Мирна угода

Два дні ми з Арно розмовляли виключно через кота.

Це було не так складно, як здається. Суфлер охоче взяв на себе роль кур'єра: у п'ятницю він сидів між нами на репетиції й крутив хвостом, поки я мовчки стояла біля вікна, а Арно мовчки лагодив щось під сценою. У суботу він перебігав із залу за лаштунки й назад, ніс на собі всю тяжкість нашого мовчання, і по тому, як зневажливо він сіпав вухом, було ясно, що роботою він незадоволений.

Я не злилася. Це найдивніше. Я цілий день чекала злості, прислухалася до себе, як до темного кутка, але злість не приходила. Приходило інше: важке, тягуче відчуття, наче в мене всередині хтось увімкнув світло в кімнаті, куди я давно не заходила, і там виявилася правда.

«Це теж стіна, Камілло».

Я повторювала це в метро, у душі, в черзі за хлібом. Він мав рацію. Рацію в тій самій половині, яка болить дужче. Я справді чекала, що хтось збудує мені вікно, щоб можна було говорити тихо. Я виходила на сцену й боялася без нього. І коли він збирався прибрати раму, я злякалася не за дипломний спектакль, а за себе. За те, що без цього дерева я знову кричатиму в порожнечу.

Але ж і він мав рацію лише наполовину. Друга половина була моя. І я хотіла сказати її вголос, тільки не знала, з чого почати.

Тео помітив це в суботу ввечері.

— Ви двоє ходите залом, як два магніти однією стороною, — сказав він, сідаючи поруч зі мною на сходинку. — Це непристойно. Ти знаєш про закон залу?

— Який закон?

— Поль мені розповів. Сварки, початі на сцені, мають закінчуватися на сцені. Інакше зал дується, і в день прем'єри щось обов'язково падає. Люстра. Завіса. Режисер.

— Тео, це забобон.

— Усі закони — забобони, поки не впаде люстра.

Я хотіла заперечити, але він уже встав, обтрусив коліна й пішов із виглядом людини, у якої є план. Мені слід було насторожитися. Я не насторожилася.

* * *

У неділю о восьмій вечора Жюльєтта зателефонувала мені й сказала, що терміново потрібна допомога з костюмами: «усі шпильки переплуталися, я одна не впораюся». Я прийшла в зал, штовхнула двері, увійшла, сказала «тук-тук» і почула, як за спиною щось повернулося в замку.

Я обернулася. Двері були замкнені. З того боку.

— Жюльєтто? — покликала я.

Тиша. Потім далекий голос, дуже задоволений:

— Не випустимо до миру!

— Тео!

— Це закон залу, Камілло! Я не винен! Поль підтвердить!

— Підтверджую, — глухо долинуло з-за дверей. Голос належав Полю Гарньє. Я не повірила своїм вухам.

Я пройшла проходом, бурмочучи прокльони, дійшла до сцени й зупинилася.

На сцені, в колі світла «служниці», стояв маленький столик, накритий білою серветкою. На ньому термос, дві чашки, тарілка з мадленами від Жюльєтти й складена вдвічі записка. Поруч на сходинці сидів Арно Лефевр. Він виглядав так, ніби його щойно впіймали на крадіжці булочок: з червоними вухами й таким обличчям, ніби збирався ось-ось сказати «це не я».

— Тебе теж? — спитала я.

— Мене покликали допомогти Полю з линвою.

— А линва?

— Линва, — сказав Арно з глибокою гідністю, — виявилася міфом.

Я не витримала й розсміялася. Він подивився на мене здивовано, потім куточок його рота здригнувся, і ми обоє засміялися одночасно, як сміються люди, яких надто грубо підштовхнули одне до одного й яким раптом полегшало.

Я взяла записку зі столу й прочитала вголос:

— «Правила перемир'я. Перше: не свистіти на сцені. Друге: говорити по черзі. Третє: кіт не вважається свідком. Підписи: Т. і Ж. P. S. Мадлени свіжі. Не сваріться на порожній шлунок».

— Свистіти ми не збиралися, — сказав Арно.

— Ти взагалі вмієш?

— Ні.

— Добре. Хоч одне правило ми виконаємо.

Ми сіли поруч на край сцени, на відстані однієї мадлени. Налили чаю. Він був солодкий, із корицею: Жюльєтта вгадала, що я люблю.

Настала пауза. Така, які бувають між людьми, що обоє знають, що мають щось сказати, і бояться сказати зайве.

— Пробач, — сказали ми одночасно.

— Ти перша.

— Ні, ти.

— Говорити по черзі, — нагадав Арно. — Друге правило.

— Добре. Ти.

Він вдихнув. Поставив чашку на коліно, потім на підлогу, потім знову взяв.

— Я сказав, що ти ховаєшся за вікном, — почав він повільно, добираючи слова, як інструмент. — Це було неправильно. Не тому що неправда. А тому що я сказав це зло, коли сам злякався. Я думав про Лаво, про гроші, про диплом, а вдарив у тебе. Бо ти опинилася ближче. Це нечесно. Я хотів би, щоб цього не було.

— Арно…

— Я не закінчив. Я ще хотів сказати, що ти мала рацію. Про стіни. Я будую їх усе життя. — Він підвів очі. — Мені здавалося, що так безпечніше. Тепер не впевнений.

Я сиділа, тримаючи чашку обома руками, і відчувала, як щось усередині повільно розтискається.

