Репетиція без глядачів

У понеділок уранці на сцені стояло вікно.

Я зайшла в зал, як належить, гучно, з «тук-тук!» замість привітання. Звичка прижилася: тепер я стукала навіть у власну кімнату. Зал відгукнувся звичним ехом, «служниця» горіла на стійці, пахло лаком, пилом і сирим деревом. Я пройшла проходом, не дивлячись на сцену, і лише біля самої рампи підвела голову.

Воно було дерев'яне, просте, пофарбоване білою фарбою, що вже трохи облупилася по краях. Чотири квадрати рами. Без шибок: крізь них просвічувала чорна стіна заднього плану. Рама стояла на низькій платформі з коліщатками, трохи ліворуч від центру, рівно так, як я уявляла собі вікно Аврори, коли репетирувала ночами сама. Стулка була злегка прочинена.

— Це тимчасове, — сказав голос із тіні.

Арно сидів на краю сцени в самому дальньому кутку, з блокнотом на колінах. Якби я не знала, куди дивитися, не помітила б його: сірий светр зливався із сірими лаштунками. Кіт у нього на колінах теж зливався.

— Я знайшов у комірчині дві рами, Поль дозволив узяти, — вів він далі, не підводячи очей. — Це не за кошторисом. Якщо Лаво спитає, скажемо, що це реквізит для репетицій.

— Для репетицій, — повторила я.

— Щоб було куди дивитися. Так зручніше.

— Арно.

— Що?

— Воно прекрасне.

Він почервонів. Це було помітно навіть у напівтемряві: спочатку вуха, потім шия, потім вилиці. Він удав, що дуже зайнятий олівцем.

— Я не вмію малювати вікна, — сказав він. — Але вмію будувати.

Я підійшла й поклала долоню на раму. Дерево було шорстке, тепле. Десь усередині мене щось здригнулося й стало на місце, як ключ у замку. Я раптом зрозуміла, що саме цього мені бракувало від самого початку: не декорації, не гарної картинки, а місця, куди дивитися. Чийогось погляду з того боку.

— Дякую, — сказала я.

— Нема за що. Це рама.

— Це не рама.

Він нічого не відповів. Суфлер солодко потягнувся в нього на колінах.

* * *

Репетиція почалася о десятій.

Ми зібралися всі, і вперше зал не здався мені тісним: м'яке сіре світло, хтось приніс булочки, Тео в ролі Бальтазара урочисто поставив на стіл чайник і вклонився йому, як старому другові. Мадам Ренар сиділа в першому ряду. Я помітила, що вона повернулася до звичного стану: червоні окуляри, олівець за вухом, стос нот. Але в погляді в неї стояла тінь, що з'явилася в п'ятницю, і досі не розвіялася.

— Камілло, монолог біля вікна, — сказала вона. — Не поспішай.

Я вийшла на сцену. Піднялася на платформу. Поклала долоні на підвіконня й подивилася крізь порожню раму в чорний задник, де нічого не було.

Перший рядок монологу в мене в голові завжди звучав однаково: набрати повітря, виплеснути, донести до останнього ряду. Але я стояла біля вікна, і мені раптом здалося, що останнього ряду немає. Що за вікном не зал, а вечірня вулиця, мокра від недавнього дощу, з жовтими ліхтарями й запахом хліба з пекарні на розі. Що цією вулицею щовечора, в одну й ту саму годину, проходить хтось. Той, кому Аврора ніколи не казала головного. Той, хто, може, навіть не знає, що в цьому вікні хтось стоїть.

І я заговорила. Не голосно. Півголосом, як говорять людині, що проходить повз: «Якщо я піду, ти помітиш?» Голос у мене був чужий, захриплий, неприкритий. Він не намагався дістати до залу. Він просто йшов крізь вікно, вниз, на вулицю.

Я говорила й слухала. Чула, як рипить під ногами платформа, як хтось у залі затамував подих, як далеко в кутку зітхнув Суфлер. Я говорила цю історію не глядачам, а тій людині, і кожне слово було правдою, бо я не знала, чи почує вона.

Коли монолог скінчився, у залі стояла тиша. Не звичайна, пореп'єтиційна, з шерехом і кашлем, а така щільна, що в ній, здавалося, можна було загрузнути. Потім Пліткарка тихенько рипнула, ніби не втрималася.

— Ось так, — сказала мадам Ренар.

Вона не сказала більше нічого. Сиділа нерухомо, з олівцем у руці, і на обличчі в неї був той самий вираз, із яким вона дивилася на ключ. Тільки тепер я зрозуміла, що в ньому не лише біль. У ньому ще й радість, така тиха й давня, що соромно було на неї дивитися.

— Тео, — сказала вона за хвилину, все ще дивлячись на мене. — Твоя сцена.

Тео виніс чайник. І, присягаюся, у нього тремтіли руки.

* * *

Після репетиції мадам Ренар затримала мене в проході.

— Підійди.

Я підійшла. Вона довго дивилася на мене, потім зняла окуляри, протерла їх кінцем шарфа й надягла знову.

