Що пише плаский олівець

Ейслінг Нолан працює в мене четвертий місяць, і за цей час я встиг зрозуміти три речі. Перша: вона читає швидше, ніж я встигаю розставляти книжки. Друга: вона не терпить слів «так завжди робили». Третя: вона нічого не боїться, крім тиші, і саме тому бібліотека, яку я вважав сховком від шуму, стала для неї полігоном. Їй дев'ятнадцять, вона вчиться в Голвеї на відділенні історії, приїжджає на вихідні й канікули підробляти, носить жовту куртку, яку я подумки називаю «аварійним сигналом», і постійно щось жує: того дня це були солоні крекери.

— Ви виглядаєте, — сказала вона, коли я в п'ятницю вранці, не мовивши ні слова, зачинив двері бібліотеки на засув і повісив табличку «Обід», хоча була дев'ята година, — як людина, якій снилася податкова інспекція.

— Мені снилися поля, — сказав я.

— Які поля?

Я дістав з-під стійки «Хроніку парафій західного узбережжя» й поклав перед нею. Вона не поставила жодного питання, поки я розповідав: ні про Падріка, ні про книгу, ні про записку з кишені халата. Лише жувала, переводячи погляд із мого обличчя на сторінку, і мені здалося, що я спостерігаю, як складний механізм без шуму збирає себе з деталей.

— Так, — сказала вона, коли я скінчив. — Це не шифр.

— Я теж так подумав, — зізнався я. — Хоча, чесно кажучи, найбільше я подумав про те, що я не вмію розшифровувати шифри.

— Тому що це не шифр, а запис. — Ейслінг присунула книгу до себе й провела пальцем по рядку. — Дивіться. «14/03 — 4 800». Це дата й сума. «02/05 — 7 200». Дата й сума. «19/06 — 11 500». Три платежі. Він просто записував, що куди пішло, тільки замість блокнота використав книгу.

— Навіщо?

— Бо в блокноті записи шукають. — Вона вже гортала далі. — А в бібліотечній книзі, яку ніхто не читає, їх можна зберігати як у сейфі. Ви ж самі сказали: її брали чотири рази.

Це була слушна думка, і я відчув легкий укол професійних ревнощів. Мені б таке в голову не прийшло: сейф серед чужих хронік. Але Падрік, мабуть, знав про бібліотеки більше, ніж я припускав.

Ми провели наступну годину над сторінками сто дванадцять — сто двадцять чотири. Ейслінг виписувала цифри на аркуш, а я робив те, що в мене виходить найкраще: порівнював почерки й натиск. Рядки було зроблено не простим олівцем, а, як я й припускав, столярним, тим самим пласким, що його застосовують при розмітці дощок. Такий лежить у кожного тесляра, а у Падріка, як я тепер пригадав, він лежав за вухом того єдиного разу, коли я бачив його в саду з лопатою.

— Але чому столярний? — запитав я вголос.

— Бо він писав не вдома, — сказала Ейслінг. — А там, де був такий, а не інший. Повітка? Майстерня? Він же міг писати де завгодно.

— Писав він, судячи з натиску, стоячи. Не за столом. Це видно по лінії, вона йде вниз до краю сторінки.

Ейслінг подивилася на мене з несподіваною повагою.

— Ви серйозно вмієте читати поля, — сказала вона.

— Це мій єдиний талант, — сказав я. — Решта з нього виводиться.

Потім ми перейшли до головного. З дев'яти записів шість містили суму, три — слова. «Риштування? Неділя» траплялося двічі. Поруч було надряпано «Ф.» і ще одну нерозбірливу закарлючку, яку Ейслінг після довгого розглядання визначила як «акт». Я прикинув в умі: шість платежів, у сумі близько тридцяти дев'яти тисяч євро, усі протягом п'яти місяців.

— Нам потрібні самі рахунки, — сказала Ейслінг. — Не його помітки, а справжні. Ті, що лежать у парафіяльній бухгалтерії.

