Номер вийшов

До квітня Болонья знову переодяглася: скинула туман, натягла зелень і взялася вдавати, що зими ніколи не було. На ринках з’явилися перші артишоки, на балконах виросли горщики з геранню, а студенти вийшли на аркади в куртках навстіж, ніби це був якийсь особистий подвиг.

Редакцію «Портика» на той час було не впізнати. На стінах біліла свіжа фарба. Старі підшивки Фабіола розставила за роками, хоч би заради порядку: «я мушу щось робити руками, не тільки в’язати». Батарея під вікном отримала нову решітку, але стукати не перестала. Емілія наполягла, що це традиція, і ніхто не заперечив.

Одинадцятого квітня, за чотири дні до крайнього строку, синьйор Пеллегріні сам приніс перші примірники.

Він увійшов до редакції задом, бо в обох руках у нього були перев’язані шпагатом пачки, і пробурмотів:

— Обережно, підлога слизька, там щось капнуло… Ні, це я капнув. Приймайте.

Книжка була тонка, трохи шершава на дотик, із обкладинкою кольору слонової кістки. На ній стояла фотографія: арка Сан-Лука, що йде вгору, в теплу імлу. Унизу дрібним шрифтом: «Портик. Номер 47. Зима-весна». Маттео взяв верхній примірник так, як беруть живе.

— Пахне, — сказав він.

— Мусить, — відповів синьйор Пеллегріні. — Добрий папір пахне. Поганий лише шурхотить.

Це був справжній номер, не три розвороти, а сорок вісім сторінок: вірші Емілії, вірші Томмазо, оповідання Фабіоли, про яку з’ясувалося, що вона не лише в’яже, а й пише короткі історії про бабусь із сарказмом, гідним окремої книги. Три розвороти з комітету відкривали номер, як три ключі. Наприкінці, дрібним шрифтом, ішли підписи: «Літературна редакторка — Джулія Феррі. Фотографічний редактор — Маттео Б’янкі».

Джулія тримала примірник обома руками й не розкривала.

— Страшно, — сказала вона.

— Чого?

— Що це справжнє.

— Воно справжнє, — підтвердив Маттео. — Ми його надрукували.

У дверях з’явилася професорка Раванеллі. Вона була у світлому пальті, і срібні сережки подзенькнули, коли вона зупинилася на порозі. Взяла зі столу примірник, потримала в руках, погортала й дійшла до останньої сторінки.

— Добре, — сказала вона. — П’ятнадцятого квітня комітет підтвердить ваш бюджет на два наступні номери. Я вже говорила з Россі.

Джулія охнула. Маттео підхопив її за лікоть.

— Я не обіцяю, що ви отримаєте більше, — попередила Раванеллі. — Папір дорожчає, а в синьйора Пеллегріні, я чула, дідусева любов до вас закінчиться разом із запасом какао.

— Вона не закінчиться, — заперечив із кутка Пеллегріні. — Какао в мене на п’ять років.

Раванеллі ледь усміхнулась. Потім спитала, ніби між іншим:

— Синьйоре Б’янкі, мені передали, що ви знайшли в дідовій камері щось незвичайне.

— Звідки ви знаєте?

— Синьйора Аньєзе тримає лабораторію тридцять років і пліткує з професорами. — Раванеллі знизала плечима. — Що там?

Маттео завагався. Потім поліз у наплічник і дістав маленький згорток у папері.

Це сталося тиждень тому. Він розбирав дідову камеру, щоб протерти футляр перед виставкою в університетському холі, і під підкладкою, у потайній кишеньці, про яку не знав, виявив крихітну металеву баночку з плівкою. Вона була запечатана воском. На кришці стояла дата, вицвіла від часу: «77».

Він відніс її синьйорі Аньєзе. Та покрутила в пальцях, насупилась і сказала дивним голосом: «Сорок дев’ять років. Не обіцяю». Через чотири дні вона зателефонувала. «Приходь».

Він дістав зі згортка пачку відбитків і поклав на стіл.

Кадрів було дванадцять, вицвілих, подекуди з плямами, але цілих. На першому знімку була та сама аудиторія, де вони зараз стояли: ті самі арки у вікні, той самий стіл, навіть батарея на тому самому місці. Тільки навколо столу сиділи інші люди, усміхнені, яскраво вбрані, у великих окулярах і широких комірах. А на другому стояла молода жінка, років двадцяти, з темним волоссям до плечей, зі срібними сережками й блокнотом у руках. Вона сміялася.

— Це… — почала Джулія.

Раванеллі не відповіла. Вона взяла знімок, піднесла ближче. Обличчя її на секунду втратило всі звичні лінії.

— Я думала, ця плівка пропала, — сказала вона дуже тихо.

— Ви були там? — спитав Маттео. — У сімдесят сьомому? З моїм дідом?

— Я була там, — відповіла Раванеллі. — Я писала підписи.

Тиша в аудиторії стала густою. Навіть батарея завмерла. Синьйор Пеллегріні, притулившись до одвірка, повільно закивав головою й пробурмотів: «Лучія. Звісно. Лучія».

