгубився, що пробурмотів:

— Звідки ви знаєте?

— Тому що ви ввійшли так, як входить людина, що двадцять хвилин простояла за дверима й репетирувала промову. — Вона нарешті обернулася. — Так роблять тільки в маленьких містах. У великих просто стукають. Сідайте, містере…

— Дойл. Імон Дойл.

— Дойл, — повторила вона, і я помітив, як щось у її обличчі стало уважнішим. — Бібліотекар.

— Ви мене знаєте?

— Падрік Салліван розповідав про вас. — Вона відклала бутерброд. — Сказав: якщо зі мною щось станеться, шукайте бібліотекаря. Я вирішила, що це жарт. Хоча Падрік, на мій смак, узагалі не жартував.

Я сів. У цю мить мені стало одночасно страшно й спокійно, як буває, коли після довгого очікування в приймальні тебе нарешті називають на прізвище.

— Отже, з ним щось сталося? — запитала вона.

— Він зник у вівторок.

— Я читала в газеті. — Вона постукала пальцем по складеному вчетверо номеру «Голвей Адвертайзер», що лежав на краю столу. — «Скарбник парафіяльного комітету зник разом із грішми». Дурниця. Падрік не злодій.

— Ви впевнені?

— Містере Дойл, — сказала вона, — я двадцять шість років займаюся тим, що знаходжу, в кого гроші. Злодій має особливу ходу. Він поспішає, навіть коли сидить. Падрік Салліван тричі приходив до мене в цю контору, і щоразу сідав на самий краєчок стільця й просив дозволу зняти пальто. Такі люди не крадуть. Вони мучаться, що не можуть звітувати за копійку.

Мені раптом стало так легко, що я мало не засміявся. Але сміх був би недоречний: ми говорили про людину, яка, можливо, лежала десь у канаві.

— Що він приносив? — запитав я.

Орла Кін відкрила шухляду, дістала товсту теку з синьою наклейкою й поклала її між нами. Я побачив знайомі цифри, знайомі дати, фотокопії тих самих рахунків, які ми вчора знайшли в кабінеті отця Кормака.

— Падрік прийшов до мене в серпні, — сказала вона. — Сказав, що має «відчуття розбіжності». Так і висловився. Відчуття. Я попросила показати папери, і він приніс копії рахунків і банківські виписки по фонду. Я перевірила. Розбіжності були.

— Які?

— Шість платежів на загальну суму тридцять дев'ять тисяч двісті євро. Усі на користь якогось Ф. Фаррелла, підрядника. Усі позначені як покрівельні роботи. Чотири з них у неділі, що дивно, бо, як я з'ясувала, у ці дні робіт не велося. Я навіть зателефонувала до будівельної інспекції: жодних дозволів на риштування на церкві цього року не видавалося.

Я кивнув. Ця частина була нам відома. Але я чекав, що вона скаже далі.

— І ще одне, — сказала Орла. — Платіжні доручення підписані двома особами. Скарбником і головою комітету. Підпис скарбника на них… — вона завагалася, — виглядає схожим. Але не ідентичним.

— Ми помітили. Крапка після прізвища.

Вона подивилася на мене поверх окулярів.

— Ви помітили крапку? Падрік казав, що ви читаєте до кінця. Я думала, це комплімент.

— Це, певно, діагноз, — сказав я.

— Гарний діагноз. — Вона вперше усміхнулася. — Далі. Падрік зрозумів, що розбіжність не випадкова, приблизно у вересні. Він прийшов до мене й сказав: «Орло, я знаю, чиї це гроші, але не знаю, чиї це руки». Тобто він здогадувався, хто, але не міг довести. І я йому сказала: без підтверджень звинувачувати не можна. Потрібні або оригінали банківських розпоряджень, або свідчення самого підрядника, що він цих робіт не виконував. Він пообіцяв принести.

— Він називав ім'я?

— Жодного разу, — сказала Орла. — Він казав «людина, якій усі довіряють». Ніби це була посада. Я не тиснула. Знаєте, у мене є правило: якщо клієнт не називає прізвища, значить, йому надто страшно його вимовляти. А страх — це теж інформація.

Я сидів, стискаючи теку обома руками. Усе сходилося, але чим більше сходилося, тим ясніше я розумів, що бракує головної ланки, як у книжці, з якої вирвали останню сторінку.

— Коли ви розмовляли з ним востаннє?

— У понеділок увечері. Він зателефонував з дому, говорив тихо. Сказав, що принесе оригінали в середу. Але щось сталося. Він сказав: «Орло, вони почали галасувати». Я спитала: хто «вони»? Він сказав: «Ті, хто говорить швидше, ніж думає».

