Репетиція без глядачів
У понеділок уранці на сцені стояло вікно.
Я зайшла в зал, як належить, гучно, з «тук-тук!» замість привітання. Звичка прижилася: тепер я стукала навіть у власну кімнату. Зал відгукнувся звичним ехом, «служниця» горіла на стійці, пахло лаком, пилом і сирим деревом. Я пройшла проходом, не дивлячись на сцену, і лише біля самої рампи підвела голову.
Воно було дерев'яне, просте, пофарбоване білою фарбою, що вже трохи облупилася по краях. Чотири квадрати рами. Без шибок: крізь них просвічувала чорна стіна заднього плану. Рама стояла на низькій платформі з коліщатками, трохи ліворуч від центру, рівно так, як я уявляла собі вікно Аврори, коли репетирувала ночами сама. Стулка була злегка прочинена.
— Це тимчасове, — сказав голос із тіні.
Арно сидів на краю сцени в самому дальньому кутку, з блокнотом на колінах. Якби я не знала, куди дивитися, не помітила б його: сірий светр зливався із сірими лаштунками. Кіт у нього на колінах теж зливався.
— Я знайшов у комірчині дві рами, Поль дозволив узяти, — вів він далі, не підводячи очей. — Це не за кошторисом. Якщо Лаво спитає, скажемо, що це реквізит для репетицій.
— Для репетицій, — повторила я.
— Щоб було куди дивитися. Так зручніше.
— Арно.
— Що?
— Воно прекрасне.
Він почервонів. Це було помітно навіть у напівтемряві: спочатку вуха, потім шия, потім вилиці. Він удав, що дуже зайнятий олівцем.
— Я не вмію малювати вікна, — сказав він. — Але вмію будувати.
Я підійшла й поклала долоню на раму. Дерево було шорстке, тепле. Десь усередині мене щось здригнулося й стало на місце, як ключ у замку. Я раптом зрозуміла, що саме цього мені бракувало від самого початку: не декорації, не гарної картинки, а місця, куди дивитися. Чийогось погляду з того боку.
— Дякую, — сказала я.
— Нема за що. Це рама.
— Це не рама.
Він нічого не відповів. Суфлер солодко потягнувся в нього на колінах.
* * *
Репетиція почалася о десятій.
Ми зібралися всі, і вперше зал не здався мені тісним: м'яке сіре світло, хтось приніс булочки, Тео в ролі Бальтазара урочисто поставив на стіл чайник і вклонився йому, як старому другові. Мадам Ренар сиділа в першому ряду. Я помітила, що вона повернулася до звичного стану: червоні окуляри, олівець за вухом, стос нот. Але в погляді в неї стояла тінь, що з'явилася в п'ятницю, і досі не розвіялася.
— Камілло, монолог біля вікна, — сказала вона. — Не поспішай.
Я вийшла на сцену. Піднялася на платформу. Поклала долоні на підвіконня й подивилася крізь порожню раму в чорний задник, де нічого не було.
Перший рядок монологу в мене в голові завжди звучав однаково: набрати повітря, виплеснути, донести до останнього ряду. Але я стояла біля вікна, і мені раптом здалося, що останнього ряду немає. Що за вікном не зал, а вечірня вулиця, мокра від недавнього дощу, з жовтими ліхтарями й запахом хліба з пекарні на розі. Що цією вулицею щовечора, в одну й ту саму годину, проходить хтось. Той, кому Аврора ніколи не казала головного. Той, хто, може, навіть не знає, що в цьому вікні хтось стоїть.
І я заговорила. Не голосно. Півголосом, як говорять людині, що проходить повз: «Якщо я піду, ти помітиш?» Голос у мене був чужий, захриплий, неприкритий. Він не намагався дістати до залу. Він просто йшов крізь вікно, вниз, на вулицю.
Я говорила й слухала. Чула, як рипить під ногами платформа, як хтось у залі затамував подих, як далеко в кутку зітхнув Суфлер. Я говорила цю історію не глядачам, а тій людині, і кожне слово було правдою, бо я не знала, чи почує вона.
Коли монолог скінчився, у залі стояла тиша. Не звичайна, пореп'єтиційна, з шерехом і кашлем, а така щільна, що в ній, здавалося, можна було загрузнути. Потім Пліткарка тихенько рипнула, ніби не втрималася.
— Ось так, — сказала мадам Ренар.
Вона не сказала більше нічого. Сиділа нерухомо, з олівцем у руці, і на обличчі в неї був той самий вираз, із яким вона дивилася на ключ. Тільки тепер я зрозуміла, що в ньому не лише біль. У ньому ще й радість, така тиха й давня, що соромно було на неї дивитися.
— Тео, — сказала вона за хвилину, все ще дивлячись на мене. — Твоя сцена.
Тео виніс чайник. І, присягаюся, у нього тремтіли руки.
* * *
Після репетиції мадам Ренар затримала мене в проході.
— Підійди.
Я підійшла. Вона довго дивилася на мене, потім зняла окуляри, протерла їх кінцем шарфа й надягла знову.
