Тиждень очікування

У неділю Маттео вперше за рік зарядив камеру.

Він зробив це на кухні свого орендованого помешкання, де за вікном горлали голуби, а на плиті холола недопита кава. Плівку він купив напередодні в маленькій крамничці біля ринку Меркато-делле-Ербе, в старого, який подивився на нього поверх окулярів і сказав: «Для дідової? Ну нарешті». Маттео не став питати, звідки старий знає. У Болоньї такі речі завжди знають заздалегідь.

Руки діяли самі. Дід колись показував йому, куди вставляти й як закривати. Він пам'ятав це так само ясно, як запах дідового тютюну й скрип табурета біля вікна. Кришка клацнула. Камера зітхнула й стала готова.

— Ну, діду, — сказав Маттео вголос у порожній кухні. — Не підведи.

Він і сам не знав, кого просив: діда, камеру чи самого себе.

Перший кадр він витратив на тріщину в стіні. Другий на голуба, що дивився на нього з докором. Третій — на власні черевики. Усе це було безглуздо й необов'язково, але з кожним клацанням щось у грудях розмикалося, як замок, який довго ніхто не відчиняв.

У понеділок він зайшов по Джулію до корпусу.

— Підеш зі мною? — спитав він, намагаючись сказати це недбало. — Я хочу зняти аркади. Для розвороту нам потрібні ще кадри, а тобі потрібно зрозуміти, як це робиться. Не можна редагувати те, чого не бачила зсередини.

Джулія подивилася на нього довго, прикидаючи, чи не підступ це. Потім узяла сумку.

Вони ходили Болоньєю до вечора. Маттео знімав: арки на Віа Санто-Стефано, колони біля церкви, жінку, що вішала білизну на балконі четвертого поверху й наспівувала щось собі під ніс. Джулія йшла трохи позаду, спершу мовчки, потім дедалі частіше вголос. Вона розповідала, як у дитинстві думала, що аркади збудували для того, щоб ніхто не змок дорогою до школи. І як одного разу, років у десять, вона пройшла від дому до самої площі, жодного разу не вийшовши під дощ, і була без пам'яті від гордості, ніби здійснила навколосвітню подорож.

— Тут сім кілометрів, — сказав Маттео. — Майже. Якщо рахувати разом із поворотами.

— Тоді я була ще й героїнею.

Він засміявся й упіймав кадр, не піднімаючи камери: просто натиснув на спуск, повернувшись до неї боком. Потім довго думав, навіщо він це зробив, і не знайшов відповіді.

Плівку він відніс до маленької лабораторії синьйори Аньєзе, захованої в завулку за ринком. Синьйора Аньєзе, невисока жінка з сивою косою, вийняла касету, покрутила її в пальцях і сказала:

— За тиждень. І не поспішайте мене. Добра плівка не любить поспіху.

— Тиждень, — повторив Маттео.

— Очікування — частина роботи, — повідомила синьйора Аньєзе й повернулася до нього спиною, ніби розмову було закінчено.

Той тиждень виявився найдивнішим у його житті.

Раніше очікування було для нього катуванням. Тепер воно стало чимось на зразок теплої ковдри. Вони з Джулією щодня зустрічалися в редакції, але розмовляли вже не лише про роботу. Він дізнався, що вона п'є каву без цукру й терпіти не може, коли у віршах забагато прикметників. Вона дізналася, що він уранці не може говорити, поки не вип'є першу чашку, і що в дитинстві він думав, ніби фотографії роблять зі світла, яке дідусь видуває з банки.

У середу вони разом пішли до синьйора Альдо Пеллегріні, власника друкарні на тихій вулиці під самими аркадами. У друкарні пахло фарбою, папером і чимось гарячим, що робило повітря густим. Синьйор Пеллегріні виявився круглим привітним чоловіком із обличчям, у якому одразу вгадувався поціновувач ситного обіду. Він поклав долоні на стіл і сказав:

— Для вас поки що за старою ціною. З поваги до «Портика». Мій батько друкував його, коли я ще до школи не ходив. Але попереджаю: папір дорожчає, а я не чарівник.

— Ми все розуміємо, — серйозно сказала Джулія.

— Ви все розумієте, а ціни ростуть, — зітхнув синьйор Пеллегріні. — Ідіть, діти мої. І принесіть мені щось гарне.

Увечері, виходячи на вулицю, Джулія раптом сказала:

— Мені подобається цей запах. Друкарні. Наче тут усе чесно: якщо щось написано, то воно залишиться.

— А якщо помилка?

— Тоді помилка теж залишиться. Але це чесно.

Маттео подивився на неї трохи довше, ніж слід. Вона не помітила: вона розглядала мокру від дощу бруківку.

У четвер Емілія принесла в скриньку ще три вірші. Джулія читала їх у редакції вголос, бо інакше не вміла: вона проказувала кожен рядок упівголоса, пробуючи на смак. І раптом сама спіймала себе на тому, що читає чуже всерйоз: не як коректор, а як людина. Емілія стояла біля дверей, бліда від хвилювання.

— Це добре, — сказала Джулія. — Тільки останню строфу не чіпай. Ти захочеш її згладити. Не треба.

Емілія засяяла так, ніби їй вручили нагороду.

— Ти вмієш, — тихо зауважив Маттео, коли першокурсниця пішла. — Казати людям правду так, щоб вони від цього виростали.

— Я вмію тільки з чужими текстами, — відповіла Джулія. І відвернулась.

Наступного понеділка вони разом пішли по знімки.

Синьйора Аньєзе виклала на прилавок конверт і подивилася на Маттео так, ніби перевіряла, чи витримає він. Він відкрив його просто в лабораторії, не дочекавшись вулиці.

Аркади вийшли. Колони вийшли. Голуб вийшов з таким докором, що його хотілося запросити на вечерю. Жінка з білизною теж вийшла, і в її піднятих руках було стільки світла, що Маттео мимоволі всміхнувся.

А потім він дійшов до одного кадру й зупинився.

Це був той самий кадр, який він зняв, не піднімаючи камери, коли Джулія йшла поруч і розповідала про дитячу гордість. Вона стояла впівоберта, трохи закинувши голову. Вона сміялася, але не відкрито: сміх жив десь у куточках очей, а обличчя лишалося серйозним, ніби вона сама ще не вирішила, чи дозволити собі радіти. У руках вона тримала сумку, і пальці на ремені були трохи стиснуті.

На цьому кадрі Джулія виглядала так, як не виглядала жодного разу в житті, бо вона ніколи не бачила себе збоку.

— Покажи, — сказала вона й простягнула руку.

Він хотів сховати. Але не встиг.

Вона дивилася дуже довго. Маттео встиг нарахувати сімнадцять ударів власного серця.

— Це я? — спитала вона нарешті.

— Я просто знімав аркади, — сказав Маттео. Голос підвів його на останньому слові. — Ти випадково опинилася в кадрі.

Джулія підвела на нього очі. У них були здивування, зніяковіння і ще щось, чому він не міг дібрати назви. Вона, здається, зрозуміла, що він бреше, і зрозуміла, чому. Але чомусь не стала наполягати.

— Гаразд, — сказала вона. — Нехай буде випадково.

Вона повернула знімок обережно, двома пальцями, ніби боялася зламати. І Маттео зрозумів, що від цієї хвилини нічого вже не буде випадковим.