Зима в Болоньї

Першої неділі грудня Болонья вдяглася в гірлянди. Вогники висіли на аркадах, на балконах, на гілках голих дерев, і місто стало схоже на людину, що довго вдавала, ніби їй байдуже, а потім не витримала й надягла святковий светр. На П'яцца Маджоре відкрився різдвяний ринок: пахло глінтвейном, паленим цукром і смаженими каштанами, а над усім цим здіймався Палаццо д'Аккурсіо, похмурий і задоволений, як бабуся за накритим столом.

— Ходімо, — сказав Маттео й без попередження звернув із площі.

— Куди?

— На Сан-Лука. Тільки не кажи, що ти не пробувала.

Джулія не пробувала. Вона прожила в Болоньї все життя і жодного разу не пройшла весь шлях під найдовшою у світі критою аркадою, що від міських воріт вела схилом пагорба до святилища. Шість із лишком сотень арок, майже чотири кілометри. Усі студенти рано чи пізно проходили її заради чийогось весілля, іспиту чи суперечки. Джулія щоразу знаходила привід відкласти.

— Там холодно, — сказала вона.

— Там арки. Вони від усього захищають.

— Там гора.

— Там пагорб. — Він зупинився й подивився на неї з лукавством. — Ти боїшся.

— Я не боюся.

— Ти боїшся, що тобі сподобається.

Це була майже точна цитата її власних слів, і Джулія здалася.

Вони купили в вуличного торговця кульок гарячих каштанів, що гріли долоні краще за будь-які рукавички, і вийшли за ворота. Місто лишилося позаду, і навколо одразу стало тихіше. Арки почалися майже одразу: низькі, кам'яні, одна за одною, як рядки довгого вірша, написаного кимось, хто любив повтори. Кожен проліт мав номер, і Маттео, не зупиняючись, уголос називав його:

— Сорок. Сорок один. Сорок два.

— Навіщо ти рахуєш?

— Щоб знати, скільки ще залишилося.

— А якщо виявиться, що багато?

— Тоді я рахуватиму голосніше.

Вона засміялася. Каштани хрускотіли в папері. На схилі навколо них спалахували вогники міста, густо розсипані у вечірній імлі, як розсипають сіль по темній скатертині. Вітер був холодний, але в арках його не було зовсім: він лишався зовні, там, де йому й місце.

На сто сороковій арці Джулія вперше взяла Маттео за рукав. Просто щоб утримати рівновагу на слизькому камені. На сто п'ятдесятій вона так і не відпустила. На двохсотій він сам перевернув руку й узяв її за долоню, ніби так і треба. Ніхто з них нічого не сказав. Говорити було не можна: слова могли все зіпсувати.

— У тебе холодні пальці, — зауважив Маттео.

— У тебе теплі.

— Це від каштанів.

— Це не від каштанів.

Він не відповів. Але не відпустив.

Вони йшли й розмовляли про все і ні про що. Він розповів, як дід водив його в дитинстві на цей пагорб і щоразу казав, що на останній арці загадують бажання, але тільки тихе, бо гучних бажань святилище не чує. Вона зізналася, що в дитинстві вважала, ніби арки ростуть самі, як дерева, і що їх увечері хтось підрізає. Вони сміялися з себе й одне з одного. Джулія раптом подумала, що не пам'ятає, коли востаннє їй було так легко. Не добре, не радісно, а саме легко, ніби з плечей зняли те, що вона носила так давно, що перестала помічати.

На останній арці підйом скінчився, і перед ними відкрилося святилище: біле, спокійне, оточене вогнями. Унизу лежала вся Болонья: червоні дахи, вежі, дим, сотні вікон. Над містом висіло низьке, оксамитове небо.

Вони зупинилися біля парапету. Маттео дістав камеру, звичним рухом, до якого вже не треба було готуватися, і підніс до обличчя. Джулія побачила це краєм ока.

— Не треба, — тихо сказала вона.

Він опустив камеру.

— Чому?

— Бо сьогодні я хочу, щоб це залишилося лише в мене. Не на плівці.

Він помовчав. Потім обережно сховав камеру в наплічник і повернувся до неї. Вони стояли дуже близько. У світлі ліхтарів його обличчя здавалося іншим: втомленим, відкритим і зовсім юним. Він нахилився до неї на півкроку, а вона не відступила. Її серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь пагорб.