— Пліткарі, — підказав я.

— Або ті, хто ними керує. — Вона підняла окуляри на лоб. — Містере Дойл, послухайте мене уважно. Падрік боявся не того, що його вб'ють. Він боявся іншого: що звинувачення, не підкріплене оригіналами, перетвориться на поголос, а поголос на вирок. Він людина, що все життя будувала репутацію по цеглинці. Він знав, що її можна зруйнувати однією фразою.

— Він казав вам, де оригінали?

— Він сказав дивну річ. — Вона на секунду відвела очі, пригадуючи. — Він сказав: «Я залишу їх там, де знайде лише той, хто читає». Я вирішила, що він говорить про якийсь банк. Тепер, коли ви прийшли, я думаю, що він говорив не про банк.

Я відчув, як у мене палають вуха. Той, хто читає. Бібліотека. Каталог. Щось заворушилося в голові, але смутно, як звірятко в соломі: я поки не міг його впіймати.

— У вас є копії цих документів? — запитав я.

— Ось ці. — Вона присунула теку. — Але ви розумієте, що вони марні без оригіналів. Будь-який адвокат скаже, що копії можна підробити.

— Я розумію.

— І ще одне. — Вона встала, підійшла до вікна й подивилася на вулицю, на мокрі дахи й вивіски. — Вам не здається дивним, що людину, яка прийшла викрити злодія, виставили злодієм? Це працює як відпрацьований прийом. Той, хто краде, першим кричить «тримай злодія». Тільки трохи тонше. Він не кричить. Він «просить не гадати».

Я здригнувся. Ці слова, «просить не гадати», я чув у середу ввечері, у «Червоному човні», від людини з рукою на моєму плечі. Але Орла не могла знати. Вона просто описала прийом.

— Ви когось підозрюєте? — запитав я.

— Я аудитор, містере Дойл, а не ворожка. Я підозрюю цифри. Вони, на щастя, не вміють гарно усміхатися.

Ми проговорили ще годину. Вона записала мій номер, дала свій, показала, як перевірити, чи не змінювалися реквізити за платіжними дорученнями, і розповіла про одну банківську хитрість, якої я не вповні зрозумів, але записав: «запит на архівні копії розпоряджень, форма 7-Б». Коли я йшов, вона сказала:

— І бережіть себе. Той, хто так уміє вселяти довіру, вміє й розчаровуватися в людях.

Я хотів відповісти щось дотепне, але замість того кивнув, як киваєш лікареві, що дав неприємну, але розумну пораду.

До Балліварни я повернувся о четвертій. Автобус випустив мене на площі, і я встиг зробити три кроки, коли мене гукнули.

— Імоне! Дойле! Ось він де!

Мойра Кеннеді стояла на порозі крамниці, притиснувши до грудей великий пакунок із хлібом, і дивилася на мене з таким виразом, який буває в мисливця, що побачив у гущавині рідкісного птаха.

— Ви з Голвея, — сказала вона. — Я вас бачила зранку в автобусі. З текою! У суботу!

— Бібліотечні справи, — сказав я.

— Звісно, бібліотечні. — Вона підморгнула. — Тільки бібліотечні справи по суботах зазвичай не вимагають, щоб людина вдягала чисту сорочку.

Я подивився на свою сорочку. Вона була чиста, бо інша того тижня не висохла.

— Мойро, — сказав я, — це непорозуміння.

— Звісно, непорозуміння, Імоне. — Вона співчутливо поплескала мене по рукаву. — Усі ми трохи непорозуміння.

Я пішов, розуміючи, що до вечора в «Червоному човні» обговорюватимуть уже не Падріка, а мене. Що в бібліотекаря Дойла в Голвеї жінка, що він їздив до неї з текою, що, мабуть, справа пов'язана зі зникненням, бо тепер усе пов'язане зі зникненням. Я йшов площею й думав, що плітки працюють як пліснява: вони не потребують твоєї допомоги, щоб вирости.

На розі мені здалося, що за мною хтось іде. Я зупинився біля вітрини аптеки й вдав, що розглядаю вітаміни, а насправді дивився в скло. По іншому боці вулиці йшов чоловік у темній куртці, той самий чи ні, не знаю. Він купив газету, постояв і пішов у зворотний бік.

Я не з тих, хто вірить у стеження. Я вірю в збіги, протяги й у те, що чайник закипає не вчасно. Але того вечора я вперше замкнув двері не на один замок, а на два, і довго слухав, як за вікном дрібно шумить дощ.