— Вони в домі отця Кормака. У кабінеті.

— Отже, ідемо в дім отця Кормака.

— Ейслінг, — сказав я, — я працюю бібліотекарем. Я не вмію входити в кабінети.

— А я вмію. — Вона схопилася, струсивши з рукава крекерні крихти. — Мені потрібен лише привід. Ви, до речі, знаєте, що в отця Кормака в парафіяльному домі живе економка, місіс Дуайєр, яка обожнює, коли їй читають уголос?

— Такого я не знаю.

— Тепер знаєте.

До одинадцятої ми стояли на порозі парафіяльного дому. Це була присадкувата споруда з сірого каменю, вся в плющі, з жовтими дверима, на яких висів бронзовий молоточок у вигляді рибки. Місіс Дуайєр відчинила, побачила Ейслінг, і по її обличчю пробігла така радість, ніби до неї прийшла улюблена онука, яку вона давно чекала.

— Ейслінг, дитино! Ти принесла продовження?

— Принесла, місіс Дуайєр. Тільки для цього потрібне гарне освітлення й спокійне місце.

— Проходьте, проходьте. Отець Кормак у від'їзді, буде до обіду.

Я спостерігав за цією виставою з відчуттям благоговійного жаху. У моїй бібліотеці ця дівчина відправляла старенькі вибирати «щось легке», а тут раптом виявилася професійним дипломатом. Вона посадила місіс Дуайєр у крісло біля каміна у вітальні, розгорнула на ходу витягнутий із сумки детектив, і за десять хвилин економка, відкинувшись на спинку й заплющивши очі, слухала сцену отруєння у вікторіанському маєтку. Я ж, маючи на руках дозвіл «подивитися щось про історію парафії», пішов у кабінет.

Кабінет отця Кормака був таким, яким йому й належить бути: тісним, заваленим паперами й просякнутим воском. На столі стояла фотографія єпископа й чашка із залишками чаю. Уздовж стіни тяглися шафи з теками, підписаними тим самим почерком, що й «Хроніка»: чітким, учительським. «Парафіяльні рахунки. Фонд даху. 2023–2024». Я вийняв три теки й розклав на столі.

Рахунки виявилися в ідеальному порядку, і це було першою тривогою. Ідеальний порядок, як учить бібліотечна справа, підозрілий: справжні документи м'ються, склеюються, втрачають куточки. Ці ж були наче випрасувані. Я знайшов потрібні дати й заходився звіряти. 14 березня: «Покрівельні роботи. Підготовчий етап. Ф. Фаррелл. 4 800 €». 2 травня: «Риштування й огородження. Ф. Фаррелл. 7 200 €». 19 червня: «Матеріали, перша партія. Ф. Фаррелл. 11 500 €». Усе збігалося цифра в цифру.

Я виписав усі шість рахунків, звірив дати й виявив те, що здалося мені цікавим: чотири з шести припали на неділі: травневу, червневу, серпневу й вересневу. Покрівельники, як я розумію, у неділю не працюють, особливо в Ірландії, особливо в католицькій парафії, де сам парафіяльний священик міг побачити на даху людину під час меси.

— Риштування, — прошепотів я.

— Знайшли? — пролунав голос від дверей.

Я підскочив, упустивши теку. Ейслінг стояла в отворі, причинивши за собою стулку, і жувала крекер з виглядом змовника.

— Місіс Дуайєр спить, — сказала вона. — Отруїли вже двох, вона слухала із насолодою. У нас хвилин п'ятнадцять. Що у вас?

Я показав їй папери. Вона читала швидко, ворушачи губами, і коли дійшла до недільних дат, присвиснула.

— Це ж чотири неділі, на які поставили риштування, — сказала вона. — А на церкві жодних риштувань не стояло. Я з дитинства живу навпроти: якби стояли, я б запам'ятала. Ми з подружками лазили туди гратися в «лицарів».

