Перше стеження

Четвер почався багатообіцяюче, а закінчився передбачувано: о шостій вечора, за годину до нашої довгоочікуваної зустрічі, від Найджела прийшло повідомлення — «Дейве, мені страшенно ніяково, але знову не зможу, терміново викликають, поясню при зустрічі», — восьмий рядок у моїй таблиці, і цього разу я навіть не відчув знайомого уколу образи, бо був надто зайнятий тим, що миттєво набирав Поппі.

— Він скасував, — сказав я, коли вона взяла слухавку. — Восьме скасування. Терміновий виклик, без подробиць.

— Дейве, це не привід для свята, — сказала Поппі, хоча в її голосі, на моє таємне задоволення, було більше цікавості, ніж осуду.

— Це ідеальна нагода, — виправив я. — Він увесь вечір буде десь там, займатиметься своїми справами. Якщо ми простежимо за ним, то нарешті побачимо, куди саме він ходить, а не просто гадатимемо за газетними вирізками.

Пауза на тому кінці тривала достатньо довго, щоб я встиг вигадати три додаткові аргументи на користь стеження, жоден з яких, визнаю заднім числом, не витримав би перевірки на елементарну законність.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Але в мене є умови. Перша: ми просто спостерігаємо, нікуди не пхаємося. Друга: якщо стане по-справжньому моторошно, ми телефонуємо в поліцію, а не граємо в детективів. Третя: ти купуєш мені вечерю після цього, бо я, безперечно, не планувала проводити четвер, вистежуючи сусіда за рахунок твого емоційного задоволення.

Я погодився на всі три умови з тією готовністю, з якою люди погоджуються на умови, що їх точно порушать протягом найближчої години.

Ми зайняли позицію біля входу в будинок без чверті сьома — я в темній куртці, яку спеціально вибрав за її непомітність, хоча, заднім числом, темна куртка в натовпі людей, одягнених у звичайний повсякденний одяг дорогою з роботи, впадає в око приблизно так само сильно, як костюм ніндзя на дитячому ранку, — і стали чекати.

Найджел вийшов о сьомій дванадцять, у своєму звичному сірому плащі, застебнутому на всі ґудзики, і швидким кроком попрямував до автобусної зупинки. Ми рушили за ним на безпечній, як нам здавалося, відстані — метрів п’ятнадцять, що, за нашими спільними уявленнями про професійне стеження, почерпнутими виключно з фільмів, було цілком достатньо.

— Він іде надто швидко, — прошепотіла Поппі, мало не переходячи на біг, щоб не відстати.

— Люди, які поспішають на злочин, завжди ходять швидко, — зауважив я з таким знанням справи, якого в мене не було.

— Або люди, які запізнюються на автобус, — відрізала Поппі, але відтоді, як Найджел справді сів в автобус номер 38, а не розчинився в провулку зловісним чином, її сарказм дещо вщух на користь практичної проблеми: нам треба було встигнути до того самого автобуса, не привертаючи уваги.

Ми влетіли в автобус за секунду до того, як зачинилися двері, — маневр, який, треба визнати, привернув рівно стільки уваги, скільки можуть привернути двоє захеканих дорослих людей, один із яких упустив парасолю просто в прохід, — і зайняли місця в самому кінці салону, звідки відкривався чудовий вид на потилицю Найджела, що сидів за вісім рядів попереду.

— Це вже не спостереження, Дейве, — просичала Поппі, дивлячись, як я крадькома фотографую його потилицю на телефон. — Це переслідування в громадському транспорті.

— Це документування маршруту.

— У тебе п’ятнадцять фотографій його потилиці.

— Для встановлення часової шкали.

Найджел вийшов на зупинці біля старого прибуткового будинку за три квартали від Гай-стріт, і ми, витримавши рівно ті кілька секунд, які здавалися нам професійно виправданою дистанцією, вийшли слідом, намагаючись злитися з нечисленними перехожими вечірньої години пік, що було особливо складно з огляду на те, що Поппі була в яскраво-жовтому пальті, яке, за її власним визнанням, вона вдягнула виключно тому, що не подумала про потребу в маскуванні, погоджуючись на цю авантюру двадцятьма хвилинами раніше.

Найджел зупинився біля газетного кіоска, щось купив — судячи з рухів, шоколадний батончик — і, розвернувшись, мало не зіткнувся з нами лицем до лиця, що змусило мене зреагувати єдиним доступним мені на той момент способом: я різко розвернувся, схопив Поппі за руку й вдав, що ми палко роздивляємося вітрину найближчої крамниці, яка, як на зло, виявилася крамницею похоронного приладдя.

— Ми стоїмо й милуємося трунами, Дейве, — прошепотіла Поппі крізь зуби, розтягнуті в неприродній, вимученій усмішці для випадкового спостерігача. — Це найпідозріліша поведінка з усіх можливих.