— Те, що ти зараз зробила, — сказала вона тихо, — я чула один раз у житті.
— Коли?
— Давно. — Вона не стала продовжувати. — Ви з Арно були в ніші. Ви нічого не відкривали далі?
— Ні. Ви ж просили.
— Так. Просила. — Мадам Ренар подивилася кудись повз мене, на сцену, де Арно порався з платформою. — Читайте. Тільки не при мені. Мені потрібен час.
— Мадам Ренар, це…
— Камілло, — сказала вона з легкою усмішкою, і в куточках очей у неї зібралися тонкі зморшки. — Ти нарешті граєш не в зал. Не питай більше нічого. Просто продовжуй.
Вона пішла, залишивши на лаві свій стос нот і забутий олівець. Я постояла, дивлячись їй услід. Під светром на грудях лежав ключ.
* * *
Лаво з'явився за годину, коли ми з Жюльєттою розбирали на сцені скриню з костюмами.
Я почула голоси в дальньому кінці залу, чоловічі, чемні, неквапливі. Потім двері відчинилися, і в проході показалися троє: високий чоловік років п'ятдесяти в світлому пальті й шовковому шарфі, а за ним двоє молодших у будівельних куртках, із рулетками й планшетами.
Особисто я його не знала. Тільки бачила в коридорах: тонке обличчя, охайні сиві скроні, усмішка, яку хотілося назвати приємною. Режис Лаво, заступник директора з адміністративної частини. Казали, що він уміє вирішувати будь-які питання, що в нього завжди знаходяться гроші на те, на що їх нема, і що він обожнює театр. Він завжди говорив про театр із придихом.
— Дорогі мої артисти! — Лаво широко розкинув руки. — Не зважайте на нас. Ми просто проводимо заміри. Формальність, для підрядника.
— Заміри чого? — спитала Жюльєтта, не відриваючись від костюмів.
— Усього потроху, люба. Будівля, як ви знаєте, переходить в інші руки. Треба оцінити фронт робіт.
Він усміхнувся мені. Усмішка була дуже гарна. Але очі в нього при цьому лишалися десь в іншому місці: вони пробігли по залу, по ложах, по кріслах, по підлозі й зупинилися на партері, як зупиняються на гідній речі в магазині.
Двоє в куртках заходилися міряти ряди. Один крокував уздовж крісел, другий лічив кроки й записував. Рулетка клацала, цифри падали в планшет.
— Сорок два на тридцять один, — сказав перший.
— Для банкетної конфігурації вистачить? — спитав другий.
— Тихіше, — сказав Лаво тим самим ласкавим голосом, але трохи швидше, ніж треба. — Для «робочої». Для робочої конфігурації. Це технічний термін.
Настала пауза. Я стояла на сцені з сукнею в руках і відчувала, як вона повільно сповзає на підлогу.
«Банкетної».
— А чому ви міряєте партер? — спитала я.
Усі обернулися. Лаво подивився на мене з легким подивом, як дивляться на людину, що раптом заговорила з меблів.
— Перепрошую?
— Якщо будівлю перебудовують, — сказала я, — хіба не дах треба міряти? Або колосники? Ми ж через них два тижні…
— Люба Камілло, — Лаво тепло усміхнувся. — Підрядникові треба знати все. Це стандартна процедура. Ви не хвилюйтеся, ваш спектакль буде чудовим. Ми всі ним дуже пишаємося.
Він знав моє ім'я. Мені чомусь стало неприємно.
У цей момент із-за лаштунків вийшов Суфлер. Він повільно пройшов між рядами крісел, не поспішаючи, з виглядом господаря, що перевіряє володіння. Зупинився біля ніг Лаво. Подивився вгору. Потім, не змінюючи виразу мордочки, підняв одну лапу й дуже делікатно, але цілком недвозначно зашипів на його начищені черевики.
— Яка мила тварина, — сказав Лаво, відступаючи на крок.
— Він не любить чужих, — сказала Жюльєтта з таким серйозним обличчям, що я ледве не пирснула.
Лаво ще хвилину потупцював, поговорив із робітниками, побажав нам успіху й вийшов. Двері зачинилися м'яко, як у людини, що звикла не грюкати.
Я постояла мовчки. Потім знайшла очима Арно. Він стояв на галереї, з рулоном кальки, й дивився вниз. По тому, як застигло його обличчя, я зрозуміла, що він теж почув.
— Банкетної, — сказала я тихо.
— Для риштувань, — сказав він. — Підрядник міряє партер, щоб зрозуміти, де ставити риштування.
— Банкетної, Арно.
— Він поправився.
— Він поправився надто швидко.
Арно спустився сходами. Підійшов. Постояв мовчки, дивлячись на підлогу, де кілька хвилин тому ходили чужі черевики.
— Кіт ще не помилявся, — сказав він нарешті.
Ми обоє подивилися на Суфлера. Той сидів на краю сцени й неквапливо вилизував лапу, усім виглядом показуючи, що справа не в ньому, але якщо комусь цікаво, то так, він давно попереджав.
Будь ласка, увійдіть, щоб залишити коментар.