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Дах там як був дірявий, так і є. З грудня не мінявся.

— Тобто рахунки оплачені за роботи, яких не було.

— Саме так. — Ейслінг підняла аркуш на світло. — І дивіться ще. Ось тут, унизу, «Затверджено: П. Салліван». Це підпис скарбника, так? Так належить?

— Так, кожен платіж підписує він.

— А тепер подивіться на цей.

Вона дістала зі своєї теки інший аркуш, у якому я не відразу впізнав сторінку з церковного журналу пожертв. Там теж стояв підпис Падріка, тільки давній, дворічної давності, з охайною крапкою після прізвища: «Салліван.» Потім знайшла в теці ще один зразок, ще й поклала поруч, як розкладають карти.

— У нього крапка після прізвища, — сказала вона. — Завжди. У журналі, в листах, на листівках, я бачила. А тут, — вона ткнула пальцем у рахунок від другого травня, — крапки немає. І літера «П» трохи інша. Бачите? Хвостик не загинається.

Я дивився й не міг повірити. Різниця була крихітною, майже невловною, але коли її показали, зникнути вона вже не могла, як неможливо перестати бачити слово в картинці-ребусі.

— Це не його підпис, — сказав я. — Або не весь його.

— Не весь його, — підтвердила Ейслінг. — Його хтось копіював. Не ідеально, але достатньо, щоб ніхто не перевіряв.

Ми стояли мовчки. За стіною місіс Дуайєр зітхнула вві сні, і в тиші чути було, як крапає вода з ринви. Я нарешті зрозумів сенс слів «Якщо зі мною щось станеться, дивіться на неділю». Не ярмарок. Не день тижня. Недільні рахунки, рахунки на примарне риштування, підписані примарною рукою.

— Отже, — сказала Ейслінг, і голос її вперше за весь час здригнувся, — або Падрік украв гроші й підробляв власний підпис, щоб виглядати невинним. Або хтось крав, а підпис Падріка використовував як прикриття.

— Друге, — сказав я. — Перше було б надто нерозумно для бухгалтера. Але, Ейслінг, ми не можемо цього стверджувати. Ми бачили лише папери.

— Тоді потрібна людина, яка знає, як вони мають виглядати насправді, — сказала Ейслінг. — Та, до кого Падрік ходив. Голвейська Кін.

— Або Кейн, — сказав я.

— Або Кейн.

Ми швидко склали папери, повернули теки на місце й тихо вийшли в коридор, де місіс Дуайєр саме прокидалася й питала, хто ж таки отруїв герцога. Ейслінг відповіла, що це секрет до наступного розділу, а я, прощаючись, незграбно вклонився, чим остаточно закріпив за собою репутацію людини, що прийшла з чужим візитом і не вміє його завершити.

На вулиці знову мрячило. Ми йшли до бібліотеки, і я раптом упіймав себе на думці, що вперше за багато років мені хочеться йти швидко. Не тому, що я запізнююся, а тому, що десь попереду є місце, куди необхідно дійти.

— А ми ж тепер знаємо більше, ніж поліція, — сказала Ейслінг.

— Ми знаємо менше, — заперечив я. — Ми знаємо лише, що нам невідомо.

— Для детектива це найцінніше знання.

— Я не детектив, — нагадав я.

— Ще ні, — сказала вона й запхала до рота останній крекер.

Біля дверей бібліотеки я зупинився. Мені здалося, що на протилежному боці вулиці, в тіні арки біля булочної, стоїть чоловік у темній куртці, і коли я повернув голову, він дуже спокійно відвернувся й пішов уздовж стіни, не озираючись. Можливо, це був просто перехожий. Можливо, я за останні дні став надто чутливим до чужих спин.

Але в кишені в мене лежав аркуш із «неділею», у сумці Ейслінг лежали виписки з парафіяльних рахунків, і вперше за сорок два роки я подумав, що в моєї тиші з'явилася ціна.