— Краще, ніж бути поміченими.

— Ми буквально стоїмо, притиснувшись до вітрини похоронного бюро, о сьомій двадцять вечора. Нас уже помітили. Нас помітив увесь квартал.

На щастя — чи, як з’ясувалося пізніше, зовсім не на щастя, — Найджел, схоже, не звернув на нас уваги й рушив далі, звернувши у вузький провулок між старим прибутковим будинком і занедбаною будівлею колишньої друкарні, чиї вікна були забиті дошками, а на цегляній кладці досі виднівся напівстертий напис із назвою, яку я не встиг розібрати.

Ми дали йому фору в двадцять метрів — Поппі наполягла, посилаючись на розважливу обережність, — і пішли за ним у провулок, який, слід визнати заднім числом, був саме тим типом провулка, куди двоє дорослих людей без досвіду стеження, засобів самооборони чи елементарного плану на випадок непередбачених обставин заходити не мали права за жодних умов.

Провулок виявився порожнім. Найджел зник — чи то звернув за ріг, чи то зайшов в одні з нечисленних незабитих дверей, яких, втім, там теж не спостерігалося.

— Він розчинився, — прошепотів я, озираючись навколо з тією сумішшю розчарування й первісного жаху, що накочує на людину, яка раптом усвідомила: план, який півгодини тому здавався блискучим, насправді складався з чистої імпровізації та небезпечно малої кількості здорового глузду.

— Люди не розчиняються, Дейве, — сказала Поппі, але голос її звучав не так упевнено, як зазвичай, бо саме цієї миті звідкілясь згори, з пожежних сходів занедбаної друкарні, долинув тупіт — швидкий, легкий, що віддалявся, — і ми обоє завмерли на місці.

Ми простояли так добру хвилину, дивлячись у темніюче небо над провулком, перш ніж обоє водночас усвідомили одну просту істину: якщо Найджел справді піднявся на дах по пожежних сходах занедбаної будівлі, то версія про бойові мистецтва інкогніто, яку Поппі запропонувала тижнем раніше, офіційно вибувала з-поміж робочих гіпотез.

— Ми могли б піднятися слідом, — запропонував я, розглядаючи іржаві сходи з тим ентузіазмом, який, заднім числом, був цілковито невиправданий, зважаючи на мою повну відсутність досвіду лазіння пожежними сходами занедбаних будівель у темряві.

— Не могли б, — відрізала Поппі. — Дейве, глянь на ці сходи. Вони тримаються на чесному слові та іржі дев’яностих років. Я не збираюся падати з третього поверху заради того, щоб довести твою теорію про супергероя.

— Тоді що пропонуєш?

— Пропоную визнати, що на сьогодні наше стеження офіційно провалилося, і піти додому, — сказала вона, потираючи кісточку, яку підвернула, перебігаючи дорогу п’ятнадцятьма хвилинами раніше, щоб не відстати від цілеспрямованого кроку Найджела. — Або, якщо тобі зовсім несила, піти їсти каррі, бо я вмираю з голоду, а каррі, на відміну від стеження, гарантовано закінчиться результатом, яким я лишуся задоволена.

Каррі виявилося напрочуд доречним рішенням. Ми сиділи в маленькому закладі на розі, доїдаючи рештки самоси, і Поппі, відігрівшись після холодного вечора, нарешті озвучила думку, яка, судячи з її обличчя, непокоїла її весь вечір.

— Знаєш, що мене лякає по-справжньому? — спитала вона, відсуваючи тарілку. — Не те, що він супергерой. І не те, що він злочинець. А те, що ми двоє, двоє дорослих, загалом розсудливих людей, щойно півтори години ганялися за сусідом по місту, ховаючись у провулку поряд із похоронним бюро. У який момент це стало нормальним четверговим вечором?

Я замислився над цим питанням серйозніше, ніж сам від себе чекав.

— Напевно, у той момент, — сказав я нарешті, — коли зрозумів, що останні пів року провів, чекаючи від життя бодай чогось, що не було б звітом про митні затримки в Дувері.

Поппі подивилася на мене довгим поглядом, у якому змішалися розуміння, легке співчуття і щось іще, чому я тоді не надав значення, бо був надто зайнятий пережовуванням холодного наана.

— Це, — сказала вона нарешті, — або найщиріше, що ти мені коли-небудь казав, або найсумніше. Можливо, і те, й те водночас.

Ми розійшлися по домівках пізно, безрезультатно, але, як не дивно, в піднесеному настрої — тому специфічному настрої спільних провалів, що зближує людей дужче за спільні успіхи, — і я, піднімаючись сходами повз квартиру Найджела, помітив, що світло в його вікнах так і не засвітилося, хоча було вже далеко за північ.