Сорок відсотків

Лист прийшов у четвер, об одинадцятій ранку, у вигляді одного охайного абзацу на фірмовому бланку школи.

«Шановний пане Лефевре, у зв'язку з непередбаченими витратами на підготовку будівлі до реконструкції змушені повідомити, що кошторис на сценографію дипломного спектаклю скорочується на сорок відсотків. Просимо переглянути проєкт з урахуванням нових обмежень. З повагою, Р. Лаво».

Я прочитав його двічі. Потім ще раз, повільно, як читають договір, у якому щось не так, але незрозуміло що. Сорок відсотків. Рівно стільки, щоб зупинитися посеред шляху, коли вже не можна дати задній хід, але й іти вперед нічим.

Я не люблю, коли в мене щось відбирають. Я взагалі не люблю втрачати, бо в мене й так небагато. Але щось у цьому листі було дивне, як неточний розмір на кресленні: наче все правильно, а лінії не сходяться. Мені здавалося, що я бачу цифри, які мають означати одне, а означають інше.

— Це Лаво? — спитав Поль, зазирнувши через плече. Він стояв за моєю спиною з термосом і читав так, ніби робив це щодня. — Він завжди каже «непередбачені витрати», коли витрати цілком передбачені.

— Звідки ти знаєш?

— Я тут сорок років. Він теж уже років двадцять. Я його читаю, як погоду.

— І що каже погода?

Поль помовчав, оглядаючи зал.

— Каже, що скоро дощ, — сказав він.

* * *

Я переглянув проєкт до обіду.

Це виявилося не так страшно, як я думав. Я вмію різати. Скорочувати, прибирати, спрощувати: це те, що виходить у мене найкраще. Я взяв креслення, обвів червоним те, що дороге, і почав викреслювати. Платформа з коліщатками, не за кошторисом, викреслюємо. Бабусин пил, інгредієнти з крамниці Бурдона, викреслюємо. Справжня рама зі справжньою стулкою, викреслюємо. Лишаються три глухі стіни, сходи, кімната. Намальоване вікно на другому плані. Усе як було в першому макеті.

Усе як було. Чиста коробка, в якій актор залишається сам на сам із текстом. Я подивився на свою роботу й відчув, що вона подобається мені набагато менше, ніж два тижні тому. Але я сказав собі, що це справа смаку і що смак не повинен заважати диплому.

О п'ятій я вийшов на сцену. Там уже були всі: Тео репетирував діалог із чайником, Жюльєтта підшивала поділ, Камілла стояла на платформі біля вікна й тихо промовляла щось собі під ніс. Я зупинився біля рампи й сказав якомога спокійніше:

— Мені треба сказати, що ми робимо.

Вони замовкли. Усі четверо, включно з котом.

— Лаво скоротив бюджет на сорок відсотків. Перегляд неминучий. Я прибираю вікно, платформу, пил. Повертаюся до першого варіанту: глухі стіни й намальоване вікно. Це дешевше, швидше й безпечніше.

Тиша тривала секунди три.

— Намальоване вікно? — перепитала Камілла.

— Так.

— На глухій стіні?

— Так.

— Арно. — Вона зійшла з платформи. Йшла повільно, не відводячи очей, і в мене раптово ослабли коліна. — Ти ж сам казав, що будувати вмієш. Що не вмієш малювати.

— Я не вмію малювати. Але фарба коштує дешевше за дерево.

— Це не про фарбу, — сказала Камілла. — Це про те, що ти знову ховаєшся.

— Я не ховаюся. Я економлю.

— Ти все час це робиш. Будуєш стіни, щоб за ними ніхто не зазирнув. Щоб вікно було намальоване. Безпечне. Щоб не відчинялося.

— Камілло.

— Що?

— Годі.

— Ні, не годі. — Вона зупинилася просто переді мною. — Я два тижні вчила тебе сміятися. Я дала тобі ключ, бо ти сказав «я гублю речі», а насправді ти весь час боїшся, що хтось зазирне. Ти збудував мені вікно, найгарніше, що я бачила, а тепер збираєшся замазати його сірою фарбою, бо Лаво надіслав листа?

— Бо в нас нема грошей!

— Бо ти хочеш, щоб їх не було!

Тео тихенько відступив за лаштунки. Жюльєтта вдала, що розглядає свої шпильки. Суфлер зістрибнув із платформи й пішов у зал, усім виглядом показуючи, що до таких сцен не звик.

Я мав зупинитися. Я знав це в ту секунду, як знаєш, що зараз наступиш на крихкий предмет, але ступня вже опускається. Я сказав:

— А ти? Ти не ховаєшся?

— Що?