— Моя черга, — сказала я.

— Давай.

— Ти мав рацію наполовину. У тій половині, що про вікно. Мені справді потрібна твоя рама, щоб грати тихо. Я це зрозуміла в четвер, коли ти збирався її прибрати. Мені стало так страшно, що я ледве не розплакалася. Але це не означає, що я без неї не зможу. Це означає, що я тільки вчуся. А ти… — я замовкла, добираючи слова. — Ти збудував мені це вікно, не питаючи. Просто тому, що почув. І я не знаю, як за таке дякують.

— Не треба дякувати, — сказав Арно.

— Тоді як?

— Грай.

— Граю.

— Знаю.

Він замовк. Потім обережно, ніби пробуючи дорогу, сказав:

— Я приходив у четвер. Уночі. Стояв біля дверей.

— Я знаю.

Він здригнувся.

— Звідки?

— Я чула, як відчинилися двері. Дуже тихо. Потім зачинилися. Я думала, це ти. Чекала, що зайдеш.

— Я не зміг.

— Я б теж не змогла, — сказала я.

Ми дивилися на порожню раму, що стояла посеред сцени, і ніхто з нас не говорив. Було так тихо, що чутно було, як під підлогою шурхотить пил.

— Камілло, — сказав Арно раптом. — Це не єдиний раз, коли я стояв біля дверей.

— Що?

— Того вечора, коли я знайшов схованку. Я повернувся по тубус, близько десятої. Двері були прочинені. Ти була на сцені. Говорила монолог. Сама. — Він говорив дуже швидко, дивлячись убік, як людина, що зізнається у злочині. — Я не хотів підслуховувати. Я просто зупинився. І не міг піти.

У мене запалали щоки.

— Ти чув?

— Усе.

— Мій монолог? Тихий? Без гучності?

— Так.

— І Пліткарку?

— Ти спитала в неї: «І так теж погано?»

— О боже, — сказала я й закрила обличчя рукою.

— Ні, — сказав Арно. — Не погано. Зовсім не погано. Це найкраще, що я чув у житті. Тому я й сказав тобі тоді, що зал уже твій. Я це чув. Одного разу. Я просто не міг сказати, де.

Я сиділа, затуливши обличчя рукою, і відчувала, як горять не лише щоки, а й вуха, і шия, і, мабуть, п'яти. А всередині було щось величезне й смішне, і мені хотілося одночасно сховатися під сцену й вийти на сцену та кричати. Тихо, звісно.

— Ти міг сказати раніше, — пробурмотіла я крізь пальці.

— Міг.

— Чому не сказав?

— Бо тоді довелося б зізнатися, що я підслуховував.

— А тепер?

— А тепер у нас перемир'я, — сказав Арно. — Говорити правду по черзі. Друге правило.

Я опустила руку. Він дивився на мене серйозно, але в очах стрибали іскри, і мені раптом стало байдуже, що щоки червоні.

— Мадлену? — запропонувала я.

— Давай.

Ми з'їли по мадлені. Потім ще по одній. Суфлер, очевидно, відчувши, що мир укладено, вийшов із-за лаштунків, скочив на стіл і спритно поцупив третю.

* * *

Ми відкрили нішу за задником близько десятої.

Спочатку я хотіла зачекати до ранку, до денного світла. Але Арно сказав, що денне світло не краще за «служницю», у ній принаймні нема зайвих очей. Ми пройшли за лаштунки вдвох, підняли сіре полотно, і він натиснув на кут панелі. Клацнуло. Із щілини потягло тим самим запахом лаванди й старого паперу.

Ми дістали коробку й поставили на дошки, біля лампочки. Я відкинула кришку. Афіші лежали зверху, потім програмки, потім листи, перев'язані червоною ниткою. Я не стала їх чіпати. Дістала сіру картонну теку, зав'язану на дві стрічки, і поклала на коліна.

— Мадам Ренар сказала: читайте, тільки не при ній, — прошепотіла я.

— Ти впевнена?

— Ні. Але вона сказала.

Я розв'язала стрічки. Вони луснули в мене під пальцями, як стара павутина.

Усередині лежали аркуші. Двадцять, може, двадцять п'ять, тонкі, жовтуваті, списані від руки гострим похилим почерком, тим самим, що на бирці. Чорнило подекуди вицвіло до світло-коричневого. На берегах були позначки олівцем, закреслені рядки, стрілки. І на першому аркуші, посередині, великими літерами, підкресленими двічі, значилося:

«ВІКНО НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ. Акт третій. Справжній текст».

Нижче дрібним рядком: «Е. Р. Якщо зал закриють, нехай знайдуть це».

Я перечитала двічі. Підняла очі на Арно. Він сидів зовсім нерухомо, як хлопчик, якому показали чарівний фокус.

— Справжній, — сказав він.

— Але в нас же є третій акт, — сказала я. — Той, що ми репетируємо. Аврора бере валізу й іде. Завіса.

— Це не справжній, — тихо сказав Арно. — Справжній — ось.

Я опустила очі й прочитала вголос першу ремарку тремтячим, неслухняним голосом:

— «Аврора ставить валізу на підлогу. Довго дивиться на неї. Потім підходить до вікна».

Я замовкла. Далі йшов рядок, від якого по спині пробіг холод.

— Читай, — сказав Арно.

— «Вона не йде».