— Він сказав, що повернеться по плівку, — вела далі Раванеллі, не відриваючись від знімка. — Ми закінчували останній номер. Він збирався віднести касету до друкарні… І не повернувся. За місяць я дізналася, що він поїхав. Працювати кудись на північ, не попрощавшись. Я думала, що плівка пропала разом із ним. А мені ж були потрібні ті фотографії. — Вона помовчала. — Не тільки фотографії.

Вона перевернула дванадцятий знімок. На ньому була не аудиторія й не люди. Там стояла дерев’яна скриня із залізними куточками, поставлена на кам’яну підлогу, і на кришці крейдою було написано одну фразу, помітну навіть на вицвілому відбитку: «Портик. Не для друку. Відкрити, коли нас закриють».

Усі мовчали.

— Коли нас закриють, — повторив Маттео.

— Він був не лише фотографом, — вимовила Раванеллі. — Він був ще й невдалим жартівником. Ми багато чого залишили в тому підвалі. Я забула. — Вона різко видихнула. — Ні. Не забула.

Вона підвела очі на Джулію й Маттео. Погляд у неї був такий, що обоє мимоволі випросталися.

— Ви не проти, якщо ми знайдемо цю скриню?

— Де вона? — спитав Маттео.

Синьйор Пеллегріні повільно відштовхнувся від одвірка.

— У підвалі друкарні, — сказав він, і голос його здригнувся. — Мій батько казав, що там щось є. Я жодного разу не спускався. Думав, там просто старі матриці.

Раванеллі пішла хвилин за десять, забравши знімки в теці й ні з ким не попрощавшись. Синьйор Пеллегріні вийшов слідом, бурмочучи про ключі. Фабіола та Емілія заметушилися, обговорюючи, чи не можна організувати експедицію. А Лука заявив, що підвал треба досліджувати з ліхтарями, мотузками і, по змозі, із собакою.

До вечора в редакції залишилося двоє.

Вони вийшли під аркаду, коли сонце вже сідало, і повітря було теплим і золотим, яким буває тільки в квітні. На Санто-Стефано було людно: студенти, туристи, продавці з лотками. На знайомій лавці під аркою сиділа лише літня синьйора з в’язанням і книжкою. Побачивши їх, вона підвелася й пішла, привітно кивнувши.

Вони сіли.

Якийсь час мовчали. Повз промчала зграйка школярів. Джулія дістала із сумки зошит, покрутила його в руках і простягнула Маттео.

— Що це?

— Зошит.

— Я знаю. Навіщо ти мені його даєш?

— Вибери. — Вона дивилася просто перед собою. — Наступні номери. Що друкувати. Я не вмію вибирати своє. А ти, здається, вмієш бачити краще за мене.

Він узяв зошит обережно, як тримав би пораненого птаха. Не розкривав. Просто тримав.

— Ти впевнена? Це все, що в тебе є.

— Ні, — сказала Джулія. — Це все, що в мене було. Тепер у мене є ще й ти.

Він не відповів. Не знайшов слів. А слова, як виявилося, були й не потрібні. Він поклав зошит на коліна, повернувся до неї й обережно, дуже повільно торкнувся долонею її щоки. Вона підняла обличчя. І цього разу телефон у кишені мовчав. Ніхто не писав. Ніхто не нагадував про п’ятницю.

Вони поцілувалися під старою кам’яною аркою, у золотому світлі дня, що відходить, і жодна камера у світі не встигла б це зняти. І, здається, обом це подобалося.

— Знаєш, — прошепотіла Джулія, коли вони нарешті відірвалися одне від одного, — я придумала рядок.

— Який?

— «Номер можна закрити, а те, що надруковано, залишиться». Це Пеллегріні сказав, але я красти не стану. Я придумаю свій.

— Придумай, — сказав Маттео. — Я зачекаю.

Наступного ранку, прийшовши до редакції, Джулія знайшла у своїй комірці білий конверт без адреси. Вона одразу впізнала його. Серце здригнулося, як тоді, в жовтні. Але руки вже не тремтіли. Усередині лежали маленька флешка й складений удвоє листок.

«Я видалила всі фотографії. Усі до єдиної. Розумію, що це нічого не змінює. Я втратила стипендію й місце в “Стрічці”, і це справедливо. Не прошу вибачення. Просто хочу, щоб ти знала: твої вірші кращі за мої. Вони завжди були кращі. Я це знала, тому й узяла. А.»

Джулія перечитала записку тричі. Потім сховала в сумку, між сторінками зеленого зошита, і вийшла під аркаду, де в квітневій синяві переливалися голуби.

Вона не знала, чи відповість. Не знала, що напише. Але вперше подумала, що відповісти, можливо, варто.

А в підвалі друкарні, за дверима, яких не відчиняли сорок дев’ять років, стояла дерев’яна скриня із залізними куточками й крейдяним написом, і ніхто поки не знав, що в ній.