— Джуліє, — сказав він, і це було майже питання.

— Так.

У цю мить у її кишені коротко завібрував телефон.

Вона не збиралася дивитися. Але руки діяли самі, і вона дістала його, і екран висвітив повідомлення без імені відправника. Тільки номер, який Джулія пам'ятала напам'ять, хоч багато разів намагалася забути:

«П'ятниця. Пам'ятаєш, Джу?»

Холодна вода пройшла по спині від шиї до п'ят. Вона відступила на крок. Потім ще на один.

— Що сталося? — спитав Маттео.

— Нічого. Просто… повідомлення.

— Від кого?

— Неважливо.

Він дивився на неї уважно й без докору, але їй здалося, що гіршого за докір немає нічого. Вітер хльоснув плащем, і їй раптом стало дуже холодно.

— Мені треба йти, — сказала вона.

— Ми щойно прийшли.

— Я знаю. Пробач.

Він кивнув повільно, ніби зважуючи щось.

— Джуліє, — сказав він після паузи, і голос його став іншим: рівним, майже діловим. — Мені потрібен текст для третього розвороту. Серія з Сан-Лука вже знята, вона хороша, але без слів не працює. Комітет через тиждень. Я прошу не як редактор. Як людина, якій важливо, щоб у нас вийшло. Дай мені вірш. Будь-який. Твій.

Вона відчула, як усередині щось обривається, як рветься нитка, яку довго натягували.

— Не можу, — сказала вона.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу.

— Чому?

Вітер ворухнув пасма волосся біля її обличчя. Сказати хотілося так відчайдушно, що горло звело. «Бо в Аріани фотографії всіх моїх сторінок. Бо вона сказала: зірви третій розворот, і твої вірші залишаться в зошиті. Бо я боюся, що якщо дам тобі вірш, вона опублікує всі інші».

— Просто не можу, — повторила Джулія. — Не зараз.

Маттео дивився на неї так довго, що їй здалося, ніби він бачить наскрізь. Потім відвів очі.

— Зрозуміло, — сказав він рівно. — Я думав… Гаразд. Неважливо.

— Маттео…

— Ходімо. Темніє.

Униз вони спускалися мовчки. Арки, які щойно здавалися продовженням довгого вірша, тепер здавалися просто каменем, холодним і байдужим. Маттео йшов попереду. Він не оглядався. Він більше не рахував арки вголос.

На сто п'ятдесятій, на тій самій, де годину тому вона взяла його за рукав, Джулія зупинилася й подивилася йому в спину. Їй хотілося крикнути: «Зачекай! Я все поясню!» Але губи не слухалися. Вона стояла так, поки він не зник за поворотом, а потім пішла слідом, бо іншого шляху вниз не було.

На останній арці, біля самих міських воріт, він чекав. Не заради неї. Просто тому, що дорога розгалужувалася, а він не хотів лишати її саму в темряві.

— Я проведу тебе додому, — сказав він.

— Не треба.

— Треба.

І вони пішли поруч, не торкаючись одне одного, і відстань між ними була менша за метр, а здавалося, що вона зростає з кожним кроком.

Біля її дверей Маттео зупинився.

— Якщо колись вирішиш сказати, — вимовив він тихо, — я тебе вислухаю. Я не вмію тиснути. Але й удавати теж не вмію.

— Я знаю.

— До завтра.

— До завтра.

Він пішов. Джулія піднялася в квартиру, не вмикаючи світла, сіла на підлогу в коридорі, притулившись спиною до стіни, і просиділа так дуже довго.

А через дорогу, в тіні підворіття, стояв високий хлопець із в'язаною шапкою, натягнутою на брови, і дивився, як гасне вікно її квартири. Це був Лука Греко. Він ішов до Маттео по забуту флешку й побачив усе: і їхній прихід, і їхнє мовчання, і двері. Він нічого не зрозумів. Але дістав телефон і написав одній людині: «Слухай, мені здається, з Джулією щось відбувається. Ти не знаєш?»

Відповідь прийшла за хвилину. Фабіола, як завжди, писала без великих літер:

«знаю. приходь завтра. розповім. тільки маттео поки не кажи»