— Те, що ти зараз зробила, — сказала вона тихо, — я чула один раз у житті.

— Коли?

— Давно. — Вона не стала продовжувати. — Ви з Арно були в ніші. Ви нічого не відкривали далі?

— Ні. Ви ж просили.

— Так. Просила. — Мадам Ренар подивилася кудись повз мене, на сцену, де Арно порався з платформою. — Читайте. Тільки не при мені. Мені потрібен час.

— Мадам Ренар, це…

— Камілло, — сказала вона з легкою усмішкою, і в куточках очей у неї зібралися тонкі зморшки. — Ти нарешті граєш не в зал. Не питай більше нічого. Просто продовжуй.

Вона пішла, залишивши на лаві свій стос нот і забутий олівець. Я постояла, дивлячись їй услід. Під светром на грудях лежав ключ.

* * *

Лаво з'явився за годину, коли ми з Жюльєттою розбирали на сцені скриню з костюмами.

Я почула голоси в дальньому кінці залу, чоловічі, чемні, неквапливі. Потім двері відчинилися, і в проході показалися троє: високий чоловік років п'ятдесяти в світлому пальті й шовковому шарфі, а за ним двоє молодших у будівельних куртках, із рулетками й планшетами.

Особисто я його не знала. Тільки бачила в коридорах: тонке обличчя, охайні сиві скроні, усмішка, яку хотілося назвати приємною. Режис Лаво, заступник директора з адміністративної частини. Казали, що він уміє вирішувати будь-які питання, що в нього завжди знаходяться гроші на те, на що їх нема, і що він обожнює театр. Він завжди говорив про театр із придихом.

— Дорогі мої артисти! — Лаво широко розкинув руки. — Не зважайте на нас. Ми просто проводимо заміри. Формальність, для підрядника.

— Заміри чого? — спитала Жюльєтта, не відриваючись від костюмів.

— Усього потроху, люба. Будівля, як ви знаєте, переходить в інші руки. Треба оцінити фронт робіт.

Він усміхнувся мені. Усмішка була дуже гарна. Але очі в нього при цьому лишалися десь в іншому місці: вони пробігли по залу, по ложах, по кріслах, по підлозі й зупинилися на партері, як зупиняються на гідній речі в магазині.

Двоє в куртках заходилися міряти ряди. Один крокував уздовж крісел, другий лічив кроки й записував. Рулетка клацала, цифри падали в планшет.

— Сорок два на тридцять один, — сказав перший.

— Для банкетної конфігурації вистачить? — спитав другий.

— Тихіше, — сказав Лаво тим самим ласкавим голосом, але трохи швидше, ніж треба. — Для «робочої». Для робочої конфігурації. Це технічний термін.

Настала пауза. Я стояла на сцені з сукнею в руках і відчувала, як вона повільно сповзає на підлогу.

«Банкетної».

— А чому ви міряєте партер? — спитала я.

Усі обернулися. Лаво подивився на мене з легким подивом, як дивляться на людину, що раптом заговорила з меблів.

— Перепрошую?

— Якщо будівлю перебудовують, — сказала я, — хіба не дах треба міряти? Або колосники? Ми ж через них два тижні…

— Люба Камілло, — Лаво тепло усміхнувся. — Підрядникові треба знати все. Це стандартна процедура. Ви не хвилюйтеся, ваш спектакль буде чудовим. Ми всі ним дуже пишаємося.

Він знав моє ім'я. Мені чомусь стало неприємно.

У цей момент із-за лаштунків вийшов Суфлер. Він повільно пройшов між рядами крісел, не поспішаючи, з виглядом господаря, що перевіряє володіння. Зупинився біля ніг Лаво. Подивився вгору. Потім, не змінюючи виразу мордочки, підняв одну лапу й дуже делікатно, але цілком недвозначно зашипів на його начищені черевики.

— Яка мила тварина, — сказав Лаво, відступаючи на крок.

— Він не любить чужих, — сказала Жюльєтта з таким серйозним обличчям, що я ледве не пирснула.

Лаво ще хвилину потупцював, поговорив із робітниками, побажав нам успіху й вийшов. Двері зачинилися м'яко, як у людини, що звикла не грюкати.

Я постояла мовчки. Потім знайшла очима Арно. Він стояв на галереї, з рулоном кальки, й дивився вниз. По тому, як застигло його обличчя, я зрозуміла, що він теж почув.

— Банкетної, — сказала я тихо.

— Для риштувань, — сказав він. — Підрядник міряє партер, щоб зрозуміти, де ставити риштування.

— Банкетної, Арно.

— Він поправився.

— Він поправився надто швидко.

Арно спустився сходами. Підійшов. Постояв мовчки, дивлячись на підлогу, де кілька хвилин тому ходили чужі черевики.

— Кіт ще не помилявся, — сказав він нарешті.

Ми обоє подивилися на Суфлера. Той сидів на краю сцени й неквапливо вилизував лапу, усім виглядом показуючи, що справа не в ньому, але якщо комусь цікаво, то так, він давно попереджав.