— Ти чекаєш, щоб хтось збудував тобі вікно. Щоб тільки тоді можна було говорити півголосом, по-справжньому. А без нього ти знову кричиш, бо боїшся, що без декорації ніхто не почує. Ти думаєш, що тобі потрібна стіна, щоб бути тихішою. Це теж стіна, Камілло.

Я хотів зупинитися. Але слова вже було сказано.

Обличчя в неї змінилося. Не так, як я очікував. Вона не спалахнула, не розсердилася. Просто зблідла, і очі стали дуже світлими й дуже втомленими. Як у людини, яку вдарили саме туди, де боліло від самого початку.

— Я принаймні намагаюся вийти, — сказала вона тихо.

— Камілло…

— Я кричу, бо боюся. Але я принаймні кричу. А ти навіть кричати не пробуєш.

Вона розвернулася й пішла. Не побігла, не грюкнула дверима: пройшла сценою, обійшла Пліткарку, спустилася сходинками й вийшла в прохід, пряма, як струна. Лише біля самих дверей, на порозі, трохи сповільнила крок. Потім двері зачинилися.

У залі стало дуже тихо.

— Ну, — сказав Тео з-за лаштунків, висуваючи голову. — Мені здається, це була сильна емоційна подія.

— Тео, — сказала Жюльєтта.

— Я тільки кажу.

— Замовкни, будь ласка.

— Замовк.

Я стояв на сцені з кресленням у руці. Червоні лінії на папері раптом стали здаватися шрамами.

* * *

Я не пішов додому. Якийсь час блукав набережною, потім сидів у кафе, де замовив чай і не торкнувся його, потім знову йшов. Ліон тієї ночі був сирий і жовтий, ліхтарі розпливалися в тумані, мости здавалися довшими, ніж зазвичай. Я думав про Нант. Про майстерню на березі Луари, про картон, про тиху кімнату, де ніхто не спитає, чий я син. Про те, як це просто: здати роботу, отримати диплом, зачинити за собою двері. Як мало на цьому шляху стін, об які можна вдаритися.

Я думав, що вона має рацію. Що я ховаюся. І що, мабуть, це єдине, що я вмію.

Але ще я думав про те, що вона сказала наприкінці. «Ти навіть кричати не пробуєш». Це було несправедливо, бо я пробував. Один раз, першого ранку, коли над її головою висів мішок. І я досі не знав, що це було: крик про допомогу чи про щось інше.

Опівночі я опинився біля службового входу.

Не знаю, як так вийшло. Я не планував сюди йти. Але ноги принесли, як приносять до дому, де колись жив, і я стояв перед дверима, поки вахтерка, літня жінка з в'язанням, не подивилася на мене поверх окулярів і не сказала:

— Та йдіть уже.

Я пройшов темним коридором. Відчинив двері в зал. Вони прочинилися майже нечутно, і я завмер на порозі.

Горіла «служниця». Тонке жовте коло на сцені, вікно з прочиненою стулкою, платформа на коліщатках, чорний задник. А в третьому ряду, у самій середині, сиділа якась постать, закутавшись у куртку. Вона сиділа зовсім тихо. Я впізнав її по хустці, пов'язаній на голові, по тому, як вона тримала руки на колінах, трохи нахилившись уперед.

Камілла дивилася на вікно.

Не знаю, скільки минуло часу. Може, хвилина. Може, десять. Вона не рухалася, не говорила, не плакала. Просто дивилася на порожню раму, як дивляться на будинок, у якому не світиться світло, але де все ще хтось живе. Один раз вона підняла руку й торкнулася грудей, там, де під светром лежав ключ. Я бачив це навіть здалеку.

Мені треба було зайти. Сказати щось. Що завгодно: «пробач», «я не хотів», «ти маєш рацію». Це були прості слова, які вміють вимовляти всі нормальні люди. Але я стояв, тримаючись за двері, і вони не приходили. Вони застрягли десь між горлом і тим місцем, де в мене мало бути щось на кшталт сміливості.

І раптом я зрозумів, що вона сказала правду. Я будую стіни. Не з картону й цегли. З тиші. І ця стіна, що стояла зараз між мною і третім рядом, була найвищою, яку я будь-коли зводив.

Я обережно зачинив двері.

Суфлер сидів на сходинці в коридорі. Він подивився на мене довгим, важким поглядом.

— Не дивися так, — сказав я.

Він підвівся, підійшов, потерся об мою ногу, коротко й стримано, як людина, що хоч і осуджує, але не кидає. Потім пішов уперед, до виходу, озираючись, чи йде хтось слідом.

Я пішов. Під ногами рипнула дошка в коридорі, і мені здалося, що це Пліткарка, навіть тут, навіть без залу, продовжувала повторювати те саме.

Удома я дістав блокнот. На останній сторінці все ще стояв порожній квадратик і слово «Вікно».

Я не зафарбував його. Але й не викреслив.